МІЦНІ ГОСПОДАРНИКИ: ПІДВАЛИНИ РАДЯНСЬКОГО БАГАТСТВА

Наша постійна авторка Ірина Пустиннікова готує для київського видавництва «Портал» книгу «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами Украї­ни». Акцент у книзі буде зроблено не стільки на відомих палацових ансамблях, скільки на резиденціях, котрих убивають байдужість і недофінансування.
У «Подолянині» від 15 та 22 серпня 2024 р. ми надрукували один із розділів книги про маєток у селі Верхівня. А в номері від 5 вересня ц.р. вийшов початок іншого розділу «Міцні господарники: підвалини радянського багатства», де йшлося про с.Лісоводи нині Хмельницького району.

Частина ІІ

Маків (стара назва Ступинці) та Шатава от так разом колись і в подільську приказку-примовку ввійшли: «Маків і Шатава – як Краків і Варшава». Хоча в околицях виявлено залишки поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.) та уламки скляних браслетів часів Київської Русі, та вперше Ступинці згадуються в документах 1482 р. Певно, тоді сучасні Маків і Шатава були одним поселенням, розділеним Шатавкою-річечкою. Було тут лише декілька дворів, якими володів шляхетський рід Нещи­славів. 1565 р. права частина поселення (Ступинці) була власністю П’ясецького, а Шатава належала Гербуртам. Так, тим самим, що й Лісоводи.
У XVII ст. Ступинці належали Володийовським гербу Корчак. Славетний Міхал-Єжи, оборонець Кам’янця від турків 1672 р. і герой трилогії нобелівського лауреата Генріка Сенкевича, бував тут безперечно. Саме він купив цей маєток у Потоцьких, що володіли ним декілька десятиліть.
Шкода, не збереглися на найвищому з товтрових пагорбів, Городиську, залишки невели­кого замку Володийовського, які стояли до 1914 р. Обороняти фортецю «Гектор Кам’янецький» запросив загін угорської піхоти. Журналіст і подільський крає­знавець з Дунаївців Володимир Захар’єв вважає, що фортеця розташовувалася на місці санаторію «Україна».
Донька Володийовського Анна отримала Ступинці в посаг при одруженні зі Станіславом Маковецьким, кам’янецьким суд­дею. Пан суддя змінив 1746 р. назву села на Маків – на свою честь.
1751 року Маків знову змінює власника. Новим став Юзеф Раціборовський (1689-1756). Це батько Войцеха, котрий невдовзі стане господарем Лісоводів. Новий власник купив також сусідню Вербку, а загалом мав 1894 десятини землі. Син Войцех добився в короля ще й міських привілеїв для Шатави з Маковим – чому б ні? До цього часу місцеві жителі, вибираючись у центр, кажуть: «Іду в місто».
Багатству, що росло як на дріж­джах, сприяли два вдалі одруження Раціборовського-молодшого. Пам’ятаємо, що Войцех мав щастя мати трьох дітей, що, звичайно, радість, але після його смерті величезний маєток довелося кроїти на невеличкі клаптики, щоб нікого не образити. Та навіть розпайований маєток був у руках родини. З 6000 моргів землі, якою володіла родина Раціборовських, 800 було під лісами, 100 – під річковими угіддями, ще 100 – під «кам’яними горами», як називали Товтри у документах. Усе ж інше – жирний, родючий «досконалий чорнозем першої категорії». Це я цитую V том «Словника географічного Королівства Польського та інших слов’янських країв» (1884). На той час у «малому містечку», як назване поселення там, проживали близько 2000 мешканців, тут була горільня, працювали 25 ремісників. Господарські будинки на місцевих фільварках були великими і «добре забудованими». Крім вапнярок, традиційних для Поділ­ля, власники добували тут сіро-­рожевий мармур – так, крихкий і не дуже якісний, але ж! На Шатавці було облаштовано декілька заводей, у яких розводили два види коропів, щук, карасів та іншу рибу.
