ТІ, ХТО НЕ ДОЖИВ: ДЕРЕВ’ЯНІ ХРАМИ КАМ’ЯНЕЧЧИНИ

ЧАСТИНА 2

Продовжимо наш мартиролог церков у подільському стилі, які існували на Кам’янеччині колись.

НА ОБОХ БЕРЕГАХ СМОТРИЧА

Нині хіба історики знають, що на обох берегах Смотрича, там, де над річкою кам’яною стрілою завис Новопланівський міст, стояли дві церквиці: Преображення Господнього – на правому, та Святого Онуфрія – на лівому березі. Остання ховалася в ярку якраз там, де нині починаються кам’яні сходи повз водоспад до Лебединого озера.

На жаль, не збереглося жодного зображення цих храмів із різних берегів Смотрича. Відомо лише, що до церкви Преображення щороку йшов хресний хід від Петропавлівської мурованої церкви, а після того, як прибережна святиня з невідомих причин зникла з мапи міста, мешканці каньйону поставили кам’яну «фігуру» на місці її вівтаря. Там ще довгі роки по тому запалювали на честь зруйнованої церкви лампадку.

При нагоді нагадаємо, що звичай ставити «фігури» був поширеним по всьому Поділлю аж до часів російської окупації. Нові церковні авторитети вбачали у придорожніх скульптурах і хрестах щось нелояльне, чуже, тому ставити їх заборонили. Скільки таких «малих архітектурних форм» було колись у нас, можна здогадатися, подорожуючи тернопільською частиною Поділля, де звичай затримався до 1939 року.

СТАРІ ЦЕРКВИ НАШИХ ФІЛЬВАРКІВ

Триверха дерев’яна подільська церква Св.Георгія (Юра) стояла і на Польських фільварках. Навколо храму був цвинтар. У документах залишилися згадки про те, як сперечалися між собою священники з цього храму та з Петропавлівської церк­ви. Близько 1740 р. настоятель Петропавлівської святині Іван Плиський виклопотав у греко-католицького єпископа право приєднати польськофільварецьку церкву до своєї парафії. Та братство, що діяло при церкві Св.Георгія, з таким рішенням не погодилося, забрало ключі від храму і нікому їх не віддавало. Братчики підбурювали всіх знайомих не ходити до церкви Петра і Павла через негідну поведінку Плиського. Плиський у свою чергу написав скаргу до консисторії. Та спробувала змусити братчиків підкоритися, віддати ключі та вважати настоятеля Петропавлівської церкви власним парохом. Та де! Братство відправило виборних до Львова, до єпископа Афанасія Шептицького – зі скаргою на Івана Плиського. У ній вони згадували і те, що місто часто буває «закритим» (себто закрита брама на башті Баторія), і тоді парафіяни з Польських фільварків не мають де задовольняти свої духовні потреби. Це був серйозний аргумент. 1744 р. Іван Плиський таки обрав собі вікарія в церкві Св.Георгія, і протягом восьми років храм був у підпорядкуванні Петропавлівської церкви. Та принаймні з 1752 р. церква на Польських знову стала самостійною. При ній діяли три братства: два чоловічі та жіноче.

Георгіївська церква дожи­ла до 1861 р. Тоді поруч із нею вже вибудували муровану ма­хину в російському стилі, яка стоїть і сьогодні. Тоді стару церк­ву розібрали, а в місці, де був її вівтар, встановили кам’яний хрест. Зображень храму не збереглося. Звісно ж, на Руських фільварках (гумниськах) теж розташовувалася подільська церква. Присвячена вона була Воскресінню, мала один купол і була побудована близько 1730 р. на місці своєї попередниці ще з XV ст. Навколо неї був теж цвинтар. Святиня стала предметом довгої суперечки між кам’янецьким магістратом і василіанським греко-католицьким монастирем. Храм простояв без ремонтів із пів століття, а потім через аварійний стан був розібраний. 13 липня 1783 р. на його місці почали зводити нову дерев’яну церкву, цього разу вже присвячену Покрові. Зводили з ялинових брусів. Храм, що був освячений 1785 року, мав один купол. Коли Поділля потрапи­ло під юрисдикцію російської ім­перії, цю церкву, як і всі інші в краї, перевели у православ’я. Формально – так, перевели. Та її настоятель Іван Сугак усе одно вперто тримався своєї віри і прий­мати іншу не бажав. Дерев’яна церква на Руських фільварках дожила до 1860-х рр. Їй дали тихо померти: на той час уже на декілька десятків метрів вище стояла теперішня і нині мурована Покровська церква в російському стилі.

