ОДНА РОДИНА – РІЗНІ ШЛЯХИ. ЧАСТИНА ДРУГА: ФРАНЦУЗЬКИЙ ГЕНЕРАЛ, ПОЛЬСЬКИЙ МАСОН

Ми вже знаємо з першої частини матеріалу (див. «Подолянин» від 27 лютого ц.р.), що найзнаменитіший онук легендарного коменданта нашої фортеці Яна де ВІТТЕ – Іван де Вітт – був віртуозним шпигуном, який діяв на користь росії. Але в коменданта було багато внуків. Про долю ще одного з них і поговоримо.

СЕЛО В ПОДАРУНОК

Донька коменданта фортеці Текля близько 1759 р. вийшла заміж за Ігнація АКСАМИТОВСЬКОГО, представника давнього шляхетського герба «Гриф». У старих джерелах прізвище писалося також як Аксамитович. Це була хороша партія: батько нареченого Ян Аксамитовський був варшавським бургграфом. У ті часи походження означало більше за таку непевну річ, як кохання. Бо 19-річна Текля навряд чи полум’яно кохала свого чоловіка, який був старшим за неї на 25 років. Можливо, шлюбним дарунком нареченій від Ігнація був присілок Ріпинців, котрий на честь молодої дружини назвали Теклівкою. Лише в ХХ столітті Теклівка отримала статус окремого населеного пункту, а в ХІХ ст. це був кут, де стояли зо 25 хат і мешкали трохи більше як сотня людей.

Кар’єра зятя Яна де Вітте скла­далася непогано. Вже з 1764 р. він неодноразово обирався послом до варшавського сей­му від Подільського воєводства, а 1782 р. отримав титул подільського ловчого. Колись це була почесна посада при польському дворі. Її власник відповідав за організацію королівських ловів (полювань) і здійснював догляд за мисливськими угіддями та королівськими псарнями на Поділлі. Та в часи правління Станіслава-Августа титул уже був радше формальним і не давав великої влади.

14-РІЧНИЙ КАДЕТ

У Теклі та Ігнація було шестеро дітей. Первістком був Вінцент. Він народився в Кам’янці-Подільському (іноді згадуються ще Нагоряни під Кам’янцем) 15 вересня 1760 р., тож був на 21 рік старшим за свого кузена Яна де Вітта, котрий потім перейде на російську службу та стане Іваном. Із майбутнім родичем Вінцента споріднювало хіба те, що його теж віддали на військову службу ще дитиною.

У кадетську школу коронної артилерії у Варшаві внук артилериста вступив 1774 року, заледве 14-річним. Страшно було їхати так далеко від рідного Кам’ян­ця і сім’ї, але такою була доля багатьох шляхтичів: військову кар’єру починали дуже рано. У Кам’янці, коли Вінцент його покинув, залишилися сестри Бальбіна, Катерина, Маріанна, Анна і трирічний брат Юзеф. Той теж не матиме змоги насолодитися дитинством удома. 1781 року, десятирічним, батьки віддадуть його у Варшаву, де він стане пажем Станіслава-Августа ПОНЯТОВСЬКОГО, останнього польського короля, котрий у своїй політиці вирішив орієнтуватися на росію – він же в молодості був фаворитом цариці Катерини. Саме сатрапка і посадила його на трон як власну маріонетку. Понятовський помилився у своєму зовнішньополітичному векторі та все програв. Аж так, що Річ Посполита на 123 роки втратила державність.

Паж – цілком собі робота, але дитяча. Як підросте, Юзеф Аксамитовський піде теж служити в польську армію. У наполеонівській кампанії 1812 р. отримає найвищу польську нагороду – золотий офіцерський хрест Vir­tuti Military, а під кінець життя, у 1820-х рр., буде полковником варшавської поліції. Та повернімося до старшого внука з гілки Аксамитовських. Батько юного кадета того ж 1774 року отримав посаду летичівського скарбника, але родина продовжила мешкати в Кам’янці.

25 серпня 1775 р., все ще 14-річним, Вінцент закінчує річне навчання у варшавській кадетській школі й отримує пер­-ше офіцерське звання. 5 квіт­ня 1781 р. стає підпоручиком, а 24 червня 1783 р. – поручиком. Капітанське звання отримає в липні 1788 р. – у 28. Ранній старт не завжди означав швидке просування щаблями військової ієрархії.

БИТВА, ЯКА НАРОДИЛА МЕДАЛЬ

Юність припала на непевний час: Польщу трусило Барською конфедерацією та Коліївщиною, чималий шмат держави 1775 року відтяпали, домовившись між собою, Пруссія та Габзбурги з Ро­мановими. Однак жодних великих війн не припало на молодість Вінцента. По-справжньому показати себе на полі бою він зміг уже в 1790-х.

