ОДНА РОДИНА – РІЗНІ ШЛЯХИ. ЧАСТИНА ПЕРША: ЯН, ЯКИЙ СТАВ ІВАНОМ

За роки російсько-української війни багато хто з нас ді­знався, що таке розрив родинних зв’язків. Брати і тітки, кузени та бабусі – громадяни країни-агресорки раптом ви­явилися не родичами, а зазомбованими машиною пропаганди ворогами України. Попри спільну родинну історію наші з ними життя йдуть тепер різними траєкторіями. Таке бувало в подільській історії й раніше. Геніальний архітектор, піонер українського повітроплавання та комендант Старої фортеці Ян де ВІТТ мав чотирьох дітей: Антонія – від першого шлюбу, та Йозефа, Теклю і Консоляту – від союзу з Маріанною Любонською. Всі діти народилися ще в часи, коли архітектор був капітаном польської артилерії. Шляхетський статус і заповітна «де» до прізвища Вітта з’являться піз­ніше. Діти Яна та Маріанни формувалися як особистості вже в Кам’янці, хоча далі доля закинула їх у різні куточки континенту. На момент анексії Поділля російською імперією 23 січня 1793 р. сину Йозефу було 53 роки, доньці Теклі – 51. У них уже давно були свої діти. І як же по-різному склалися долі внуків Яна де Вітта!

НАРОДЖЕНИЙ У ПАРИЖІ

Кам’янчани пам’ятають історію шаленого кохання Йозефа де Вітта до привезеної з турецької Бурси бранки Софії Глявоне. Його шлюб із дівчиною, котру посол Польщі в Туреччині Бос­камп-Лясопольський віз у подарунок королю Речі Посполитої, розбив серце Маріанни де Вітт – буквально. А сам Йозеф з юною (і вже вагітною, але пара про це ще не зна­ла) дружиною вирушив 1781 р. до Варшави підкоряти двір Станіслава Августа Понятовського. У травні того ж року родина де Віттів була представлена королю Пруссії Фрідріху ІІ, а в містечку Спа – австрійському імператору Йозефу ІІ. За його протекцією Софію де Вітт приймає в Малому Тріаноні французька королева Марія Антуанетта. На Софію поклав тоді око граф д’Ар­туа, майбутній король Карл Х. Йозефу де Вітту, майору поль­ської армії, залишалося хіба дивуватися популярності дружини.

Коли 17 листопада 1781 р. у Парижі в подружжя народив­ся син Ян, його хрещеним батьком став французький король. А інший монарх, Станіслав Август, дізнавшись про новину, за легендою, прибув до Кам’янця і особисто привітав генерал-майора де Вітта з онуком. Королівським подарунком нібито було звання генерал-лейтенанта. Правда, навіть напис на Тріумфальній арці біля костелу каже, що Станіслав Август проходив під нею 9, а не 17 листопада… Наступного року молода пара повернулася із сином до Кам’янця. 1785 р., після смерті батька, Йозеф де Вітт став комендантом нашої фортеці.

19-РІЧНИЙ ПОЛКОВНИК

Коли росія анексувала Поділ­ля, маленькому Яну де Вітту було лише 11. І вже в цьому віці мати, котра тримала ніс за вітром, записала юного графа на службу в царську гвардію. 17 вересня 1792 р. Ян, котрого в росії називали Іваном, потрапив корнетом у лейб-гвардії кінний полк. У 19 років отримав звання полковника. Коли на російському престолі опинився Олександр І, Іван Осипович (!!!!) де Вітт у штабі Гвардійського корпусу займався аналізом даних про армії країн Європи та вивченням їхніх уставів. У сучасних термінах був офіцером розвідки.

2 грудня 1805 р. на горбах під Аустерліцом (нині це територія Чехії) у грандіозній битві, в якій росія зазнала поразки від військ Наполеона, де Вітт зазнав важкого поранення у праву ногу від уламка ядра. Його солдати втек­ли з поля битви. Через два роки граф як консультант російського імператора супроводжує Олександра І до Тільзиту, де цар проводив перемовини з Напо­леоном. Після такого кар’єрного успіху де Вітт раптово покидає службу. Що ж сталося?

У російському війську подільського графа не любили і вважали вискочкою. Часто в полковника бували конфлікти зі штабом. І ось результат: 1807 р. де Вітт викликає на дуель відразу двох генералів – Петра Багратіона та Ветра Вітгенштейна. Але ж цар заборонив дуелі. Чи ж дивуватися, що, дізнавшись про виклик, Олександр І розлютився і вигнав полковника? Звісно, ні: це було логічно. Дивним було інше: цар тишком наказав не викреслювати де Вітта зі списку дійсних офіцерів гвардійських військ.

