ЯК КАМ’ЯНЕЦЬ НА ЦАРСЬКЕ ЗОЛОТО МІНЯЛИ, АЛЕ ТАК І НЕ ВИМІНЯЛИ

У перші дні січня 1921 року в Кам’янці, нещодавно захоп­леному більшовиками, чекали новин. У такі дати всі й зав­жди чекають дива. Але кам’янчани були занадто втомлені війною і постійною зміною влади, щоб усе ще вірити в дива. Тому тут просто чекали новин.

КАМ’ЯНЕЦЬ МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ

Місто, що ще рік тому було столицею Української Народної Республіки, опинилося між молотом і ковадлом. З одного боку – червона росія і більшовики. З іншого – відроджена з попелу Польща, яка, ледве очухавшись від Першої світової, згадала про свої територіальні амбіції й ласо поглядала на «Креси» – території, які колись входили до складу Речі Посполитої. Фронт УНР давно посипався. Тих, кого не дістали ворожі багнети, наздоганяв тиф.

Польсько-більшовицька війна 1919-1920 рр. була похмурим тлом життя кам’янчан. Ще коли Кам’янець був столичним міс­том часів Директорії, Симон ПЕТ­ЛЮРА писав: «Боротьба з більшовиками для нас ще не закінчена. Слід зазначити, що найбільшою перешкодою в цьому питанні досі була наша ізоляція від сусідів, і насамперед від Польщі. Ця ізоляція завдала нам ще більше шкоди, тому що ми маємо спільні цілі в цій боротьбі».

Цілі були спільними, а от потуги різнилися. Сили УНР були відчутно меншими за більшовицькі. Про міжнародну підтримку можна було хіба мріяти: на дипломатичній арені Директорію ізолювала від світу переможна Антанта. Наприкінці 1919 року УНР втратила всі контрольо­вані раніше території Правобережної України: там уже орудували денікінці. Бердичів і Житомир, раніше українські, відвоювали більшовики. А Поділля, разом із Кам’янцем, на короткий час дісталося Польщі, – за згодою уряду самої УНР.

«НАЙПРИЄМНІШІ СВЯТА ПІД ЧАС ВІЙНИ»

8 грудня 1919 р. до Кам’янця ввійшли польські війська під командуванням майора Мечислава БОРУТА-СПЄХОВИЧА. Польська громада міста сприйняла цю подію з ентузіазмом. Українці не були настільки оптимістичними.

Веслав ВІСЛОЦЬКИЙ, тодішній штабний офіцер польської армії, згадував: «Ми заходимо на кам’яний міст, який називається Турецьким. Бачимо добре збережені оборонні стіни та вежі колишньої фортеці. Гарний вид. Думки летять у минуле, в історію колишньої Речі Посполитої, де оживають герої трилогії Сенкевича. Натовпи людей вздовж дороги.

– Хай живе польське військо! Хай живе Польща! Багато поляків із Кам’янця з радістю зустрічають війська, що входять. Вони вболівають за польських вояків, які багато місяців стояли за Збручем. І цей грудневий день приніс їм неабияку несподіванку – до їхнього міста входить польське військо! Незважаючи на холод, вони вийшли на вулицю, щоб їх привітати. (…) Різдво ми провели в Кам’янці. Це були для мене найприємніші свята під час війни. Сердечні та гостинні кам’янчани зробили все, щоб ми почувалися серед них рідними. Зі справжнім жалем ми прощалися з ними, коли через кілька днів після Нового року мусили залишити Кам’янець, бо наш полк перемістили в район Ярмолинців-Солобківців».

У ніч з 21 на 22 квітня 1920 р. у Варшаві підписали польсько-­український політичний договір, основу військового союзу Речі Посполитої та Української Народної Республіки проти росії. Доцент КНУ ім.Т.Шевченка Анд­рій РУККАС пише, що на той час Польща виявилася єдиною зарубіжною країною, котра надала Україні реальну підтримку. Але ж якою ціною!

Угода обіцяла створення на звільнених від більшовиків правобережних українських землях управління, підпорядкованого уряду УНР. Тим часом петлюрівське військо мало відтепер битися «під вищим керівництвом командування Війська Польського». У травні польські війська захопили Київ.

