Середа, 19 Лютого 2025 р.
30 Січня 2025

МІЖ ПРАВДОЮ ТА ВИГАДКОЮ: ГЕРОЇ СЕНКЕВИЧА ТА ЇХНІ ПОДІЛЬСЬКІ ПРОТОТИПИ

За якихось 73 км на захід від Кам’янця, в селі Новосілка колишнього Заліщанського, а нині Чортківського району Тернопільщини заростає посеред сільської ву­лиці руїна старовинної башти. Не­цікава ні туристам, ні селянам, вона колись слугувала сусідньому газді сховищем для гною, та за останні дві декади ніяк не ви­користовується. Влітку і не роздивитися за самосівом кущів і дерев надщерблене старе каміння.

ЗАМОК ДІДА «ГЕКТОРА КАМ’ЯНЕЦЬКОГО»

До українсько-російської війни відвідування подільських замків було одним із найпопулярніших маршрутів для польських туристів. Вони їхали в Олесько і Підгірці, Хотин і Золочев, практично обов’язково відвідували Кам’янець. Дехто вибирався в менш популярні серед мандрівників Окопи чи Бучач. Зовсім відчайдушні самостійні туристи долали подільське бездоріжжя до замків у Куд­ринцях чи Чорнокозинцях. У Новосілку не добиралися навіть вони.

Польських туристів тягнула на Поділля зацікавленість власною літературою. Дія двох із трьох книжок трилогії нобелівського лауреата Генрика СЕНКЕВИЧА відбувається на заході України. Багато хто з українців також або читав «Вогнем і мечем» та «Пана Володийовського», або бачив екранізації ро­манів. Та, якщо Сенкевич зга­-дав у «Пані Володийовському» і Кам’янець, і крихітний Хреб­тіїв над Дністром, про Новосілку там не було й слова.

А мурований замок тут звів на початку XVII ст. український шляхтич Костюк, дід Юрія (Єжи) ВОЛОДИЙОВСЬКОГО (1620-1672), прообраз Міхала Володийовського з трилогії Сенкевича. Навіть саме село це в часи письменника називалося Новосілкою Костюковою – тою, що належала колись Костюкам гербу Корчак. Це робилося, щоб відрізнити її від декількох інших подільських Новосілок. «Маленький лицар» Єжи Володийовський народився вже не тут, а у Ступинцях. Так у XVII ст. називався сучасний Маків. Чи був він Єжи, чи мати-українка кликала його Юрком? Хтозна.

ДВОЄ ВОЛОДИЙОВСЬКИХ

Польський нобеліат дізнався про життя знаменитого оборонця Кам’янця з віршованої хроніки «Реляція про падіння Кам’янця року 1672 і останні діяння па­-
на Юрія Володийовського». Твір написано у XVII ст. Станіславом Маковецьким – тим самим, хто 1746 р. назвав Ступинці на свою честь Маковим. Дружиною Станіслава була Анна з Володийовських, сестра «маленького лицаря», а сам Ма­ковецький дружив із героєм своєї «Ре­ляції». Чому ж у книзі героя звати Міхал? Бо у XVII ст. існував і повний тезко «Гектора кам’янецького», й письменник міг зустріти згадку про нього. Міхал був драгуном у приватному війську князя Яреми Вишневецького на початку 1630-х років. Мав дружину. До 1636 р. перейшов на службу до шляхтича Олександра Песечевського і вирушив на Сіверщину. Там звабив доньку місцевого священника. Обурений батько звернувся до суду. Наприкінці того ж десятиліття Міхал загинув у бою в Дикому Полі. Оборона Кам’янця від турків сталася через більш як 30 років після його смерті.

