СЕЦЕСІЯ: ПРИГОДИ СТИЛЮ НА ПОДІЛЛІ

У минулі роки «Подолянин» багато писав про адміністративні споруди міста, зведені за типовими проєктами: російська імперія нав’язувала свої порядки і в архітектурі. Виплутатися з тенет «Ідеальних проєктів» могли собі дозволити лише люди багаті та освічені. Першими яскравими спалахами такої архітектурної сваволі стали споруди у стилі історизму (1890-ті рр.). А на зламі століть настав час моди, яка панувала найкоротший відрізок часу, але дотепер захоплює всіх, чутливих до краси. Сецесія – стиль, що народився в Австрії, розлетівся світом під різними назвами. Італійці кажуть на нього «ліберті», французи – «арт нуво», румуни мали своє «необринков’яну», на підросійських територіях запанував термін «модерн».

СТИЛЬ, КОТРИЙ УБИЛА ВІЙНА

Так багато імен і так мало часу на розквіт. Неймовірна декоративність, обсесивне намагання уникати прямих ліній і слідувати в усьому за природою, любов до округлих вікон – все це з’явилося в перші роки ХХ століття. Як це часто буває, моду спричинили технологічні інновації. На арені будівельних мате­ріалів з’являються бетон і залізобетон – новачки, котрі дозволяють будувати більш пластично і сміливо.

Кінець короткій яскравій епо­сі сецесії поклала Перша світова. Після неї більшість архітекторів і митців, які були аполо­гетами стилю в мирний час, відмовилися від цієї течії. Важка поствоєнна реальність занадто дисонувала з розцяцькованими квітами та вітражами, легкими і вигадливими, як сон, спорудами.

Поділля початку ХХ століття було далеко не в авангарді архітектурної моди. Сецесія, або, якщо вам так звичніше, модерн, прийшла сюди в індивідуальне будівництво вже тоді, як запанувала в усьому цивілізованому світі, близько 1909-го. З усієї велетенської колишної Подільської губернії дотепер збереглося близько двох десятків споруд у цьому стилі. З них у Кам’янці – лише дві.

ПЕРША З’ЯВА: ЖМЕРИНКА

А прибув модерн на Поділля залізницею. І куди? У Жмеринку! Відомий залізничний хаб і сьогодні для багатьох туристів – брама до Поділля. Нехай не серце краю, але все одно якийсь важливий орган, що перекачує кров, жовч чи хоча б шлункові соки. Транспортний. Неминучий. Із вічно гарячими варени­ками в торбах тіточок на пероні. З розсипами фруктів у сезон – просто серед калюж і пилюки. З молоком і сметаною у пластикових пляшках. З обов’язковою підземельною ініціацією вог­ких тунелів, де слизько ногам і темно очам, де вода конденсується на стінах, і вже торгують, хоча ринок розташований поруч, за вокзальним насипом.

Знаменитий вокзал – острів серед річок і річечок, провулків і вулиць міста. Він сам по собі, загородився насипами та коліями, а місто залишається ніби й осторонь, постачальником кад­рів: прибиральниць, вантажників, поліцейських. Завдяки вокзалу місто знають усі. Навіть мотто Жмеринка собі обрала «Столиця європейських залізниць». Сміливо. Може, навіть занадто сміливо.

Колись було два села-сусіди: Велика Жмеринка і Мала Жмеринка. Будівництво в дубовому гаю між ними у 1865-1866 рр. гілки Південно-Західної залізниці об’єднало два села в одне місто. Проєкт вокзалу був дитям київських архітекторів Валеріана Рикова та Івана Бєляєва. Конт­роль за будівництвом і зміни до проєкту здійснив інженер-киянин Зиновій Журавський. Сам вокзал зводили з весни 1900 по осінь 1901 рр., а далі ще декілька років будували тунелі, платформи, павільйони, займалися внутрішнім оздобленням спо­руди. Починали будівництво в селі, а закінчили в місті. І місто це назвали… Ні, ви не вгадали. 22 листопада 1903 р. петербурзька газета «Новини дня» повідомляла: «Селище «Жмеринка» при станції того ж імені південно-західних доріг стає міс­том під назвою Тетянин». Тетянин не прижився.

На будівництво вокзалу та тунелів пішло 300 тис. карбованців. Платформи та перекладка шляхів обійшлися ще у 100 тис. У споруди немає головного фасаду – обидві довші сторони оформлені однаково. Це ж ще не все. Починали будівництво у стилі італійського ренесансу, але мода змінилася, й інтер’єри довелося робити сецесійними. І вийшло гарно. Навіть дверні ручки тут елегантні за формою. На четвертій платформі є також два павільйони в цьому стилі (авторства архітекторів Олександра Кобелєва та Валеріана Рикова).

