ТУРИСТИЧНІ ЦІКАВИНКИ НЕТУРИСТИЧНОГО СУСІДА
15-тисячні Дунаївці (відомі з 1403 року) мало хто розглядає як туристичну дестинацію. Автомобілі минають їх по об’їзній, автобуси трасують наскрізь без зупинки, петляючи на серпантинах над річкою. Хто сказав «Дунай»? Та ні, Тернавою. І обминаючи центр міста. А воно ж відоме принаймні з 1403 року. Невже нічого цікавого тут немає?
ДЕ ДУНАЙ, А ДЕ ДУНАЇВЦІ
Усе, що бачать подорожні з вікон транспорту, – Михайлівську церкву (1898) в російському синодальному стилі. Колись це був парафіяльний храм села Могилівка. З часом Дунаївці розрослися, і Могилівку проковтнули. З вікон не видно, що в нетуристичному місті збереглися відразу два панські маєтки. В одному розташований музей, а інший чимало жінок бачать у вікно, коли народжують дітей. Бо нині в колишньому палаці Завойків розміщений адміністративний корпус дунаєвецької райлікарні, а пологовий відділ тут славиться як найкращий на всю область.
Дунай, магічна річка з українських пісень і дум, лежить за декілька сотень кілометрів від Поділля. Назва поселення, котре раніше взагалі позначалося на картах як Дунайгрод, навряд чи є посвятою одній із головних водних артерій Європи. Чому ж тоді? Хтозна. Версій декілька, всі однаково не підкріплені жодними доказами. Тут жили переселенці з Дунаю? Гаразд. Містечко заснував хтось із таким прізвищем? Може й таке бути.
Зоряний час містечка настав наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Славу принесло сукно. Вже в 1760-х у містечку були цехи ткачів і шевців, та індустріалізація принесла нові масштаби. Тут діяли майже двадцять суконних підприємств – часом зовсім невеликих. До нашого часу залишилося лише одне. Працювали на них німці-колоністи зі Східної Пруссії. З родиною Геда, власниками однієї з ткацьких фабрик, дружили мої прапрадід Георгій Бржосневський із прабабкою Надією. Поїздка до них у гості бричкою з Кам’янця була подією і займала пів дня. Нині відстань 36 км, попри дороги-змії, навіть рейсові автобуси долають менше як за годину. Німці були менеджерами, але фабрикам потрібні були робочі руки. Тому з 1870-х Дунаївці переживають бурхливий розвиток і вибухово розростаються: 1880-го тут мешкали 10 тис. людей. Згадуючи той період, дунаївчани іноді кажуть, що були подільським Манчестером.
ПІДЗЕМНА ІСТОРІЯ ДУНАЄВЕЦЬКИХ КАПУЦИНІВ
Центр Дунаївців – недовга вулиця Красінських. Жовтенька міськрада у стилі сталінського ампіру – аналог ратуші, котру описував 1820 р. священник Важинець (Лаврентій) Марчинський. Біля бетонно-скляної райради – погруддя інтелігентного бороданя. Це Владислав Заремба (1833, Дунаївці – 1902, Київ), і ви точно знаєте його аранжування пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», тільки думали, що воно народне. Владислав народився в Дунаївцях, музику вивчав у Кам’янці, а працював і викладав у Києві. Серед його доробку чимало творів шевченкіани та обробок українського фольклору, хоча сам Заремба був із поляків. «Реве та стогне Дніпр широкий», «В кінці греблі шумлять верби», «Де ти бродиш, моя доле», «Повій, вітре, на Вкраїну» подоляка Степана Руданського та інші відомі мелодії, аранжовані для фортепіано, – його спадок.
Якщо від Заремби подивитися на захід, туди, де починається базар, побачимо купол храму. Колись красивого, нині – понівеченого зрівняйлівкою часів російської імперії, котра нав’язувала всім однакову архітектуру і після двох польських повстань переслідувала поляків (а, отже, римо-католиків). Нині тут православна церква (московський хрест зі скісною поперечкою над входом, металопластикові вікна), а колись був храм Непорочного Зачаття Діви Марії капуцинського монастиря (1790). Перед нами найдавніша споруда Дунаївців. Освітній заклад поруч – колишні монастирські келії. Якщо про це не знати заздалегідь, не здогадаєтеся ніколи, настільки скромно і позачасово виглядає споруда. 1751 р., незадовго до своєї смерті, великий коронний гетьман Юзеф Потоцький у листі до військового інженера Христіана Дальке, який працював над реконструкцією нашої Старої фортеці, надав йому повноваження виділити ділянку за стінами дунаєвецько-го замку для заснування там капуцинської обителі. Запрошував монахів до міста вже син гетьмана Станіслав Потоцький. Тодішній монастир був дерев’яним. У камінь вдягнувся 1790-го. Після першого польського повстання 1832 р. російська влада ліквідувала монастир, а вже 1833-го костел переосвятили як православну вознесенську церкву.
