«ЧАС УСЕ СТАВИТЬ НА МІСЦЯ»

Триває «жовтень Свідзінського»: 8 жовтня поет народився, 18 жовтня загинув. Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ (1885-1941), улюблений поет Василя Стуса, Івана Дзюби, інших шістдесятників, був би окрасою будь-якої літератури. Натомість радянський режим, котрий його жорстоко знищив, надовго піддав умисному забуттю і творчість, і саме ім’я поета. Про тривалу відсутність і непросте повернення Свідзінського, про його творчість найбільше знає докторка філологічних наук, професорка, членкиня Національної спілки письменників та Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, лавреат премій ім.Сергія Єфремова та ім.Василя Стуса Елеонора СОЛОВЕЙ, яка багато зробила для цього повернення.

Темою розмови з літературо­знавицею є саме Свідзінсь­кий, зокрема його зв’язок із Ка­м’ян­цем. Адже тут він навчався в духовній семінарії, тут певний час мешкали його батьки (отець Євтимій правив у Свято-Воздвиженській церкві), сюди повернувся після демобілізації з армії (Перша світова війна). У буремні роки, коли Кам’янець навіть деякий час був політичною столицею, коли здобута Україною державність зродила райдужні надії, Свідзінський працював у Кам’янці літературним редактором, архіваріусом. Уже маючи вищу освіту, він вступає тут до першого Українського університету, згодом стає аспірантом. 1925 року переїздить до Хар­кова.

– Елеоноро Степанівно, постать поета Володимира Свідзінського, митця світового рівня, великою мірою стала доступною українській спільноті (та й світовій) завдяки Вашій подвижницькій праці. Що спонукало розпочати грандіозну спра­ву з повернення його імені?
– Уперше почула це ім’я від світлої пам’яті Михайлини КОЦЮБИНСЬКОЇ, в неї вперше прочитала і вір­ші Свідзінського, два чи три, передруковані на машинці. То було дуже давно, либонь, року 1969-го. Тоді ім’я поета було «стерте», його не знали. Але шістдесятники знали. Іван ДЗЮБА, Василь СТУС відкрили для себе Свідзінського за останньою його прижиттєвою збіроч­кою «Поезії», що вийшла 1940 року. А для мене справжньою спонукою став вихід томика поета вже 1986 року. Простудіювала його уважно, захопилася, відчула, що це «мій» автор.

– Чи усвідомлювали масштаби роботи? Що сьогодні вже реа­лізовано?
– Ні, справжнього масштабу ще не уявляла. За натурою я не надто смілива, і коли тепер оглядаюся та бачу, в який грандіозний проєкт це переросло, аж трохи лячно. Але й радість відчуваю і трохи пишаюся (усміхається) .

– Чи маєте сподівання на те, що у приватних колекціях і ар­хівах усе ще є приховані невідомі й недруковані твори Свідзінського?
– Така надія – то вперта річ. Тим більше, що вже після виходу двотомника 2004 року знайшлися, наприклад, ще два листи Свідзінського. Проте надто великих сподівань немає: протягом тривалого часу ім’я поета таки було проскрибоване, душене умисним забуттям. Ось у тих його зошитах, дивом збережених донькою поета, є ретельно укладений ним самим оглав, зміст. І там є декілька назв поезій, відсутніх у зошиті, бо ті аркуші вирвані. Звичайно, страшенно хотілось би ті вірші знайти…

– Елеоноро Степанівно, Ви – ініціаторка дослідницьких експедицій із повернення імені та творчості поета. В яких місцях довелося побувати, що вдалося віднайти? Яку експедицію вважаєте особливо вдалою?
– О, тут слід насамперед сказати про моїх чудових спільників, адже нас у тих експедиціях була ціла бригада! Крім місцевих ентузіастів, які долучалися, постійними учасниками були письменник із Хмельницького Василь ГОРБАТЮК, він­ницький літератор Андрій СТЕБЕЛЄВ, ну й ви, Олеже Анатолійовичу. Неоціненну допомогу надавали чимало людей, назву тут хоча б недавно спочилого журналіста і краєзнавця Олега БУДЗЕЯ… Всі ті експедиції – до Вінниці, у Маянів, де Свідзінський народився, в Моломолинці, куди родина отця Євтимія переїхала, коли майбутньому поетові було п’ять років, до Тиврова, де він вчився в бурсі, до Шпикова, Слідів, Зарічанки, котра в часи Свідзінського звалася Лянцкорунь, – були надзвичайно яскраві, навіть важко котрусь виокремити. Були знахідки, були зустрічі в місцевих школах, де ми розповідали учням і вчителям про Свідзінського, дарували фотопортрети, книжки… Все-­таки окремо скажу про Тиврів. У колишньому духовному училищі (бурсі) тепер гарний ліцей. На ньому меморіальні дошки: там вчилися чимало видатних у майбутньому людей. Тепер там також є ім’я Свідзінського… А Харків! Направду незабутня екскурсія слідами та адресами Свідзінського. І «попутні» захопливі розповіді етнографа та краєзнавця Михаїла КРАСИКОВА…