Росія хоч і отримала шмат Речі Посполитої за першим поділом країни, зупинятися не планувала. Небезпеку польській державності розуміли всі притомні громадяни. І 1792 року спалахує недовга польсько-російська війна. У ній Вінцент бере участь на боці Речі Посполитої. Польськими військами тоді ко­мандував 29-річний князь Юзеф Антоній Понятовський, пле­мінник короля-невдахи. Його після цієї війни почали вшановувати як національного героя, чеканний портрет із профілем Юзефа Понятовського був родинною реліквією і в сім’ї авторки цих слів. Але ще більшу популярність бравий князь отри­мав у наполео­нівській Франції, ставши єдиним маршалом не­французько­-го походження в імперії Бонапарта. Маршалом він пробув три дні – поки символ його звання, жезл, їхав до нього, Понятовський потонув під час однієї з битв у Пруссії. Та до цього часу – ще понад дві декади, а поки війська Речі Посполитої та росії збираються на полі між селами Жилинці та Городище – нині це північ Хмельницької області, Шепетівський район.

Битва під Жилинцями 18 черв­ня 1792 р., у котрій брав участь Вінцент Аксамитовський, була одним із поворотних моментів тієї військової кампанії. Воро­же військо очолював генерал-­майор Іраклій МОРКОВ. Минуть ще декілька років – і цей розбещений москвич отримає за свої військові таланти графський титул та гігантські маєтки на Поділ­лі. У Кукавці, неподалік від Могилева-Подільського, в його маєт­ку працюватиме художник-­крі­пак Василь ТРОПІНІН – автор багатьох зображень подільських селян та Устима КАРМАЛЮКА. Та все це буде потім.

Поки що дві армії зійшлися під Жилинцями – і росіяни були розгромлені. Це була перша військова перемога Польщі за багато-багато років. Вона надихала. Настільки, що окрилений успіхом польської армії король Станіслав Август придумав орден на її честь – найвищу військову нагороду Речі Посполитої. Монарх назвав орден латинкою Virtuti Military – «Військова доблесть». Так, це саме та нагорода, котру отримає пізніше рідний брат Вінцента Юзеф Аксамитовський. Орден скасує цар Микола І – після першого польського повстання 1831 р.

У ВІЙСЬКУ ТАДЕУША КОСТЮШКА

Перемога надихала, але втри­мати її польське військо не змогло. Невдовзі довелося відступати на північ. Під час наступної битви під Острогом, містом на кордоні Рівненщини та Хмельниччини, польські сили програли, а сам Вінцент був поранений. Наслідком тієї короткої війни став другий поділ Польщі, за кот­рим і рідний Аксамитовському Кам’янець, і більша частина Поділля відійшли до імперії Романових, а суверенітет зіщуленої в розмірах польської держави хитався хворим зубом.

Військові звикли коритися наказам і виконувати команди. Так і Вінцент Аксамитовський 1793 р. стає майором царської армії Вікентієм Аксамитовським. Та змиритися з новими господарями Поділля було важко. Молодий офіцер 1794 р. покидає ненависну російську службу. Навесні того ж року стає капітаном у війську Тадеуша Костюшка під час антиросійського повстан­ня 1794 р., яке спалахнуло як реакція на другий поділ Польщі 1793 р. Це була відчайдушна спроба відновити незалежність Речі Посполитої.

Уже в серпні 1794 р. Аксамитовський отримує звання майора. Вінцент бере участь у битвах під Кременем і обороні Варшави у складі дивізії генерала Яна Генрика ДОМБРОВСЬКОГО. Біль­шості українців ім’я генерала ні про що не говорить, а для поляків це національний герой, чиє ім’я увіковічене в польському гім­ні – «Мазурці Домбровського». Під Кременем, селом на Тернопільщині, російські та польські війська зіштовхнулися 17 черв­ня 1794 р. Тоді за Костюшком були вже чималі шматки Польщі, України і Білорусі, та головні бит­ви відбулися на подільських і волинських землях.

Польською армією під Кре­менем керував ще один кам’янчанин – уже знайомий читачам «Подолянина» генерал Юзеф ЗАЙОНЧЕК. На чолі ворожих загонів стояв Іван Дерфельден. І хоча повстанське військо численно було більшим за російське, у прихильників Костюшка не вистачало дисципліни, ви­школу та боєприпасів. Зазнавши поразки, повстанці відійшли глибше на волинські землі. Проте Вінцент Аксамитовський того ж 1794 р. отримав посаду помічника начальника артилерійського батальйону – завідував адміністративно-господарською частиною.