1908 р. маєток отримає спадкоємець Раціборовських, уже відомий нам Альфред Журовсь­кий. Лісоводи, звісно, теж мальовничі, але Маків – о, серце радіє, як тільки виїжджаєш за село. Шлях до Привороття – концентрована краса. І в Лісоводах ставки є, і там десь на горизонті височіють Товтри-Медобори, але тут! Тут це все близько і настільки фантастично! Дубові ліси вкривають товтрові верши­ни, річки по-гірському дзюркотливі й чисті. Рай. А Альфред був естетом. Маків він зробив по-­справжньому своїм родинним гніздом.
Журовський, імовірно, успадкував господарську жилку від Раціборовських. Коли над селянами не знущаєшся, а вчиш їх господарювати, воно ж не у пісок іде, а приносить плоди. То ж радянська заможність Макова мала глибокий дореволюцій­ний фундамент. Місцевим аналогом Григорія Ткачука був Віталій Стеньгач (1922-1996). Місцевий колгосп став мільйонером тому, що люди тут знали і вміли більше, ніж в інших селах. Дов-гі роки пансько-радянського благополуччя відчувалися до нульових, а далі ентропія поглинула і їх.
Гості Раціборовських, а пізніше Журовських у спогадах теж вихваляли красу маківської резиденції. Їм подобалося все. Парк, більше схожий на красивий ліс. Два ставки, звані одним іменем Довгостав. Неоготичний млин у сусідньому Приворотті. Про нього розповідали перекази: сюди бігала на таємні побачення з Устимом Кармалюком донька мельника. На початку ХХІ ст. від, імовірно, найкрасивішого млина області залишилися руїни – вони стоять і дотепер під Кармалюковою горою. Цей млин мав 12 майже ідентичних братів, які, як і містки через ставки, були збудовані з тесаного каменю. Його не шкодували: Раціборовські мали свій кар’єр. Один із млинів, кремезний, міцний, 1840 року побудови, зберігся – пережив навіть сильну пожежу 1966 р.
У 1820-ті брати Адам та Ян Раціборовські зводять у маєтку декілька класицистичних, а потім (слідом за швидкоплинною модою) й неоготичних споруд. Їх можна детально описувати, вжи­ваючи важкі архітектурні терміни, а можна просто переглянути архівні світлини, щоб серце стиснулося від розпачу. Стільки мали – і не зберегли, втратили. Шкода.
Витончений, дещо химерний палац мав флігель. Той був од­нією з найстаріших споруд маєт­ку, бо був у стилі класицизму. Він зберігся і фігурує в місцевій топоніміці під назвою «Стара школа» – до 1967 р. в ньому вчилися.
Навпроти флігеля, на місці сучасних руїн дитячого садка, розміщувався романтичний замочок-кузня. На захід від флігеля розташовувалися господарські споруди. В парку розміщувалися декілька павільйонів. Поруч стояв будинок садівника, а далі – величезна оранжерея з теплицями. Жінки з родини Раціборовських поділяли тодішнє захоплення садівництвом і вирощували тут пальми, екзотичні квіти та персики з мандаринами-лимонами. Щоб уся ця розкіш не зачахла, подільське сонце щодня брали в полон 11 великих вікон від підлоги до стелі.
На кордоні Привороття та Верб­ки, ще одного села, яке належало Раціборовським, а по­тім – Журовським, на вершині товт­ри розташовувався стилізований замочок, який називали «Цап». Домінував у цьому псевдокаштелі псевдо ж донжон: головна вежа, циліндрична у плані та з вузькими вікнами-стрільницями. Кажуть, із вершечка «Ца­па» відкривався розкішний вид на Кам’янець та околиці. В ясну погоду було видно навіть поза місто. Ця казкова споруда була прихистком лісника. Руїни башти достояли до 1970-х. Я марно намагалася віднайти їх у 1990-х та на початку ХХІ ст. Для єгеря існував ще один неоготичний замочок у лісах Привороття.
Бажання оточити себе красою в Маківському маєтку сягнуло абсолюту: в неоготичному стилі тут були навіть курятники.
1830 р. Ян і Адам запросили в Маків найславетнішого на ті часи паркового архітектора Діонісія Міклера – розбити парк і сад. Зелені насадження займали площі 75 га. Історія донесла прізвище садівника, який опікувався садом у середині ХІХ ст., – Бенеш.