Та повернімося до Юрія Володийовського, котрий боронив місто від яничарів. Про його справжнє життя відомо мало. Родина його була зі збіднілої шляхти. Чи здобув він якусь освіту – невідомо. Ймовірно, з юності зосередився на військовій кар’єрі, але ні в боях Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., ні у битвах часів шведського Потопу себе ніяк в історію не вписав. Проте, як і Міхал, був драгуном – так називали кавалеристів, котрі могли битися як у пішому, так і кінному боях. 1660 року він оселився в Панівцях під Кам’янцем – тоді це було містечко, що належало мечнику Валентію Єзьорковському. Запам’ятайте це прізвище.

Невдовзі на Володийовського звернув увагу майбутній король Польщі, а на той час великий гетьман коронний Ян Собеський. Він робить свого протеже ротмістром піхоти кам’янецької фортеці. До роти угорської піхоти, якою керував Юрій, невдовзі додався невеликий за­гін драгунів, це дало привід Володийовському називати себе полковником. Узимку 1671-1672 рр. гетьман відправляє організувати оборону Хребтієва (Хребтева у книзі).

Обороняти Кам’янець від турків Володийовський прибув улітку 1672 р. теж із наказу Яна Собеського. Мав у підпорядкуванні 24 драгуни. Формально керівником оборони міста був генерал Миколай Потоцький. Та величезну роботу виконував і Володийовський. Щоправда, підготовка не принесла вагомих результатів: місто витримало в облозі лише тиждень.

СМЕРТЬ УНАСЛІДОК ВИБУХУ

Відвага Юрія в часи турецької облоги запам’яталася багатьом. Коли він рап­тово загинув унаслідок вибуху пороху 26 серпня 1672 р. в Старій фортеці, тодішній кам’янецький єпископ Веспазіан Лянцкоронський назвав його «нашим Гек­тором». Прізвисько прижилося, хай уже сам герой про це і не дізнався. А з часом забувся і факт, що «Гектор» в останні дні облоги вважав, що місто потрібно здати туркам. Якраз 26 серпня польська делегація обговорювала з турками умови капітуляції, але під час заходу сонця фортецю раптом трусонуло від небаченого доти вибуху. Чи майор артилерії Геклінг, виведений у книзі під ім’ям Кетлінга, підпалив замкову порохівню, чи сталося це випадково – точно невідомо досі.

Під час вибуху порохових складів Володийовський був верхи, тож рвучко спрямував коня до валів, намагаючись заховатися за ними від вибухової хвилі. Та не встиг: був смертельно поранений картеччю з гармат, що поцілила йому в потилицю, майже повністю рознісши голову. Це відомо зі свідчень очевидця тих подій Марковського. Станіслав Маковецький після катастрофи розшукував друга, і якийсь Яніцький повідомив йому, що тіло того лежить «за валом у куті».

Пафосний похорон Міхала Володийовського у переповненому шляхтою соборі Станіславова (сучасного Івано-­Франківська) – повністю фікція. Бася не йшла пішки з Кам’янця до Станіславова, а це добрих 180 км шляху. Шляхтичі не виголошували довгі промови, а ксьондз Камінський не бив тричі з амвона в барабан. Маковецький згадував, що для пиш­нот не було часу. Приятелі Володийовського винесли на якійсь дошці його тіло з фортеці до міста. «Маленького лицаря» поховали того ж дня в Кам’янці, у Францисканському костелі, котрий нині відданий РПЦвУ. Біля труни були мати загиб­лого та сестра, Анна Маковецька. А де ж Бася?

НЕ 22, А 52: ПРАВДИВА ІСТОРІЯ БАСІ ВОЛОДИЙОВСЬКОЇ

БасяВолодийовський вчить Басю фехтувати. Листівка до ювілею Сенкевича.1901Бася біля труни Володийовського. Листівка

 

 

 

 

 

Мила і вірна Бася, дружина Міхала Володийовського у книзі, теж мала свій прототип. Реальна друга половинка «Гектора кам’янецького» була не настільки юною, як Барбара з роману. Тій було близько 18 на момент знайомства і 22 на час облоги Кам’янця. Справжню дру­-жину звали Кристиною, і 1672 р. їй було на 30 років більше – 52. Вона була донькою заможного подільського мечника Валентія Єзьорковського. Так, власника Панівців.

