КРАЄЗНАВЦЕМ МОЖЕ БУТИ КОЖЕН

У травні відзначається український День краєзнавства. Ми щиро віримо, що кожен може бути трошки краєзнавцем та змінити на краще і своє життя, і життя країни. Для краєзнавства не потрібні спеціальні навички та знання, достатньо любити свій край і бути допитливим. А вже рідна земля нагородить за увагу до неї враженнями від мандрів і гарними кад­рами. Коли любиш свій край, менше думаєш про переїзд до чужого, а саме депопуляція є і буде ще довго головним викликом для майбутнього України після війни.

НАМ ПОЩАСТИЛО З МАЛОЮ БАТЬКІВЩИНОЮ

Тих, хто хоче пізнавати Кам’янеччину, можна сміливо називати поділлєзнавцями. І як же нам пощастило з малою батьківщиною! Поділля розсипає села по долах, уздовж річок, у глибоченних ярах, піднімається над Дніст­ром вапняковими скелями і знущається над водіями, котрі очікували на таке десь під Яремчем, але ніяк не біля Кам’янця.

Поділля дивиться на гірські траси зверхньо: серпантинів у нас, здається, більше, ніж в українських Карпатах. Села і містечка – по долах, у глибоких річкових каньйонах. Озирнешся навколо в Суржинцях чи дорогою до Чабанівки – зусібіч тебе оточують справжні гори. Виїдеш за село – і де вони й поділися, ці заліснені кручі.

Ще одна причина пізнавати свій край – Дністер. У своїй середній течії це, ймовірно, найгарніша річка України. Дністровські білі вапнякові скелі ще в давньослов’янські часи примітили монахи, які тікали з Києва після нашестя Батия 1240 р. і заснували над річкою декілька монастирів. Принаймні, так стверджують легенди.

Третя причина дізнаватися більше про Кам’янеччину – руїни старих фортець. Поділля – один із тих регіонів країни, де збереглося чи не найбільше решток середньовічних замків. Не милих стилізацій під романтичну архітектуру з ХІХ ст., а справжніх: суворих, без зайвих прикрас.

Чим Поділля ще по-справжньому багате, то це панськими маєтками. Десятки їх служили в радянський час садочками, санаторіями, сільрадами, поштами чи клубами. Ті, що й нині виконують якусь корисну функцію, мають шанс на життя та реставрацію. Менше пощастило палацам, котрі вже не потрібні мешканцям і тихо валяться.

УДРІЇВЦІ: НЕОГОТИЧНИЙ ПАЛАЦ, ПРО КОТРИЙ ЗГАДАЛА ГРОМАДА

Те, що ситуація для таких руїн має потенціал змінитися на краще, доводить приклад Удріївців, села в Новодунаєвецькій територіальній громаді Кам’я­нець-­Подільського району.

Дивна атональна назва села – перекручений часом і людьми топонім Андріївці. Неоготичному палацу Лозинських (1841), в котрому колись містилася школа, нині дуже зле. А споруда справді цікава і неординарна. Колись для його будівництва в селі звели печі для випалювання цегли і черепиці. Глину брали в кар’єрі Глиняки за селом. За переказами, споруду будували 180 кріпаків на чолі з майстром. Лозинські вибрали для своєї резиденції стилізацію під венеційську готику. На той час нео­готи­ка вже здавала свої позиції в мо­ді, тому і в Удріївцях вона вже розбавлена пізнішими віяннями – так званим «стилем круглої арки».

Дві башти з’явилися нібито в 1860-х, коли в нового власника маєтку Дмоховського, котрий мав шість дочок, нарешті народився син. Останньою власницею села була пані Орловська – ймовірно, родичка графів Орловських із Маліївців. Про її сина довго ходили легенди. Нібито 1920 р., коли на Поділля прийшла радянська влада, і Орловська виїхала з села, молодий па­нич навідріз відмовився покида­ти рідну домівку і закрився в підвалі. Грав там до смерті на яко­мусь музичному інструменті – ще довго селяни чули музику, що лунала ніби з-під землі.

Навколо палацу – здичавілий парк зі ставком територією 4,5 га. Ставок заростав ряскою, поки гро­мада не розчистила його 2020 р. Навіть рибу в нього запустила. Криницю, з котрої колись Дмо­ховські брали воду, дотепер називають Панською. Після того, як школа з палацу виїхала в інше приміщення, споруда почала занепадати. Станом на початок повномасштабного вторгнення, половина будинку була вже в аварійному стані. З найбанальнішої причини: на частині даху аж до початку ХХІ ст. зберігалася давня бляха. Місцеві пияки потроху тягали її на металобрухт, заробляючи так гроші на наступну пляшку. Додала руйнації й пожежа на другому поверсі споруди: хтось здогадався там якось посмажити шашлики. Пожежники залили споруду водою, що тільки при­швидшило занепад.

Палац навіть продавався, адже ніякого статусу пам’ятки історії чи архітектури не мав. Крає­знавець із великим досвідом, киянин Дмитро Антонюк навіть пробував його купити в десятих, але нічого не вийшло: на будівлю нібито кинув око відставний прокурор із Харківщини. Потім передумав, але нових потенційних власників уже не знайшлося. Зрештою експалац потрапив на баланс Новодунаєвецької ОТГ.