За міською легендою, інженер Журавський застрілився в день відкриття вокзалу 1 вересня 1904 р. через те, що неправильно інтерпретував вигук май­бутнього російського царя Миколи Романова. Той, коли вперше побачив будівлю, нібито вигукнув: «От сукин син!». Але це був вияв захвату, а не злості. Вокзал називали найгарнішим у російській імперії. Насправді ж архітектор не був аж таким нер­вовим і творив до Першої світової війни.

ПЕРШІ ПРИВАТНІ СПОРУДИ

Перша ластівка нового стилю протягом декількох років була і єдиною. Нарешті 1909 року красиву модернову багатоквартирну кам’яницю на два поверхи зводять у Могилеві-Подільському на замовлення одеського купця другої гільдії Якова Абрамовича Гальперіна, власника одеських торгових будинків і конфекціонів (магазинів гото­вого одягу). Це один із перших зразків стилю у приватній забудові на Поділлі. Нині у споруді – краєзнавчий музей. Обертони модерну відчуваються і в будинку на вул.Гвардійській, 70, нині це музична школа.

Рекордсменом у кількості будинків у новомодному стилі стала Вінниця, вже тоді багат­-ша за Кам’янець, губернський центр. Аж чотири приватні се­цесійні вілли збережені в цьому місті до нашого часу, всі зведені близько 1910-го. Першим 1910 р. з’явився особняк капі­тана артилерії Олександра Четкова. Архітектором був, імовірно, киянин Василь Листовничий. Вінниця на той момент мала гарну щойно зведену водонапірну вежу. На її будівництво витратили 200 тис. карбованців. У Четкова на зведення двоповерхового житла з баштою пішло 500 тис. Споруда стала найдорожчим житловим будинком і Вінниці, і всієї Подільської губернії.

У витонченому палаццо артилерист із родиною мешкав лише три роки, а 1913-го здав споруду в оренду державі, а пізніше імігрував із російської імперії. Далі у Вінниці зводять сецесійні будинки генерала Бруси­лова, лікаря Зелинського й адвоката, директора Торгового бан­ку та власника вінницького солепереробного заводу Людомира Длуголенцького. Ймовірно, їхнім зодчим був знаний вінничанин Григорій Артинов. Усі він­ницькі садиби, як і кам’янецька пам’ятка на вул.Лесі Українки, були прикладами односімейних будинків із садом, возівнями (або гаражами) та службовими будівлями у глибині ділянки, оточеної з боку вулиці невисокою огорожею. Входів до садиб було два: через головну браму і хвіртку.

Гарна споруда за сецесійною модою з’являється в центрі Прос­курова (сучасному Хмельницькому). У ньому був ілюзіон (кі­нотеатр) із промовистою наз­вою «Модерн». Нині тут музична школа №1 ім.М.Мозгового. Приватна кам’яниця в новомодному стилі є і на ринковій площі Нової Ушиці. Це нині чи не найцікавіший представник індивідуальної забудови містечка.

У декількох селах навколо Бара дотепер бачимо дивовижу: зведені за тим самим проєктом приміщення колишніх земських шкіл. Від модерну в них оформлення вхідної групи: двері, вікно та сандрик навколо нього формують кола. У Слободі-Ялтушківській ця споруда нині є сільською бібліотекою, в Ялтушко­ві – відділенням Укрпошти. Схожі навчальні заклади будували в різних місцях імперії. Такі ж споруди траплялися і на Донбасі.

БУДИНОК ДЕМБИЦЬКОГО: СЕРЕД ФАКТІВ І ЛЕГЕНД

Та найвиразніший приклад модерну все ж прикрашав подільську столицю – Кам’янець. Ми про віллу Кароля Миколая Дембицького на розі вулиць Лесі Українки та Юхима Сіцинського. Кам’янчани старшого віку пам’ятають її як Палац піонерів. Нині це один із корпусів Центру дитячої та юнацької творчості.

Уродженець сусідніх Гуменців Кароль Миколай Дембицький (1873-1938 рр.) мав велику родину (п’ять дочок!) і був власником чималого хутора з яблуневим садом та пасікою на північній околиці міста. Нині це селище Смирнова. Збудував поблизу хутора цегельний і черепичний заводи. На той час черепиця в місті була вкрай рідкісним покрівельним матеріалом: навіть заможні містяни крили свої домівки демократичною дешевою дранкою. Та мода диктувала свої умови. Згідно з кам’янецькою легендою, був учителем у «Славутинці». Та це неправда: Дембиць­-кий був кимось на кшталт девелопера.