Із дубових колод у XVIII ст. звели однокупольний храм Архангела Михаїла на Цибулівці, тоді – окремому селі, а нині – мік­рорайоні на південному сході міста. Дата її побудови невідома, але документи 1787 року називають її вже дуже давньою. Ця церква якось дуже вчасно і зручно згоріла у 1860-х рр. А 1866 року на її місці вже звели храм у російському стилі, який до нашого часу не зберігся.

ДАНАЙСЬКИЙ ДАРУНОК МОСКОВСЬКОГО КУПЦЯ

Дерев’яну церкву з 1722 року мали і Боришківці. Вона була присвячена Різдву Богородиці. Звів її якийсь Іван Канюка з колод зрубаного ним же лісу. Після ремонту в 1750-х рр. у неї залишився лише один верх. Як пише Юхим Сіцінський, святиня «была упразнена». І продовжує: «Зараз у Боришківцях нова дере­в’яна церква з дзвіницею, російського стилю, присвячена на честь ікони Богоматері всіх скорбящих радості».

Грошей на зросійщення Боришківців не пошкодував московський купець Владімір Коншин. Йому хотілося звести російську церкву саме на Поділлі, лише на наших землях. І кортіло так, що 1888 р. він аж звернувся до місцевого архієпископа Доната (так, таке було у священ­ника ім’я) з проханням знайти парафію, котра потребує нової церкви. Донат вказав на Боришківці. Він же і освячував нову церкву 1 жовтня 1890 р. Московський купець не пошкодував коштів і на все церковне начиння, і на ікони, і на дуже солідний дзвін вагою 53 пуди (868 кг). Напис на дзвоні згадував і російського імператора, і Доната, і «благодійника» Коншина.

Шкода, що не залишилося жодних зображень мурованої церкви, яку в Голоскові 1768 року священник Олексій Сімашкевич звів на місці попередниці, тісної однокупольної церквиці під гонтом. Храм зруйнували, коли 1882 року збудували тут трикупольну споруду в російському стилі. Хоча навіть Сіцінський зазначав, що стара церк­ва була «весьма приличной архитектуры» і мала чимало срібного літургійного приладдя.

Схожою була доля церкви Параскеви в Пудлівцях. Її звели 1799 року на місці попередньої. Та 1869 р. царська влада виділяє кошти на побудову святині в більш «ісконному» стилі – зовсім у іншому кутку села. Нову «синодалку» освятили 14 жовтня 1890 р. А старій дали просто розвалитися.

ДОВЖОК, ШУТНІВЦІ ТА КНЯЗІ ХІЛКОВИ

Цікава історія відбулася з церк­вами в Довжку та Шутнівцях. Зведену 1745 р. дерев’яну церк­ву Різдва Богородиці викорис­товували, аж поки 1874 року не закінчили будувати мурований храм у російському стилі, що стоїть і досі. 3000 карбованців на його побудову дала тодішня власниця села княгиня Ганна Хілкова. Ще 9000 крб додала держава – зі скарбниці. Ділянку під будівництво нового храму пожалував князь Григорій Хілков, церемоніймейстер імператорського двору. Це був шматок поля, що йому належав. Нині храм розміщений майже у цент­рі села. Але століття тому це була дальня околиця Довжка.

