ЗА КОРДОН ЧЕРЕЗ ДНІСТЕР

ЧАСТИНА ПЕРША

Літо. Спека. Хочеться до великої води. Для кам’янчан такою великою водою завжди був Дністер. Спекотними були літа і сто років тому – щоправда, тоді це була кількаденна аномалія, а не тривала біда. Як розвивалися економіка і туризм на Дністрі в часи, коли річкою пролягав державний кордон різних країн, і поговоримо в цьому номері.

796 ПАРОПЛАВІВ

Найдивовижнішим фактом нині видається той, що колись Дністер був важливою транс­портно-торговельною артерією. Річкою весь час курсували пароплави, човни та плоти. Україномовна київська газета «Рада» в березні 1913 р. писала: «Пароходство по Дністру в межах Поділ­ля в 1912 році тяглось 8 місяців.

В цей час було напружено на приста­нях подільської губернії 796 пароходів та 405 плотів. Напружено поклажі 3227 тисяч пудів, вартістю в 1 008 500 карб. На пристанях працювало 5 809 нагружчиків. Головні пункти нагрузки: Жванець, Стара Ушиця, Могилів (мається на увазі Могилів-Подільський), Яруга, Ямпиль, Каменка (зараз це територія незаконної Придністровської республіки) та Рибниця. Вигружено було в тому ж 1912 році 312 пароходів та 142 плоти, всього 886 тисяч пудів. Працювало робітників, що вигружали, 1 815 душ».

На початку ХХ століття з Поділ­ля Дністром експортували деревину (часом необроблену, часом уже у вигляді дров), гіпс (вапно), будівельні матеріали, камінь, збіжжя, кукурудзу та фосфорити, котрими були і є багатими се­ла навколо Морозова на півночі сучасного Кам’янець-Подільського району.

Як імпорт, Жванець зі Старою Ушицею отримували вантажі борошна, солі, цегли та нафти, такої потрібної для керосинових ламп. Міжнародна торгівля по Дніст­ру непокоїла царський уряд. 1910 р. царат встановив мито на лісові матеріали, які сплавля­лися на Кам’янеччину з Галичини, котра була тоді під австро-­угорською владою. Мита дуже вдарили по кількості лісу, кот­рий доставляли з Карпат до Поділля. Та сама газета «Рада» згадувала 1 серпня 1910 р., що через зменшення цього імпорту лісопильні у Жванці та сусідній Бразі були змушені припинити роботу: не було з чим працювати. Нагадаємо, що тартаки були чи не головним промислом Жванця в той період. Жванецькі підприємці були змушені гарячково шукати нових постачальників лісоматеріалів – і їздили по такі контракти аж на Полісся. Доставка лісу звідти обходилася значно дорожче, та й саму деревину поліщуки продавали за вищою ціною.

КАНАЛ ВІД МОРЯ І ДО МОРЯ

Відкриття 1869 р. Суецького каналу між Середземним і Червоним морями вразило світ. З’ясувалося: заради економіки мож­на змінювати природу. Ще до кінця ХІХ ст. з’явилися Коринфський канал між Егейським та Іонічним морями і Кільський між Балтійським та Північним. У авст­рійському Міністерстві транс­пор­ту теж задумалися: чи не з’єд­на­ти каналом – точніше, системою ка­налів – Чорне та Балтійське моря?

На початку ХХ ст. на конгресі, присвяченому будівництву водних шляхів Австро-Угорщини, у Відні вперше озвучується ідея сполучення Дністра з Віслою з відгалуженням на Львів і Броди. Така водна артерія не лише б сприяла економічному зростанню, а й знадобилася у разі війни з росією. Якщо ж війни вдасться уникнути, канал міг сполучити Дністер зі Стиром і Прип’яттю аж до Дніпра.

Інвестиції мали здійснюва­тися за рахунок урядових облігацій. У планах був порт Львів із довжиною портової зони 500 м і десятком суден щодня тоннажем 300 т. Львів, чия єдина річечка Полтва вже тоді була ув’яз­нена у трубі під середмістям, з міста без великої води мав би пе­ретворитися на місце, де моряки були б постійною частиною пейзажу.

Війни з росією уникнути не вдалося. Про канал забули. А в міжвоєнний час Дністер у середній течії став кордоном уже трьох держав: СРСР, Польщі та Румунії. У той час підгалицьке Поділля (теперішній Чортківський район) було окуповане Польщею. Преса називала цей край «польським південним полюсом»: це був найтепліший і найурожайніший шмат тодішньої держави. Відразу згадалися і амбітні плани про сполучення Дністра через Сян із Віслою за допомогою каналів.