ПОЛОНЕНИЙ У МАНТУЇ, НАЧАЛЬНИК У МІЛАНІ

Коли 1795 р. стало зрозумі­-ло, що Костюшко програв, а Поль­ща остаточно втратила державність, Вінцент перебрався до Львова. Вже звідти емігрував до Італії. Жити на підросійському Поділлі виявилося більшим злом, ніж почати все з нуля на незнайомій землі. Тим більше, що в Італії був знайомий: генерал Ян Генрик Домбровський саме почав створювати там польські легіони. Пізніше ці військові утворення і складуть кістяк польської армії у війнах Наполеона БОНАПАРТА. Вінцент Аксамитовський запропонував Домбровському свою допомогу.

Із травня 1797 р. кам’янчанин став військовим у французькій армії, а вже 20 травня сам На­полеон надав йому звання командира батальйону 1-ї польської артилерії армії Ломбардії (регіону на півночі Італії). Батальйон входив до сил Польського легіону. У його складі Аксамитовський бере участь в обороні італійського міста Мантуя. Тоді якраз французьке військо зазнало поразки від австро-російської коаліції, яку очолював Олександр Суворов. Французькі та польські легіонери під керівництвом генерала Жана-Франсуа-Філібера де ШАМ­ПІОННЕ опинилися в облозі в Мантуї. Не вистачало набоїв та їжі, в місті спалахнула епідемія малярії. Довелося здаватися. 28 липня 1799 р. 16 тисяч захисників Мантуї потрапили в полон. Серед них був і Вінцент Аксамитовський.

Із полону його відпустили наступного року під чесне слово більше ніколи не підіймати зброю проти австрійців. Кам’янчанин подався на Середземне море, де служив у французькому Марселі, а 5 травня 1800 р. знову вступив до французького війська. На Різдво того ж року ге­нерал Брюно надав йому звання командира батальйону польської артилерії Італійської армії. З січня 1801 р. Вінцент був начальником артилерії Мілана. Але доля військового – їхати, куди посилають. 1803 року Аксамитовського послали на острів Сан-Домінго – командувати 114-ю лінійною бригадою.

ХРАНИТЕЛЬ ПЕЧАТКИ

В еміграції кам’янчанин за­хопився масонством. Відомо, що вже 1802 р. він був адептом 33-го ступеня Шотландського обряду масонської ложі вищих ступенів, а пізніше й узагалі став магістром масонської ло­жі «Польських Об’єднаних Бра­тів».

Полковником наш герой став у жовтні 1805 р. Тоді ж отримав призначення в генеральний штаб Великої Армії. Був комендантом міста Познань, а з лис­топада 1806 року мав звання бригадного генерала польських військ. Десь саме тоді з невідомих причин розсварився зі своїм героїчним командиром Юзефом Понятовським. Той вигнав його з польського війська.

Що ж, Аксамитовський пішов служити до французів. І кар’єра Вінцента розвивалася блискуче: заступник командувача Польського Легіону з адміністративно-господарської частини (1807), головнокомандувач артилерії Великого Герцогства Варшавського (з 28 вересня 1807 р.), керівник 3-ї бригади 1-ї піхотної дивізії Герцогства Варшавського (з січня 1809 р.), військовий губернатор департаменту Позен (такою була французька назва міста Познань) у 2-му військо­вому окрузі того ж герцогства (з 20 бе­резня 1810 р.).

Під час війни 1812 р. Вінцент Аксамитовський командував 1-ю бригадою 17-ї дивізії генерала Домбровського у складі Великої Армії. Був нагороджений орденом Великого Герцогства Варшавського, французьким Кавалерійським хрестом та орденом Почесного легіону четвертого ступеня. Брав участь у бою під Денневіце, з грудня 1813 р. командував 17-ю бригадою кавалерійської дивізії.

З січня 1814 р. став віцепрезидентом головної адміністративної ради польського корпусу, а 15 березня того ж року отримав звання бригадного генерала. Прослужив у такому чині рівно три місяці – й 15 червня 53-річ­ний Аксамитовський звіль­нився з французького війська в запас. Та пенсіонером бути довго не зміг: повернувся 1815 р. до Варшави і пішов командувати артилерією тодішнього Королівства Польського. З цієї посади і звіль­нився 1825 р. Про масонство не забував: був Хранителем печатки ложі «Великий національний схід Польщі».

Ще в Італії Вінцент познайомився з юною римлянкою Вінценцією СТОПАНІ (1782-1838). Попри різницю у віці, пара одружується. У них народилися двоє дітей. Донька Матильда (1813-1851) з’явилася на світ у Парижі. Сталося це не раніше як у липні й не пізніше як у листопаді: саме тоді її батька Вінцента призначили до штабу маршала Мюрата (з листопада він став начальником польського депо у французькому місті Седані). У шлюбі з Романом Зьолецьким Матильда мала шестеро дітей. Непогано малювала. Та померла дуже молодою, у віці 37 років. Син Август Аксамитовський став інженером, як його прадідусь.

Вінцент Аксамитовський помер у Варшаві 1828 р. Його ім’ям названа одна з будівель Познанської фортеці.

Ірина ПУСТИННІКОВА.