Що ж зробили з подільською старою церквою? Її 1881 р. продали в Шутнівці. Там якраз до цього у страшній пожежі згорів і храм, збудований 1747 р., і май­же все село. Потрібна була нова святиня. Практика продажу церков була досить поширеною на наших землях: бідніше село купувало в багатшого. Колоди хра­му розбирали та пронумеровували, перевозили возами на нове місце і там збирали по-новому. Збереглася і легенда про церкву, яку в Чабанівку нібито транспортували по воді, річкою.

Про згорілу церкву шутнівчани розповідали декілька легенд. Перша була коротка: про те, що 1812 р. у храм вдарила блискавка, він запалав, та вцілів. Друга ж напівбувальщина стверджувала, що на прохання селян, які були зайняті на полях улітку, священник Гиїцький вирішив перенести храмове свято. І саме тому в день старого празника, 6 серп­ня, у храм і поцілила блискавка. Вогонь охопив уже всю споруду, шансів у святині не було, та нібито селяни збіглися до церкви і гірко розкаялися. Полум’я од­разу ж зникло. А церква залишилася цілісінькою. Значно страш­ніша пожежа 1881 р. теж почалася через громовицю.

Куплена в Довжка церква служила шутнівчанам недовго. Якраз за декілька тижнів до 50-річчя помер князь Хілков, і його 48-річна вдова Ганна на честь чоловіка вирішила десь на Поділлі звести церкву в російському стилі. І звернулася – ви вже здогадалися? Так, до Доната. Той вибрав саме Шутнівці. До слова, саме Ганна Хілкова заснувала і довжоцький спиртозавод – «монополію», побудовану за типовим проєктом, розроб­леним у Петербурзі, та чималий кінний завод на Довжку.

12 квітня 1888 р. заклали перший камінь шутнівецької мурованої церкви, а до 1891 р. й збудували. Святили на честь святого Григорія. Всередині був триярусний іконостас і срібне літургійне начиння. Кошти на все це теж дала княгиня.

І ТАК ДАЛІ. І ТАК ДАЛІ…

І в Баговиці маємо історію, ніби під копірку списану з інших подільських сіл. Тут була дерев’я­на уніатська церква з 1730-х рр. Акти візитацій 1740-х рр. згадують, що храм був «величної ар­хітектури». 1895 року її… розібрали. З її колод і дощок влаш­тували паркан навколо нового синодального храму з типовою шатровою дзвіницею над па­ралелепіпедом притвора. Бо з державної скарбниці ще 1864-го виділили кошти на побудову «ісконної» церкви. Як пам’ятають читачі «Подолянина», той храм згорів 2021 року.

Схожі історії, коли типову подільську церкву руйнували, а на її місці вибудовували нову за типовим проєктом із петербур­зького Синоду, маємо чи не в кожному другому селі. В Абрикосівці, колишніх Безнісківцях, Миколаївську церкву 1729 р. замінили на типову 1881 року.

У Макові зрубну Хрестовоздвиженську церкву 1740 р. довго патронувала родина власників села Раціборовських – саме за їхнім проєктом була побудова­-на в сусідній Шатаві неоготич­на церква-­ротонда. Та, попри спротив Раціборовських, у липні 1871 р. за велінням православного єпископа Леонтія тут почали будувати «синодалку».

І так далі. І так далі. І так далі…

Наскільки російська імперія вимивала все оригінальне, автентичне з архітектури наших храмів, можна зрозуміти у Вруб­лівцях. Ніби ж типова історія: триверху дерев’яну Покровську церкву замінили на муровану 1821 року. Але не настільки і типо­ва: заміна сталася до 1840-х рр., а саме з середини XIX ст. і почалося насаджування шатрових дзвіниць, різьблених «кокошників» та куполів у формі цибулин. Тому кругла у плані врублове­цька церква має оригінальний гармонійний проєкт і була б зовсім не схожа на синодальні храми, якби не дзвіниця над бабинцем – вона шатрова, бо добудовувалася пізніше.

Шкода, що нині не лише парафіяни багатьох церков, а й більшість священників не розуміють, що багато храмів несуть у собі вороже зерно «русского міра» і зросійщують.

Ірина ПУСТИННІКОВА.