Про це згадали і на буковинському березі: окупаційна румунська влада вбачала в каналі самі плюси. Це пожвавило б між­державну торгівлю. Україномовна львівська газета «Нове село» в липні 1933 р. писала: «Після підписання «східного договору» з більшовиками румуни думають, що Бесарабія уже на віки остане при них. Тож вже мріють про те, як Дністер переміниться у важну сплавну ріку. Тому то вони зачинають перші видвигати справу каналу між Дністром та Сяном. Тоді тим каналом плили б кораблі з Балтійського моря, з Гданська, до Чорного моря, до Одеси і до румунських пристаний. Набрали б тоді великого значіння такі міста, як Перемишль, Самбір, Галич, Заліщики, Нижнів, що лежать над Сяном та Дністром. Тільки хто дасть гроші на канал? Бо Польща не має, а Румунія літами не має грошей на платні для вчителів і других урядовців».

Та тема видавалася дуже перс­пективною. «Діло» у травні 1935 р. з посиланням на польське телеграфне агентство Wschod повідомляло, що у львівській управі Морської та колоніальної ліги серйозно задумуються над реалізацією проєкту. Працю над ним очолив якийсь інженер Красуцький. За його задумом, Дністер мав сполучитися каналом із Сяном. Від каналу мало бути штучне відгалуження в бік Львова та Буська – аж до Луцька на Стиру. На роботу інженер мав близько мі­сяця, після чого планувалося пре­зентувати проєкт зацікавленим особам. Чи відбулася презентація, газети не повідомляли.

У жовтні 1935 р. «Наш прапор» відзначив, що готовий проєкт мають вже і румуни: «Цей канал мав би 1915 км довготи і складав­-ся б з трьох сплавних рік: Прута, Дністра й Вісли, та двох каналів, що лучили би Прут з Дністром і Дністер з Віслою. Зі загальної довготи 510 км припадало б на територію Румунії, решта припадає на Польщу. Кошти будови каналу виносили би 10 до 15 мільярдів лей (около 500 млн злотих), з чого на Румунію припало б 183 мільйони злотих. До Польщі має приїхати окрема румунська делегація для переговорів у цій справі».

Зрушити справу з мертвої точ­ки обом державам заважало без­грошів’я. Знову про канал Дністер-Вісла заговорили 1937 р. Тоді до Польщі з урядовим візитом прибув міністр закордонних справ Румунії Іон Антонеску. Він зно­-ву порушив тему каналів уже в більшому масштабі: завдяки Дністру з’єднались би Чорне та Балтійське моря. Була візія подовження системи через Прут аж до румунського міста Галац. За два роки, що минули з попереднього обговорення, кошти на реалізацію амбітного плану зросли вдвічі: тепер було потрібно вже 1 млрд злотих, із них 830 млн злотих мала б заплатити Польща.

Та економісти обох країн вважали, що ці витрати швидко б окупилися: Дністром можна було б перевозити близько 6 млн тонн вантажів щороку. У планах були перевезення вугілля з Сілезії, руди з Кавказу і Греції та поєднання Кавказу зі Скандинавією. Словом, були б самі плюси: «Фахівці обраховують, крім цього, що якби ця польсько-румунська каналова сітка була сполучена з німецькою водною сіттю, то вже в першому році перевіз цією дорогою значно перевищав би перевіз крізь Суецький канал, який річно приносить 550 млн французьких франків. При будові цього каналу дістало би працю 170 000 робітників на протязі 4 літ, а зокрема підвищено б кількість робітників, занятих у цементовім, цегольнянім і металургічнім промислі». Польща тоді б могла виробляти на 25% більше вугілля, а Румунія – легше експортувати нафту, кукурудзу та ячмінь у країни Північної Європи.

Жодному з цих планів не судилося здійснитися: на горизонті вже піднімалася чорна тінь наступної війни.

55 ГРАДУСІВ НА СОНЦІ

Як ми пам’ятаємо, в міжвоєнний період середньою течією Дністра проліг кордон трьох держав: СРСР, Румунії та Польщі. Річку поділили умовно навпіл – і з кожного берега прикордонники слідкували за тим, чи немає порушників. Щоправда, за течією між Румунією і Польщею наглядали менш суворо, ніж між Румунією та СРСР.

У серпні 1931 р. в Заліщики, які польська влада активно пере­творювала на елегантне курортне місто, приїхав зі Львова на відпочинок 51-річний Михайло Лазорко. Уродженець Городенки, ще одного придністровського міста, він був одним з організаторів українського купецтва у Львові й зумів заробити в кооперативі «Народна торгівля» чималі статки, які й дозволяли відвідувати фешенебельні курорти. Так, Заліщики були саме таким. Лазорко залишив детальний опис відпочинку на Дністрі, який опублікувала львівська газета «Діло» в декількох номерах за 1931 р.

Звідти можна дізнатися про погоду («опади рідкі, переважно тривають коротко і назагал теп­лі», «гарна погода триває тут від 15 червня до кінця жовтня»). Про теплі ночі, коли можна спати, не накриваючись. Про температуру повітря на двох міських пляжах: підприємець згадує, що в липні стовпчики термометрів сягають 40 градусів Цельсія, а якось навіть перетнули позначку 55 градусів. Залишається думати, що це було на сонці, а не в затінку.

