ЗАБУТІ МУЗИКАНТИ РОДОМ ІЗ КАМ’ЯНЦЯ

1 жовтня – Міжнародний день музики

Така вже доля провінції: народжувати і плекати таланти, котрі потім мігрують у метрополії. Кам’янець і за Польщі, і пізніше за російської імперії залишався містом прикордонним, містом-фортецею на маргінесах культурного життя. Його сини і дочки, всотавши в себе неймовірну красу кам’янецьких пейзажів, потім робили кар’єри у Львові, Кракові чи москві. Багато імен славетних земляків кам’янчани і не чули ніколи. Розповімо про декількох із них, хто пов’язав своє життя з музикою.

ДИРИГЕНТ ІЗ КАМ’ЯНЦЯ

У Першу світову, коли українські, бель­гійські чи польські землі збурилися траншеями та окопами, а світ здригнувся від небачених воєнних втрат, культура продовжувала розвиватися. Працювали кінотеатри і театри, друкувалися книжки, відбувалися читання. У Віденській опері, цій святині високого мистецтва, вперше давали «Гальку» Станіслава Монюшка – трагічну оперу з білоруського життя, котру тисячі разів до того ставили польсь­кі театри. За диригентським пюпітром стояв Йосип (Юзеф) ЛЕРЕР – талановитий музикант родом із Кам’янця-Подільського.
Йосип народився 18 березня 1880 р.
в єврейській релігійній родині та змалку був дуже музикальним. Опанував фор­тепіано. Його чудовий голос потребував, як діамант, правильного огранювання. Бать­ки відправили хлопчика вчитися співу до відомого львівського кантора Ба­руха Шорра, котрого за талант називали Кюнстлером, митцем. Пізніше Йосип всту­пив до Львівської консерваторії до класу видатного музиканта Мечислава Сол­тиса. Після закінчення навчання працював хористом в Опері та членом оркест­ру. З 1908 р. став диригентом Театру поль­ського в Познані, де ставив оперети, а та­кож керівником місцевого хору «Лютня».
До Кам’янця, що потрапив під ра­дянську окупацію, вже не повернувся.
А Львів – місто, де зростав і формувався, притягував. Тим більше, місцева публіка вже знала його як співака (чудовий же голос!) та музиканта. 1911 року Йосип повернувся до Львова. Влаштувався спочатку до Опери репетитором солістів. Диригував – правда, спершу йому доручали не солідні опери, а легенькі оперети. З останнього мирного сезону 1913-1914 рр. Лерер обіймає посаду другого диригента при тодішньому головному диригентові Броніславі Вольфшта­лі. Ставить твори Вольфганга Амадея Моцарта та Джакомо Пуччіні, Йоганна Штрауса та Еріха Вольфганга Корнгольда.
В останнє мирне літо 1914-го Йосип їде з колективами Львівської опери на гастролі до Кракова. Там музикантів і застає Перша світова. Повертатися нікуди: 4 вересня 1914 р. Львів займають росіяни. Вони пробудуть там до кінця червня 1915 р. Директор театру та частина штату Опери емігрують до Відня. Лерер – серед них. Так вдалося поставити «Галь­ку» на одній із головних оперних сцен світу.
Після звільнення міста від російської окупації музикант повернувся до Львова, де багато диригував. Вважався авторитетним майстром, одним із найкращих у тогочасній Польщі. Був тихою, дуже спокійною людиною, сумлінним працівником, провадив скромне життя і розквітав лише перед оркестром. Його інтерпретації видатних опер вражали тонким відчуттям стилю композиторів і артистизмом. Львівська преса називала його «видатним диригентом». Навіть під час конфліктів (а оркестр – це великий колектив, де конфліктів не уникнути) зали­шався спокійним і не підвищував голосу. З усього оперного світу найбільше лю­-бив творчість французьких та італійсь­ких композиторів. У рідній консерваторії протягом одного навчального року (1922-1923) викладав оперне мистецтво. Писав власні твори: камерні пісні, драматичні увертюри.
У повоєнний час культура багатьом чиновникам здавалася «не на часі».
У 1925-1927 рр. міська влада реструк­турувала театр, щоб зменшити видат­ки. Кількість працівників було значно зменшено. Дослідники вважають: те, що Львівська опера, попри мізерний штат, залишилася професійною, було виключно заслугою Йосипа Лерера.
Та врізання фінансування продовжилося. Постійний колектив практично залишився без нових спектаклів, на сцені Опери переважно виступали заїжджі гастролери. 1933 р. Йосип Лерер стає диригентом Львівської філармонії, та при нагоді брався ставити оперні спек­таклі: так, 1935 р. диригував оперою «Жидівка» Фроманталя Галеві, наступного року – «Фаустом» Шарля Гуно та «Ріголетто» Джузеппе Верді. Куций колектив для цього доукомплектували співака­-
ми Варшавської опери. А 1937 р. Йоси­па Лерера чекав справжній тріумф – у «Аїді» Верді під його батутою (так називали тоді диригентську паличку) співа­ла всесвітньо відома зірка Ада Сарі. Наприкінці квітня того ж року Лерер провадив опери «Шукачі перлів» і «Травіата», а в травні диригував «Графинею» Ста­ніслава Монюшка і «Фавориткою» Гаетано Доніцетті. У наступному сезоні Лерер ди­ри­гує операми «Манон» та «Богема», а своє «Ріголетто» везе на гастролі до Бу­харес­та.
У вересні 1939 р. Галичину окуповує радянський союз. Немолодий уже музикант приймає від нової влади пропозицію очолити таку знайому Львівську оперу, котру перейменовують на московський лад на Великий театр опери та балету.
9 червня 1941 р., за декілька тижнів до гітлерівського вторгнення в СРСР, Лерер помер. Дослідники мистецтва називають Йосипа Лерера рекордсменом у провадженні оперних спектаклів у Львові: він робив це понад 20 років, поставивши понад 40 опер.