– У Кам’янець-Подільському на­ціональному університеті іме­ні Івана Огієнка з Вашої ініціа­тиви відкрито пам’ятник-кенотаф Володимиру Свідзінсько­-му, проведено низку культурницьких заходів, проводилися вони і в місцевому коледжі культури та мистецтв. У місті тепер є вулиця його імені. Чим приваб­ливий для Вас Кам’янець Свідзінського?
– Поет писав у одному листі, що «Кам’янець чудовий, незрівнянний», що лише там він був навіть щасливий якийсь час. А то був час нетривалої, на жаль, української державності, коли майбутнє уявлялося зовсім не таким, яке невдовзі настало… Цілі історії для мене тепер пов’язані і з тим пам’ятником-­кенотафом, і з меморіальною дош­кою на корпусі згаданого вами коледжу, де колись була земська школа, а потім трудова, в якій вчителювала Зінаїда СУЛКОВСЬКА, дружина поета, і де у флігелі вони мешкали з маленькою донькою…

– Чи залишилися в Україні місця, марковані іменем поета, що й сьогодні таять секрети його життя і творчості? Куди варто бу­ло б організувати наступні дослідницькі експедиції?
– Ми планували навідатися до міста Бар на Вінниччині. Його називають Подільським клаптиком Італії, це дає передчуття архітектурної та природної краси. Коли Свідзінський був мобілізований до армії під час Першої світової, його розділ розташовувався саме там. Не сподіваюся архівних знахідок, просто походити його слідами, побачити те, що бачив він… До Вінниці варто було би ще навідатися: там учителювала Зінаїда Сулковська, там вона і похована, туди приїздив із Харкова поет до родини… У перший приїзд ми багато чого не встигли, але була гарна зустріч зі студентами того університету імені Василя Стуса, що переїхав із Донецька до Вінниці…

– Елеоноро Степанівно, Вам вдалося налагодити контакти з донькою поета Мирославою Володимирівною. Що цінного почерпнули від тих зустрічей?
– Зустріч була, на жаль, лише одна: коли я повезла їй до Харкова щойно виданий двотомник і належні їй як спадкоємиці гроші. Про це і взагалі про неї я розповіла в есеї «Мирослава, донька поета» з книжки «Притча про поетів» (2014, 2018). Скоро після тієї зустрічі її не стало, досі згадувати про неї боляче…

– У непростих умовах відкритої конфронтації Вам доводилося відстоювати наукову правду про написання прізвища Володимира Свідзінського. Як Вам видається: питання різночитання прізвища поета сьогодні вже неактуальне?
– Сподіваюся, що так. Як на мене, то безглузда історія. Прикро, що вона була. Пишемо прізвище поета так, як писав він сам, як підписувався, як стоїть на обкладинках усіх трьох його прижиттєвих книжок та у прижиттєвих публікаціях. Ті, що розпалили ту суперечку, мали натомість подбати, щоб донька поета була належно похо­вана…

– Які перспективи дослідження творчості Свідзінського?
– Є вже захищені дисертації, є гарні наукові розвідки, як-от прегарно видана в Харкові монографія Ірини СМЕТАНИ та Антоніни ТИМЧЕНКО «В притаєних думах: Мотивіка творчості Володимира Сві­дзінського», є особливо втішна для мене видана в Канаді книжка-білінгва, українською вона зветься «Невловна тінь життя: Вибрані поезії». Там англійські переклади поезій Свідзінського натхненно виконали діаспорні поети Богдан БОЙЧУК і Богдан РУБЧАК. Вони все життя віддано любили цього пое­-та, і для них, так вийшло, це стало останньою їхньою творчою роботою… (це омрія­не видання іні­ціювала й уклала Елеонора Сте­панівна. Їй належить і передмова до книжки. – О.Р.)

– Яка роль творчості Свідзінського для сучасності?
– На жаль, тривала вимушена «відсутність» поета не минула без наслідків: хтось і досі відкриває його для себе, а хтось ще не відкрив. У шкільній програмі, наскільки знаю, він є лише у списку позакласного читання. І все ж час його нарешті настав, про це свідчать і на­звані, і неназвані факти, книжки, події, зокрема й престижна премія імені Свідзінського, заснована Національною спілкою письменників. Час неквапом усе ставить на належні місця.

Олег РАРИЦЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ, доктор філологічних наук, професор Кам’янець-Подільського університету ім.Івана Огієнка.