Подільська столиця була розгублена – що далі? В червні 1920 р. паризька російськомовна газета «Последние новости» опублікувала коротеньку замітку «Полонізація»: «Суд і пошта у Кам’янці-Подільську починають замість української мови вживати польську. На установах вивішено польські герби та прапори. Українські герби знято або перефарбовано. Проскурів уже сполонізовано».

ГОСТРЕ ПИТАННЯ КРЕСІВ

Правду кажучи, в самій Польщі тоді не дуже розуміли, як бути з Кресами. Юзеф ПІЛСУДСЬКИЙ був за федералізм із литовцями та білорусами, але самі литовці та білоруси від тако­-го сценарію відхрещувалися. Україна ж стояла окремо. За концепцією Пілсудського, на схід від Польщі мала б утворитися окрема українська держава, пов’язана з Річчю Посполитою тісним союзом. Цій візії майбутнього опонував політик Роман Станіслав ДМОВСЬКИЙ, антисеміт і в майбутньому палкий прихильник італійського фашизму, ідеолог польського шовінізму. Він вважав, що українські землі необхідно інкорпорувати до польської держави, а непольське населення Галичини, Волині та Поділля – сполонізувати, асимілювати. Мрією Дмовського була національно-монолітна, етнічно єдина Велика Польща.

12 жовтня 1920 р. в Ризі було підписано перемир’я між Річчю Посполитою та більшовицькою росією. Поляки мали в рукаві декілька козирів: зайняли Шепетівку, Плоскирів та Кам’янець. Через три дні після підписання договору взяли ще й Мінськ.

Незадовго до набуття чинності перемир’ям польський Сейм зажадав від Верховного командування Війська Польського застосувати положення про перемир’я до непольських військ, які брали участь у війні проти радянської Росії на боці РП. Війська Симона Петлюри та генерала Булака-Балаховича мали залишити територію Польщі до 2 листопада, а якщо повернуться зі зброєю, то їх мали роззброїти та інтернувати в табори. Українська влада справедливо розцінила це рішення як зраду.

У газеті «Син України» Петлюра так коментував своє і на­ціональне становище:

«У найтяжчі години національних і державних лих Україна була чесно і вірно з Польщею. Вона винесла її тягар і віддала на бій своїх найкращих синів, українських козаків – лицарів. Вона своєю кров’ю обмивала і боронила польські кордони. Чому в цей момент, на мировій конференції, ніхто з польських представників ні словом не згадав про те, що Україна є союзником Польщі? Чому це так? Хіба не зрозуміло, що це образа для всіх тих українців, які разом із польським народом відбивалися від більшовицького нападу, проливаючи кров і жертвуючи життям?».

Після набуття чинності перемир’я ослаблена армія УНР розпочала військові дії проти більшовиків, та сили були надто нерівними. 21 листопада українські вояки перетнули Збруч – щоб потрапити у польські табори.

Пізніше, у травні 1921 року, Юзеф Пілсудський прийде до табору інтернованих українців у Щипьорно вибачатися: мовляв, це була політична необхідність. Та це буде пізніше.

ЗНОВУ РИГА, ЗНОВУ УГОДА

Поки що ж нова польська делегація з десяти політиків знову збиралася до Риги: там мала бути підписана нова угода з РСФСР. Польську делегацію очолював тодішній заступник міністра закордонних справ Ян ДОМБСЬКИЙ. Радянську сторону спочатку очолював Кароль ДАНІШЕВСЬКИЙ, якого пізніше змінив досвідчений дипломат Адольф ЙОФФЕ. Лідер польської «буржуазної» делегації Домбський народився в селянській родині в Галичині, а Йоффе, представник «робітничо-селянського» більшовицького уряду, був сином найбагатшого пред­ставника буржуазії в Криму – що за іронія!