Саме в Панівцях Кристина і познайомилася з Юрієм. На той час вона була сорокарічною тричі вдовою. Помер і її перший чоловік Свірзький, і другий Кондрацький, і третій Цвільховський. Останній за дивним збігом обставин був прототипом іншого героя Сенкевича – мужнього і цнотливого (!) шляхтича Зацвіліховсько­го з книги «Вогнем і мечем». Дітей Крис­тина не мала.

Валентій бачив роман доньки та Володийовського і вважав його страшним мезальянсом. Не через вік, а через майнову нерівність: Юрій був значно біднішим, хай і мав маєток у Макові, де звів невеликий замок. Побратися пара змогла лише 1662-го, коли Валентій Єзьоровський помер. Знав би тесть, що майбутній зять невдовзі розбагатіє завдяки своїм численним військовим трофеям, може, так би долі й не опирався.

У розділах, присвячених облозі Ка­м’янця, Сенкевич писав: «Бася з великою радістю завважила, що її мають за військового авторитета й очікують із її вуст утіхи. І вона не поскупилася.

– І мови бути не може, – сказала вона, – щоб ми від турка не змогли відбитися. Міхал сюди прибуде не сьогодні-завтра, найпізніше – за декілька днів, а вже як він візьметься налагоджувати оборону, ви, милостиве панство, можете спати спокійно, та й до того ж іще відомо, що фортеця неприступна, в цьому я, хвалити Бога, трохи тямлю!».

А далі романіст озброює дівчину підзорною трубою та ставить на валах фортеці – спостерігати, як Володийовський хоробро б’ється з бусурманами. Літній пан Заглоба жартома називає юну веселу шляхтянку Гайдучком. Безстрашна подруга не покидає чоловіка і навіть спить на території оточеної ворогами фор­теці в теплу серпневу ніч. Справжня ж Кристина втекла ще до початку облоги з міста до Литви зі шлюбним заповітом чоловіка – на той випадок, якщо він загине. Не прогадала. А після смерті Юрія оселилася в Дубні (нині Рівненська область) і вийшла 1674 р. заміж уп’яте за литовського поміщика Францішека Лукаша Дзевановського. Так, у віці 50+. Довгого і щасливого родинного життя не вийшло: Кристина померла на зламі 1675 та 1676 рр.

«СЛОВО» І «НИВА»

Забава в Хребтієві. Листывка до ювілею СенкевичаСенкевич не досліджував глибоко життя головних прототипів героїв роману. Коли перші розділи «Пана Володийовського» 1887 р. почали друкуватися у варшавському часописі «Слово», письменнику трапився під руки журнал «Нива», де була розміщена частина історичного оповідання «Кам’янецька зрада». Автором був шанований кам’янецький психіатр Антоній Роллє. Він на основі історичних джерел детально описав падіння міста 1672 р.

Прочитавши оповідання, Сенкевич відчув глибокий шок. «Пана Володийовського» вже читала вся Польща, за декілька місяців мала з’явитися друком книга. І тут відкриття, що красива романтична історія мужності та кохання – фантазія, фікція!

«Я собі вигадав тип дівчини-гайдучка, яку хотів йому (головному герою) віддати, а тим часом на тобі, чорти забирай, удову, та ще й по трьох чоловіках!» – з розпачем писав Сенкевич у листі до товариша Мсцислава Годлевського. – «Раджуся з Тарновським, що робити, бо треба і той початок, який уже маю, переробляти. Володийовський трохи належить до історії, а його дружина зовсім ні. Це мене тривожить». Друг письменника, історик літератури та професор Ягеллонського університету Станіслав Тарновський порадив Сенкевичу залишати все, як є. Генрик погодився, хоча й дуже довго ще дратувався від того, що книга була задалека від реальних фактів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.