ЖИТТЯ ПІД ЗНАКОМ ШОПЕНА

Рекордсменом був і наступний герой – піаніст Олександр МИХАЛОВСЬКИЙ, кот­рий концертував протягом 65 (!!!) років. Він народився в нашому місті 5 (17) травня 1851 р. і рано проявив музичний талант. Мама вчила його грати на піаніно, починаючи з шести років. «Я був досить повільним спочатку, – згадував музикант потім у інтерв’ю, але до своїх 10 років настільки захопився музикою, що нарешті взявся за неї серйозно. Наступні років сім я грав спонтанно. Мінливість моєї гри, яку я відчував ще протягом багатьох років, була відшліфована, коли я навчився грати розсудливо».
16-річного юнака батьки відправили навчатися до Лейпцизької консерваторії в клас піаніста Теодора Кокціуса і богемського віртуоза та музичної зірки того часу Ігнаца Мошелеса, друга Фелікса Мендельсона. Вчителем композиції Олександра був композитор-романтик Карл Райнеке. 1868 р. юнак отримав свій дип­лом, виконавши концерт E minor Шопена з оркестром Гевандхауса. Великий польський романтик назавжди став головним композитором, твори якого виконував Михаловський. Хоча в його репертуарі були і твори Йоганна Себастьяна Баха, Людвіга ван Бетховена, свого учителя Ігнаца Мошелеса та інших. У спробах глибше осягнути творчість Фридерика Шопена Михаловський ба­гато дискутує з видатним польським музичним пе­дагогом Каролем Мікулі.
1870 року 19-річний Олександр їде навчатися музиці до Карла Таузіга в Берлін. По закінченню навчання перебирається до Варшави. Дебютує там із концертом 6 жовтня 1875 р. з великим успіхом. Один із варшавських музичних оглядачів писав про той концерт: «Що за майстер! Що за тон! Що за могутній і оксамитовий доторк одночасно! Які октави та технічні здібності він має!».
Та вчитися новому ніколи не пізно. 1878 року 27-річний Олександр рік навчається в німецькому Веймарі у вели­кого угорця Ференца Ліста.
Михаловський мав абсолютний слух і виняткову пам’ять. Виконував абсолютно всі твори Шопена. Часто виступав у дуеті зі скрипалем Станіславом Барцевичем.
1888 року їде в гастрольний тур Європою, відвідує і Санкт-Петербург. Композитор Антон Рубінштейн був настільки вражений його майстерністю, що запросив до місцевої консерваторії – показати студентам, як правильно треба виконувати Шопена.
Із 1870-х давав у Варшаві приватні уроки музики. Згодом, у 1891-1917 рр., працює в Інституті музики ім.А.Кацького, стає там професором. Серед його учнів була Ванда Ландовська (1879-1959) – людина, що відродила цікавість до клавесина.
Із 1919 року викладав у Музичній школі ім.Фридерика Шопена Варшавського музичного товариства. Продовжував їздити з концертами навіть у дуже немолодому віці. Написав 36 опусів (творів) і декілька фортепіанних п’єс: мазурки, гавоти, прелюдії, вальси, багателі, романси. Редагував для друку десятки творів різних композиторів.

Помер 87-річним 17 жовтня 1938 р. – того самого дня, коли й Шопен, тільки на 89 років пізніше.

Ірина ПУСТИННІКОВА.