Поки дві сторони обговорювали, кому залишиться Мінськ, у Кам’янці напружено чекали на вирішення долі Поділля. Вінцентій ВІТОС, тодішній прем’єр-міністр Республіки Польща, описав реакцію польського населення Кресів на перші новини про те, в якому напрямку йдуть переговори в Ризі:

«Найважча і найболючіша ситуа­ція була з делегаціями польського населення, які мали залишитися на російському боці. Ці делегації прибули з Кам’янця-Подільського, Мінська, Бердичева, прокрадалися з ризиком для життя і плакали, благаючи, щоб Польща не віддала їх більшовицьким катам, на ганьбу їхніх дружин і дочок, на знищення їхніх величезних досягнень та культури […]. Сумно було бачити, як ці люди, зрілі чоловіки, плачуть і падають від утоми, і неприємно було чути скарги на делегацію».

КАМ’ЯНЕЦЬ ЗАЛИШИВСЯ В УРСР

Тим часом дипломати працювали над другою статтею договору. Там йшлося про те, що обидві сторони визнають незалежність України та Білорусі. РСФСР на це не погоджувала­ся за жодних умов. Відповідно до сьомої статті, РСФСР і УРСР забезпечували особам польської національності, які проживають на їхніх теренах, вільний розвиток культури і мови, а також свободу віросповідання. Такі ж права надавалися представникам російської, української та білоруської національностей у Польщі.

У кулуарах точилися запеклі торги за культуру. Бо тільки зовсім недалекі люди вважають, що культура – щось другорядне, якісь там картини, книги чи танці на маргінесах. Культура – фундамент кожної нації, і делегації в Ризі це розуміли.

Польські претензії включали повернення військових трофеїв, бібліотек, археологічних та архівних колекцій, творів мистецтва, пам’яток і всіх колекцій, що становлять історичну та культурну цінність, вивезених з Поділля, Волині та Київщини до Росії після 1 січня 1772 року. Крім того, поляки претендува­-ли на частину золотого запасу СРСР. Радянська влада гальмувала процес передачі власності, вимагаючи детальної документації по кожній позиції.

У перші дні нового 1921 року Польща погодилася зменшити апетит на золото в обмін на землі. Без золота, але з Кам’янцем – це був цілком прийнятний ва­ріант. От тому в січневому Кам’янці, що ще не звик до більшовицької влади, і чекали новин. Вони розліталися світом зі шпальт газет.

6 січня 1921 р. ризька газета «Сьогодні» передрукувала ку­луарні чутки, які рознесли світом за день до того кілька польських та одна німецька газета: «Кам’янець-Подільськ за частину золотого фонду. Згідно з повідомленням польської преси, польська делегація в Ризі відмовилася від прав Польщі на частину російського золота за місто Кам’янець-Подільськ та 4 повіти Подолії».

У тому ж номері давали зрозуміти, що в Кам’янці про торги між делегаціями в курсі:

«Чутки про евакуацію більшовиками Кам’янець-Подільська. З Кам’янця-Подільська повідомляють: «Більшовики оголошують про підготовку евакуації міста та чотирьох сусідніх повітів. Вони нібито мають намір віддати ці території Польщі замість золота, яке їй належить, згідно з договором про прелімінарний мир».

Ситуація непевності трива­ла ще декілька місяців. Біль­шовицька РСФСР ратифікува­ла Ризь­кий договір 14 квітня 1921 р. Він був підписаний Михайлом Калініним, офіційним головою держави. Днем пізніше Сейм Республіки Польща прийняв угоду, а 16 квітня її підписав глава держави Юзеф ПІЛ­СУДСЬКИЙ. 17 квітня цей договір прийняла радянська Україна. Кам’янець залишився частиною її території. Його з Житомиром після запеклих дебатів залишили більшовикам у обмін на визнання незалежності України.

Польська письменниця і майбутня праведниця миру Зофія КОССАК-ЩУЦЬКА, яка мешкала тоді з чоловіком на Волині, писала наприкінці своєї дебютної книжки «Пожежа»: «Польща до нас не йде… Не йде. Не хоче. Ми не потрібні… Отже, все було непотрібним. Наша наполегливість, старання, стільки надії, віри, стільки лю­бові, очікування нікому непотрібні й небажані…».

Ірина ПУСТИННІКОВА.