За однією з версій, представницька будівля на вул.Петроградській (нині Лесі Українки, 38), де в березні 1916 р. була їдальня штабу Південно-Західного фронту, і де зупинявся пообідати цар Микола ІІ, теж була збудована Дембицьким. У той же час дослідниця архітектури Поділля Марта Вірашка називає будинок «віллою Доманського». 1917 р. в будинку генерал Лавр Корнілов мав розмову з майбутнім гетьманом України, тоді генералом російського війська Павлом Скоропадським. Скоропадському запропонували взяти участь у державному перевороті та поваленні влади Тимчасового уряду. Він відмовився, але підтримав пропозицію Корнілова щодо українізації війська. Саме ці війська, патріотично налаштовані до ЦР УНР, захис­тили Київ під час першого наступу більшовиків. Нині це бібліо­тека-філія для дітей №6.

1911 р. Кароль Миколай Дембицький придбав у Авнера Шму­левича Часкілева ділянку на незабудованому поки Новому плані на перехресті тодішніх вулиць Петербурзької та Високої. Від­разу розпочав будівельні роботи: зводив житло із флігелем. За міськими ж легендами, це був не стільки флігель, скільки один із перших у місті гаражів. Будівництво було повністю завершене після продажу маєтку римо-католицькому священнику Садовському 1914 р. Чи будував його Дембицький під себе, чи відразу хотів продати заможному клієнту – важко дізнатися.

У цій садибі маємо яскраве втілення архітектурної моди. Тут віденська сецесія та італійське ліберті об’єднуються з підстилем «пікчереск», що прийшов з Англії. «Пікчереск» (pic­turesque) вимагав асиметричного плану, ризалітів, обов’язкової кутової башти та численних балконів – все це є в особняка Дембицького. За своїми об’ємами споруда нагадує італійські вілли та середньовічні замки, але переосмислені по-новому. Всі фасади будинку мають різний характер. Величезна веранда – данина ще одній моді того часу: саме тоді люд, який потерпав від епідемії сухот, дізнався, що сонячні промені помічні при лікуванні туберкульозу. Колони веранди вінчають різьблені соняхи – діти сонця. Соняхи прикрашають також стелі залів будинку та кахле­ві п’єци в його інтер’єрах. Різьб­ле­ні гзимси (карнизи) та огорожа споруди виконані у стилі класицизму. Про моду на модерн нагадує кругле вікно флігеля, що виходить на вул.Лесі Українки. Декор фасаду особняка обігрує тему водяних лілій. Над головним входом – вишукана металево-скляна фігура чаплі, меш­канки водойм, із ліхтарем у дзьо­бі. Такі вітражні елементи теж є характерними для сецесії.

Бічний вхід до споруди, котрий давним-давно є єдиним (бо ж головні двері зачинені), увінчує цікавий металевий дашок у формі панцира бронтозавра. Орнаменти з водяних лілій прикрашали і сходові клітини та (за непідтвердженою версією) балкони вілли – у вигляді метлахської плитки. Нині від цієї розкоші залишилося декілька плиток на сходах, що ведуть на другий поверх.

Польська дослідниця подільської архітектури Марта Вірашка пише про садибу Дембиць­кого: «Спільна для інтер’єрів і фасадів іконографічна програма – тонка гра асоціацій. З одного боку, це відсилання до пейзажу прибережних чагарників і болотистих лук (невипадкове розміщення підковоподібного ліхтаря з цілком пластичним зображенням чаплі), в якому пливуть птахи і дзижчать комахи, а з іншого – до світу сільської ідилії, відродженої у цвіті соняшників». Дослідниця вважає будинок «єдиним представником стилю сецесії такого художнього класу» в місті. На її думку, попри яскраву нову моду, кам’янецькі зодчі воліли триматися звичного класицистичного стилю.

І справді, єдиним іншим пред­ставником стилю в місті є приміщення інфекційного відділення міської лікарні, що теж виходить фасадом на вул.Лесі Українки. Скромний декор фасаду нагадує про стриману віденську сецесію, а вхідна група з великим круглим вікном (із боку двору) нині захована прибудовою.

Залишилося нагадати, що автор найкрасивішої модернової споруди Поділля Кароль Миколай Дембицький у радянський час був копачем могил, а 1938 р. його розстріляли за сфабрикованими даними за «участь у антирадянській змові».

Ірина ПУСТИННІКОВА.