Оскільки курортники-варшав’яки прибували на Дністер, щоб накупатися в теплій воді, в річці було повно народу з 8 ранку і до 7 вечора. З боку Заліщиків Дністер був мілкіший. Річка сягала глибини 4 м під селом Хрещатик на румунському боці. Але дістатися туди було зась: прикордонники весь час слідкували, щоб ніхто з відпочивальників не запливав за середину річки, яка сягала тут 160 м у ширину.

Михайло Лазорко писав: «Гранична сторожа пильнує, щоби ніхто не зближався до берега. Смільчака, який переплив на румунську сторону, забрала гранична сторожа, але пізно під вечір «передала», стягнувши з нього грошеву кару. Були теж випадки пострілу, але в часі контрабанди».

ПРОГУЛЬКИ ПО ВИНО

Людям завжди цікаво подивитися на світ під іншим кутом. Закордонні вояжі були популярними і сто років тому. Заліщицькі туристичні бюро йшли назустріч відвідувачам і влаштовували «прогульки» (так тоді на Галичині називали екскурсії) на румунський берег Дністра. Найпопулярніший маршрут вів через Дністер до скельного монастиря на іншому березі, а також знайомив із побутом декількох буковинських сіл: Хрещатика, Звенячина та Кострижівки. Лазорко з подивом відзначав, що останнє поселення окупацій­на влада перейменувала чомусь на Schit. Для такої поїздки не потрібно було навіть дорогого закордонного паспорта: в той час такий одноразовий документ коштував 40 злотих, а багаторазовий – 160 злотих, що часто перевищувало місячну платню міських спеціалістів у Львові чи Тернополі.

Курортників, котрих місцеві українці називали «літниками», цікавив і гастрономічний аспект. Як пише Лазорко, «в Румунії можна дістати по дешевій ціні зовсім доброго вина і винограду. Вино по зол. 2-2,50 за літру, виноград по 0,90 за 1 кг».

Прикордонники з обох берегів Дністра жодних перешкод для «прогульок» не чинили – і на екскурсії вирушали по 30-50 лю­дей одночасно. Оскільки міст між берегами Дністра було пошкоджено в Першу світову, екскурсанти добиралися «закордон» човнами.

Остов мосту згадував хтось під псевдом ю.л. у вересні 1927 р.: «Тепер цим мостом ніяких сусідських звязей нема, бо міст зруйнований і здалека виглядає, наче би то розіп’ято з двох берегів вели­канського трупика скелет, якого кос­томахи стирчать у вирах Дністра, що бурливо розмітує довкруги бриз­ки брудної води і в тім місці сильно филює під масою не дуже-то чистого воздуха. Цей воздух продукує у значній кількості ру­мунська цукроварня по другім боці Дністра».

Та краса завжди в очах закоханого. Очі Михайла Лазорка були налаштовані бачити лише позитив. Він згадував свою екскурсію з ностальгією: «Така прогулька кінчиться звичайно товариською забавою і танцями і при дешевому вині затягається до 7 години вечора, себто до часу, в якому муситься покидати румунську територію. Літники часто з успіхом стараються дещо «перешвартувати» на іншу сторону, особливо вино. Мущини намовляють звичайно до такої трансакції жіноцтво, яке не так строго контрольоване. Але бувають випадки, що це не вдається; тоді хочеш чи не хочеш, мусиш випити все вино таки зараз на березі – бо сконфіскують. Очевидно все це відбувається серед повені жартів і сміху, а в наслідках є конечний поворот фіякрами».

Але перш ніж доходило до пісень під буковинське вино, була культурна програма: «Селяни в буковинських селах православні, заможні, села чисті, гарні школи нечинні, дворів нема. Метою нашої прогульки був православний монастир-церковця Івана Хрестителя в селі Хрещатик, яка збудована за селом на стрімкій, високій залісненій стіні Дністрового берега. Церк­ва ця робить враження неприступного вірлиного (орлиного) гнізда, з чудесним краєвидом на заліщицьку кітловину і цілу далеку околицю на заході. (…) Коло церковці є маленька капличка, з-під якої випливають три великі джерела дуже доб­рої зимної води, яка має, як кажуть, лічничі прикмети».

Зрештою навіть ті літники, що не мали коштів на закордонний вояж на інший берег, все ж одним оком Буковину бачили. Бо потяг зі Львова частину шляху проїжджав територією, окупованою румунами: «З останньої граничної стації Ясенів Пільний по польській стороні переїзд ведеться через румунську територію (всього три станції). Пашпортових або інших перешкод нема. Поїзд на території Буковини конвоюють румунські жовніри».

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Далі буде.