Змінив ситуацію в Удріївцях приклад Анастасії Донець у Маліївцях. Побачивши, що і один у полі воїн, коли йдеться про історичну спадщину, місцева громада згадала про садибу Лозинських. Було створено громадську організацію «Удріївці – історична спадщина Поділля», яка зробила розчищення палацових кімнат. Мотором відродження палацу виступали місцеві жителі Володимир Кузьмінський, агроном за освітою, та Лариса Бедрицька-Мещинська. Почали збирати кошти на перекриття палацу, адже справжній занепад пришвидшується, як­-що дах незалатаний і протікає. Добре, що хоча б половина даху була під банальним шифером, котрий пияків не цікавив. На жаль, план перекрити палац так і не здійснився. Не відразу вийшло і оформити на ГО довготривалу оренду будівлі: у членів організації не було коштів заплатити державне мито за палац – 41 тис. грн. Їх таки зібрали благодійними внесками за два дні, опублікувавши заклик про допомогу в фейсбуку. Збір на ремонт даху все так само актуальний, і село просить долучитися до нього всіх небайдужих.

У майбутньому ГО «Удріївці – історична спадщина Поділля» бачить у палаці виноробню або туристичний центр, хоча це й не обов’язково, спочатку споруду треба зберегти. Як писала колись у своєму фейсбуку ще одна місцева уродженка Сніжана Венгер: «Я дуже хочу, щоб усе було добре. Мрію в майбутньому бачити наш маєток у молодій зелені, з цілими дахами, не бити­ми вікнами, зі стелями, які більше не падатимуть на голову, зустрічати там нових людей, які бу­дуть їхати в наш куточок, щоб від­почити, подихати чистим повіт­рям, зібратися думками і ще, мож­ливо, віднайти трошки себе».

Нині в селі можна замовити екскурсію палацом. Анастасія і сама допомогла Удріївцям: 18 лютого 2023 р. організувала чергову серію свого знаменитого «волонтерського туризму», запросивши всіх охочих із Кам’янця, Дунаївців і Хмельницького на толоку з прибирання території навколо маєтку. Всіх волонтерів потім пригощали малієвецьким білим борщем. Ще одна волонтерська толока відбулася в березні 2024 р. – розчищали греблю.

Неподалік від палацу нині виріс новий храм – на жаль, у стилі Великого Новгорода. Своє, подільське, давно забуте. В середині XVIII ст. документи згадують бідну Михайлівську церкву. Візитація 1746 р. пише, що священник пішов із села, бо не міг тут себе прогодувати: парафіян було лише 20. 1747 р. власник села Міхал Францішек Потоцький таки виділив панотцю землю, дав косарів і орачів, звільнив від податків і дозволив варити пиво й курити горілку (!). Того ж року парох із Солобківців Стефан Ровинський заклав в Удріївцях нову дерев’яну греко-католицьку церкву. 1797 р. храм насильно зробили православним (Поділля перейшло до Романових). Уніати так просто не здавалися: аж до своєї смерті 1830 р. священник Крейц відбував у капличці греко-католи­цькі обряди. З боку станції Ду­наївці збереглася гарна мозаїчна стела з дівчиною та написом «Удріївці».

ГОЛОЗУБИНЦІ: КЛАСИЦИЗМ, РОМАНТИЗМ І ГАВКУЧІ ПСИ

Якщо на першому (коли рахувати з боку Кам’янця) світлофорі Дунаївців звернути праворуч, за 7 км дістанемося до села Голозубинці. На виїзді з села, за старим млином на Студениці, на вершині пагорба за деревами схожого на ліс парку ховається Голозубинецька обласна протитуберкульозна лікарня. Правда, вже колишня, заклад закрили 2021 р. Вона ж до 1963 р. – сільгосптехнікум. Вона ж у ще дальшому минулому, англійці б використали Past Perfect – маєток Скибневських (1870-ті). На території екслікарні шукайте житловий корпус для працівників, хоча шукати особливо ніде, все само знайдеться. Корпус охо­роняють гавкучі пси, але якого краєзнавця це спиняло? Бо хоча сам медичний заклад розформували, в експалаці продов­жують мешкати його колишні працівники. І подальша доля садиби все ще невідома.

Дорога до цього забутого всіма палацу фантастично гарна. А от стан маєтку таким не на­звеш. Будівля спочатку задумувалася як класицистична та симетрична. Автором першого проєкту був відомий скульптор і адепт класицизму Томаш-Оскар Сосновський. Та чи то плани, чи смаки господарів змінилися. На­прикінці ХІХ – на початку ХХ ст. голозубинський палац було значно розширено. Проєкт реконструкції розробив барон Горох (Horoch). Біля правого бічного фасаду з’явилася прибудо­ва – і яка! До досить суворої будівлі приліпилася симпатична башточка з високим шпилем. Романтизмом запахло! Куди й поділася симетрія. Дах на башті вже понад декаду прикритий цератою: напевно, протікає, а коштів на нормальну реставрацію немає. Церата погано виглядає на світлинах, але краще хай так. Можливо, башточка ще дочекається ремонту.

Усередині про панські часи нагадують лише сходи і товсті стіни, хоч гарматою гати. Колись у палаці було чимало старих картин голландської школи, роботи живописця Войцеха Коссака, відомого польського художника, а також галерея родин­них портретів. У кімнатах стояли палісандрові меблі. В окремій залі виставлявся давній східний намет, який Віктор Станіслав Скибневський привіз із подорожі до Аравії. В бібліотеці зберігалися рідкісні книги з філософії, психології та родинний архів за декілька століть. Плюс документи, привілеї та інші рукописи, які невідомо де поділися після революції.

Споруда одноповерхова з боку головного в’їзду, а з боку прір­ви над Студеницею має два поверхи. Земля тут так і летить до річки, лише дерева, здається, її спиняють. У часи Скибневських їх ще не було, і з балкона палацу відкривався вид на село. І хоч як важко просувається відродження Удріївців, у Голозубинцях ще й не задумувалися про таке. А схаменуться – вже може бути пізно.

Ірина ПУСТИННІКОВА.