Далі – тиша, але це затишшя перед бурею. 1809 року Ян, нагадаємо – полковник, раптово вступає волонтером до війська Наполеона і відбуває австрійський похід. Сина Софії де Вітт місцеві аристократи прийняли як свого, мотив вступити у військо був теж ніби зрозумілий: із російської армії його ж вигнали, от і мститься. Де Вітт повертається із французькою армією в Париж. Там має знайомого – Олександра Чернишова, російського шпигуна при французькому дворі. Той намагається «зісватати» вродливого графа Поліні Боргезе, сестрі Бонапарта, яка славилася любов’ю до гарних чоловіків. Треба ж мати когось, хто зможе якнайближче підібратися до Наполеона, щоб шпигувати за ним. Поліна подоляком не зацікавилася. Зацікавилася інша. Іван де Вітт (цікаво, чи називали його у Франції Жаном?) одружується на Юзефі, доньці хмільницького старости князя Каспера Любомирського, уродженця Полонного. Юзефі, котру при французькому дворі всі називали Жозефіною, було 46. Її нареченому – 29. У цьому короткотривалому шлюбі йшлося зовсім не про кохання: просто княжна була близькою знайомою Марії

Ва­левської, коханки Бонапарта. Так план царя спрацював: де Вітт близько познайомився з Наполеоном і втерся йому в довіру. Невдовзі французький монарх відправив подолянина у Варшавське герцогство як таємного агента – збирати інформацію, які там справи у війську. У Варшаві та інших польських містах Ян де Вітт створив розгалужену мережу шпигунів, у кот­рій були і куртизанки, і євреї – власники крамничок. Усі вони повідомляли все, що бачили і чу­ли, графу, а той уже передавав рапорти далі в Париж. Так, лише в Париж.

За два тижні до вторгнення європейської армії граф перепливає річку Неман і прямує у штаб Барклая де Толлі. Там повідомляє детально, в якому місці об’єднана армія Європи буде форсувати Неман і план французів оточити росіян в укріпленнях Дрисси (нині територія білорусі). Коли російський імператор прибув до Вільна, де тоді перебував де Вітт, він декілька годин проговорив із графом за зачиненими дверима – на здивування всього почту.

РУЙНІВНИК ОСТАННЬОЇ СІЧІ

Далі не було сенсу грати подвійну гру. Весь цей час де Вітт за російськими документами числився резидентом воєнної розвідки 2 армії. Граф повертається в Україну, щоб сформувати чотири козацькі полки, з якими і вирушить на війну 1812 року. На боці царя. 18 жовтня 1812 р. отримає чин генерал-майора, а ще через декілька місяців стане кавалером ордена Св. Георгія «За мужність і хоробрість, проявлені в битві проти саксонських військ при Калішу». Вояком і справді був сміливим – від діда-коменданта він наслідував гарячий темперамент і швидкість у рухах. Ще з часу війни бравий вояка перестане бачитися з дружиною: потреб шпигувати за Бонапартом більше не було.

З українцями де Вітт дійде до Франції та битиметься під стінами Парижа, міста, де він з’явився на світ. Із ними ж повернеться на Херсонщину, де за наказом царату 1817 р. створить улан­ський полк і військове поселення на базі Бузького військового козацтва. Тут варто зробити невеликий відступ. У ІІ половині XVIII ст. вздовж Південного Бугу збиралися докупи січовики із Запоріжжя, волохи та молдавани, навіть болгари та македонці. Їхнім віковічним ворогом була Порта, проти неї вони готові були об’єднатися навіть із чортом – чи російською владою. Ядро січовиків на Бузі складав турецький полк, сформований 1769 р. з болгар і волохів. Полк направили під Хотин, щоб посилити турецьке військо, а він узяв і перейшов на бік ворога й опинився на утриманні графа Петра Рум’янцева. Коли вна­слідок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. території на лівому березі Південного Бугу перейшли до росії, тут розмістили Бузький козацький полк, який налічував до 7000 козаків. Саме вони створювали тут нові поселення – цілих 26, серед котрих і місто Нова Одеса на Херсонщині. Столицею полку було містечко Соколи – нині Вознесенськ на Миколаївщині. Коли Катерина ІІ зруйнувала Січ, бузькі козаки продовжили службу як прикордонні формування, але й їхній полк царат ліквідував 1800 року. Козаки, вільні люди, тоді перетворилися на державних селян. Та у планах імперії зла був вихід до Середземного моря і наступна війна з Портою. Для війни потрібне гарматне м’ясо. Тож, коли козацькі старшини надісла­-ли царю прохання перевести їх із селян у козачий стан, той до­зволив це з умовою, що вони не вимагатимуть коштів на утримання і будуть охороняти кордон. Так царська скарбниця втра­тила 1500 крб прибутку від селян, але отримала в рази більше. До бузьких козаків приєдналися болгари-переселенці та за­порожці з-за Дунаю. І от цими вільнолюбними людьми направили керувати де Вітта.