У середині ХІХ ст. влада змусила тодішнього власника міста Віктора Скибневського перебудувати храм так, щоб він нагадував традиційні храми росії. У монастирських келіях тоді діяла церковна школа. Вони були майже вдвічі більшими за сьогоднішні: половину каре монастиря знищили у 1930-х рр. Тоді ж «у капуцинах» розмістили кінотеатр. Потім тут були спортзал і склад. Через те, що місцевий замок, зафіксований у XVII ст. на лівому березі Тернави на карті Гійома де Боплана, зруйнований дуже давно, його спадок у вигляді легенд про підземелля аж до Кам’янця (36 км!) та Чернівців (ще плюс 85 км, плюс трасування Дністра) перейшов до екскапуцинів. Якщо від віртуальної підземки перейти до реальної, кілометраж ходів зіщулиться до декількох десятків метрів. Але ці метри цілком реальні, а не легендарні. За переказами, під келіями знайшли поховання капуцинів. Церковна громада виступає проти перетворення підземель на туристичний об’єкт, а шкода.
ДВА ПАЛАЦИ ОДНОГО МІСТА
На схід від бюста Заремби розташований палац Красинських – тих самих, чиє ім’я носить вулиця. Орієнтиром у пошуку може бути колесо огляду на дитячому майданчику, яке помітно здалеку. Зачекайте, то Красінські чи Красинські? Буркотнемо стиха, що українською мовою правильно транскрибувати прізвище власників як Красинські, але є побоювання, що форма з «і» ввійшла в дунаєвецьку топоніміку не без допомоги сайту авторки цієї книги. Де на сторінці про Дунаївці вона колись подала прізвище власників саме у формі «Красінські», а далі пішло-поїхало.
Красинські з’явилися тут якраз після Потоцьких, наприкінці XVIII ст. І першим власником містечка був опіногурський староста та ротмістр кавалерії Ян Красинський (1756-1790). Він запросив на Поділля ремісників із Європи (от де ноги в «подільського Манчестера» ростуть), а ще скуповував сусідні села. 1819 р. Антоніна Красинська записує маєток своєму семирічному внукові Зигмунту Красинському (19.02.1812-1859), майбутньому поету, письменнику та драматургу, справжній зірці польської літератури. Та втрутилися якісь невідомі обставини, і 1826 р. бабуся переписує маєток на сина Вінцента (1782-1858), генерала та сенатора-воєводу Польського Князівства, одруженого з княгинею Марією Радзівілл.
1850 р. генерал продає весь дунаєвецький ключ Віктору Скибневському (1787-1859), а сам купує Золотий Потік біля Бучача. Наступним власником містечка був син Віктора, Броніслав Олександр Скибневський. І не просто власником, а й мешканцем – поки 1874 р. дружина Ольга з Дідушицьких не намовила переїхати ближче до родини, на терени Австро-Угорщини. Та й волі там, на відміну від росії, було більше. Так 1891 р. Дунаївці перейшли в руки українця Василя Завойка.
За Скибневських, у 1870-х, в Дунаївцях побував мандрівний художник Наполеон Орда і залишив два малюнки. На одному зображено парафіяльний костел, на іншому – палац, а далі за ним помітний купол капуцинів. Уже в наш час до скромного палацу, котрий зовні не дуже змінився з часів Орди, приліпили новобуд у стилі «сам собі олігарх» – із фантазійною башточкою і повністю позбавлений гармонії. Тепер туристи часом плутають, яка з частин комплексу є палацом.
І Скибневські, і наступні власники міста Завойки мешкали в іншому палаці – на території теперішнього лікарняного містечка на вул.Соборній, 7. Це територія колишнього села Могилівка. І став, і залишки парку, і стайні з флігелями – ще з графських часів. Палац (ІІ пол. ХІХ ст.) не вражає: скромний, похмурий. Хоча й більший за той, котрий збудували Красинські. Останнім власником заміської садиби був онук і тезко першого із Завойків – Василь.
Залишилося згадати хіба споруду неоготичної кірхи (1866, вул.Могилівська, 13). Кірха була потрібна фабрикантам-німцям (пам’ятаєте суконні фабрики?). 1904 р. в Дунаївцях мешкала майже тисяча лютеран. А після Другої світової в кірсі працював клуб ім.Горького.
Ірина ПУСТИННІКОВА.