Близько 1840 р. в Маків потрапив польський письменник Алєксандр Пшездецький, який залишив опис маєтку: «З покоїв двері відчиняються у сад, тобто на величезну галявину, яка з трьох зоставшихся боків замикає тінисті вулиці. На траві стоять величезні ліхтарі неймовірної краси, а під ліхтарями – кам’яні лавиці і незліченні вази з оранжерейними квітами, яким садівник часом дозволяє подихати свіжим повітрям. На тих лавках або на кріслах, розставлених поміж квітами, видні­ються здаля різнокольорові капелюшки, мантильї, шарфи, баядерки на темному тлі сюртуків та фраків, як жучки на траві. З боків зелені столики; бо в Макові навіть картярі вміють оцінити красу природи і напиватися сільським по­вітрям та пахо­щами квітів. А між гостями розносять найкращого смаку фрукти. (…) В глибині саду – оранжереї, утримувані з великою пихою. Найгарніші квіти розкривають в них свої бутони, перш ніж заблищати в салонах Раціборовських, в сотнях видів; колекція прекрасних лілій нагадує славні голландські тюльпани або гіацинти в саду Ульріха в Варшаві». Його визначення Макова як «столиці кві­тів» Поділля ввійшло до ен­цик­лопедичних статей того часу.

Зберігся ще один опис Макова – садівника Северина Лусаковського: «Гарно, зі смаком прикрашений Маків оточували кілька сіл, що належали до того маєтку. З Макова до кожного села вела алея, насаджена в чотири ряди, за якою старанно слідкували. Кожна алея була з інших дерев: перша з ялин, друга з каштанів, третя з лип, четверта з модрини, п’ята з яворів, і всі сходилися до Макова, де була резиденція двох братів. Були тут і водоспади, і млини гарної структури, і вітряки по горах зі скляними (! – вибачте, тут у мене, авторки, просто бракує слів) крилами, і інші будівлі, гарно розташовані. На кожному повороті дороги стояв якийсь фантастичний будинок, не для використання, а для краси; а так як ті алеї та всі ті прикраси займали кілька миль, навіть кілька миль за периметром, було то так гарно і чудово, що в усій Польщі такого зна­-йти більше ніде не можна було, навіть Софіївка Уманська гасла при тій неймовірній красі…».

Тут хочеться згадати історію, почуту 2001 року від учительки з села Слобідка Рахнівська, розташованого на північ від Шатави. За її словами, в селі переказують, що між Шатавою, Маковим та Слобідкою колись стояли сторожові башти, зроблені зі скла. Так у народі трансформувалася пам’ять про вітряки зі скляними крилами.
Брати-поміщики оздоблювали квітами сад і палац, а ще обдаровували букетами сусідських пань і панночок. Та потомки Яна й Адама мало уваги приділяли резиденції, краса Макова почала бліднути. Коли Альф­ред Журовський став власником Макова, майже всі споруди були в стані руїни, а сад із парком дуже заросли. Тому Журовський складає план для нової резиденції. Втілити в життя його цілком він не встиг. Але роботи почав. Проєкт відбудови маєтку створив петербурзький архітектор Вальдемар Федерс.
Альфред був змушений перебудувати та відновити в резиденції практично все. Старий палац було розширено. Замість класицистичної обгортки він мав уже вигляд a la ренесанс. З’явився фриз із рослинними мотивами, колонади, картуші з гербами. Добудували ще одне крило з квадратною у плані вежею. 1912 р. відновлення було завершене.
Парк теж потроху оговтувався. Каштанова алея вела до в’їзної брами, біля якої стояла капличка святому Яну Непомуку. Дожили до реновації вази в парку, в них знову в теплу пору року розпускалися екзотичні квіти. За парком розміщувався родинний цвинтар Раціборовських, більше схожий на затишний сад. Журовський завзято відроджував фільварки та млини, звів 1912 р. цукровню. До ХХІ століття вона дійшла немічною руїною.
Власник садиби додумався сфотографувати не лише палац, а й його інтер’єри. Нині можна побачити і великий зал із різьб­леним каміном, де підлога була вкрита паркетом двох кольорів; і кабінет, і спальню в антично­му дусі, і розкішні кришталеві люстри. Серед великих полотен, що прикрашали стіни, була картина Анжеліки Грейм «Ікар», а ще роботи голландських майстрів. Усього в палаці було 40 приміщень: від їдальні до бу­дуара. В одній із кімнат висіло величезне дзеркало в різьбленій ампірній рамі, в іншій на каміні та комоді зберігалися порцелянові дрібнички. Всі ці ознаки заможності зникли назавжди в Першу світову. Кажуть, що 1917 р. маєток у Макові підпалили російські солдати, котрим не дісталося випивки.
Залишається сказати ще декілька слів про церкву-ротонду – ту споруду часів Раціборовських, яку щоденно бачать тисячі людей, які прямують трасою Н03. У Шатаві здавна стояла дерев’яна уніатська церквиця – як тисячі на Поділлі. Та 1831 р. якийсь ієрей Скворцов, що інс­пектував місцеві парафії, категорично заборонив використовувати старий дерев’яний шатавський храм. Ще й пожалів­ся, що Раціборовський при всіх його багатствах неспроможний вибудувати в селі храм. Раціборовський почув – і поблизу цвинтаря невдовзі з’явився дивний круглий фундамент. Вісім років минуло, перш ніж люди зрозуміли, що то буде за «круглий будинок». Далі справа вже була за священником Корнічем, який зміг переконати начальство, що й така «неканонічна» святиня все-таки має право на життя. Хоча селом колись ходила легенда, що святиня була пере­будована з давньої сторожової вежі.

Ірина ПУСТИННІКОВА.