Той був людиною дії і бюро­кратичну роботу настільки не любив, що часто виїжджав із Вознесенська, залишивши підлеглим порожні бланки. Мовляв, ви їх заповнюйте. Ті часом заповнювали і на свою користь, розкрадаючи казенні гроші. При дворі підозрювали, що й сам граф час від часу запускає руки в скарбницю, але заплющували на це очі. Козаки нового начальника сприйняли не надто дружелюбно і вважали, що мають право на волю, а не на напівув’язнене життя у військових поселеннях. Спалахнув бунт. Де Вітт його жорстоко придушив, а декілька десятків найбільш активних козаків стратив. Так закінчилася історія Бузького козацтва.

ДЕМОН ПОЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ

Та не закінчилася кар’єра вну­ка славетного коменданта фортеці. Він 1818 р. отримав чин генерал-лейтенанта і став начальником усіх військових поселень на півдні України. Казково роз­багатів. Продумував інтриги про­ти графа Олександра Ланжерона – мріяв обійняти його посаду губернатора Новоросії. Шпигував за наступним губернатором графом Воронцовим в Одесі. Слідкував із власної ініціативи за декабристами та Пушкіним.

Із кінця 1820-х рр. він і все так само діюча мережа його інформаторів збирали відомості про борців за незалежність Польщі. Людина, в жилах котрої була й польська кров, не відчувала жод­них сантиментів до своєї колишньої батьківщини. 1829 р. він отри­мав чин генерала від кавалерії.

Коханкою графа стає княгиня Кароліна Собанська з Жевуських, одна з найгарніших польських аристократок і муза Адама Міцкевича та Александра Пушкіна. У свої двадцять із хвос­тиком красуня встигла в 19 ви­йти за аристократа та підприємця Ієроніма Собанського, народити князю доньку Гонорату Конс­танцію і отримати сепарацію від чоловіка. Католицька консис­торія санкціонувала розлучення пари 1825 р. із причин нездоров’я одного з подружжя.

Вітт познайомився з нею в Одесі. Там княгиня тримала салон. Із часу знайомства з де Віттом бідна, як церковна миша, Кароліна ходила чи не в найкращих сукнях в імперії й жила в розкошах. Собанський, який мав велетенські маєтності на Поділ­лі та гігантські склади зерна в Одесі, був людиною дуже багатою. На відміну від Кароліни та її родини. Дехто поза очі, а то й у вічі називав її наложницею графа. Висока, статна Кароліна не звертала на це уваги: звикла до розмов за спиною, знала, що вся Одеса називала її Демоном. Подейкували, що пара таємно обвінчалася 1831 р.: де Вітт багато років обіцяв коханці це зробити.

За його намовляннями Собанська фліртує з ватажками виз­вольного руху і все вивідане переказує де Вітту. Це було досить просте завдання: колиш­-ній чоловік княгині сам був одним з ідеологів і моторів антицарського бунту. 9 вересня 1831 р. російські війська взяли повсталу Варшаву, а наступного дня варшав’яни дізналися, що губернатором їхнього міста став Іван де Вітт.

Поразка польського повстання 1830-1831 рр., котра призвела до масивних репресій проти поляків на теренах України, багато в чому сталася саме через Івана Осиповича де Вітта, кот­рий знав усе про пересування повстанських загонів. За це він отримав орден св.Георгія. Причому сам завзято воював із повстанцями, був поранений – знову в праву ногу. За битву під польським селом Гроховим отримав – що за іронія! – найвищий орден Польщі, Білого Орла із золотою шаблею, прикрашеною діамантами. У серпні 1831 р. під селом Броніше він заманив поль­ські загони в засідку. Тоді 1300 повстанців потрапили в полон.

Навіть коли борці з царатом емігрували з підросійських теренів у Пруссію та Францію, агенти де Вітта продовжували слідкувати за ними. Коли граф зрозумів, що княгиня Собанська здається царю неблагонадійною, бо занадто прихильно ставиться до польської шляхти, порвав із нею. (Тут принагідно зазначимо, що рідна сестра Кароліни Евеліна Ганська стала дружиною французького письменника Оноре де Бальзака). 1840 р. де Вітт застудився. Дуже боліло горло. Вилікувати його все ніяк не вдавалося. Ця хвороба і звела де Вітта зі світу.

Ірина ПУСТИННІКОВА.