ЗА КОРДОН ЧЕРЕЗ ДНІСТЕР

ЧАСТИНА ДРУГА

Продовжуємо розповідати, як розвивалися економіка і туризм на Дністрі в часи, коли річкою пролягав державний кордон різних країн. Початок у «ПОДОЛЯНИНІ» від 12 червня ц.р.

«БАЗАР! КОНКУРСИ! РЕКЛЯМА!»

Значно менш компліментарно згадував пляжний Дністер невідомий під псевдом ю.л., чиї дорожні нотатки «Діло» опублікувало у вересні 1927 р.: «чистоти самої води дійсно не можна нахвалитися. Кожний завзятий плавун мусить мати лице й бороду вкриті родючим намулом (болотом!), коли вийде з води на беріг. Бо намул і болото пливуть по поверхні води, а коли людина хоче викупати грішне тіло, то не тільки шо не очис­титься, але й забере з поверхні води усей бруд і погань на тіло, а в додатку стає ще й жертвою здорового гумору літників».

Ю.л. теж звернув увагу на румунських прикордонників: юнаки часто стояли напроти пляжу, де засмагали панночки з Варшави, і шкірили до них зуби.

Засмагання, що ввійшло в мо­ду після Першої світової, гостей із провінції дивувало. У «Ділі» читаємо перше враження літника від загорілих курортників: це були «кілька панночок, спалених на вугіль від сонця і якийсь молодець, що вражений «зоненштіхом» (з німецької – сонячним ударом) ви­глядав, наче б йому живцем шкіру дерли».

Ще феєричнішим був опис пля­жу, котрий ю.л. побачив уперше в житті: «Вже за другим мостом видно торговицю! Правдиву тор­говицю людського м’ясива… Картина настільки неожидана й нагла, що аж очі треба примкнути. Гарем! Маси тіла, маси й маси, спрагнені соняшних рум’янців! Далі, як подивитися, то очі розбігаються! Тіла жіночі, мужеські, хло­п’ячі, дитячі, високі, тонкі, грубі, худі, високі-грубі, високі-худі, низькі-худі, низькі-грубі, деякі одягнені в купелеві строї прилично, але, як кому вигідно, то й цілком без строю! Усяко можна, нема ріжниці… Базар! Конкурси! Рекляма! Все мішається: ноги, руки, тіла! Руде, біле, жовте волосся, а над усім панує одностайний шум Дністра, який ще не вспів уговкатися, а далі бурмоче на те «згіршаюче видовище». Людей сотки й не перечислити їх, бо свіжо напливають усе нові. Наче обоз інтернованих калік; цілі купи сонних людей, що гріються до сонця».

Хтось із чоловіків заплив таки на румунський бік ріки. Отримав за це 25 ударів і був відпущений на всі чотири сторони. Ті самі 25 ударів по спині отримав і селянин, котрий шукав вкрадених у нього коней.

Анонім виразно нудився на курорті: «В місті нема що робити. Там робить свої порядки замітач, який скроплює одну головну вулицю півтора рази на день, а як вивезе раз на тиждень свою коробку сміття до Дністра, то це коментують цілі Заліщики. (…) Всюди порох, порохом присипане ціле місто. Тут поза кількома ресторанчиками з джаз-бендом і танцбудою і малим парком, що називається Kijow, нема більше ніяких поважних інституцій».

У ХОТИН З ОКОПІВ

Газета «Українські вісті» опуб­лікувала 24 травня 1937 р. репортаж «Поїздка в Бесарабію» про екскурсію галичан до Хотина. У міжвоєнний час в Окопи, котрі стоять над Збручем на тернопільському боці, приїжджали «прогульківці», щоб побачити рештки замку та морелеві сади над Дністром. Звідти їм туристичні бюро пропонували «прогульки» на Буковину. Такі екскурсії не були поставлені на потік, як у Заліщиках, але своїх клієнтів ця пропозиція знахо­дила. Нині чи не щодня за маршрутом Хотин-Кривче Окопи та Жванець проминають туристичні автобуси, але в міжвоєнний період і думки ні в кого не виникало їхати «в Румунію» через радянську територію. На буковинський берег вибиралися човнами:

«Полагодивши на контрольній граничній станиці в Окопах св.Трійці (стара назва села) паш­портові формальності, сходимо стрімким берегом над мутні, гли­бокі води Дністра. З лівого боку впадає до нього невеличкий Збруч, а за ним виростають сумні, пошарпані села УССР і напівзруйноване ще в війну містечко Жванець. Перед нами по другому боці Дністра зелені гаї й винниці Бесарабії. І тут, і там розділені мутними водами животіє український народ. До нас підпливає великий човен-пором і ми вскакуємо в нього. Перевіз­-ник, молодий українець з Окопів св.Трійці, відштовхнув човен від берега та спрямував на середину ріки. Хвилі легко колишуть човном у ліво й право, а хтось з нашої «пачки» допитується тривожно перевізника, чи човен, не дай Боже, не перекинеться горі дном! «На всякий випадок помоліться, пане, Богу, – сміється перевізник».

Вся поїздка триває лише з десяток хвилин. Далі потрібно підійти до невеликої прикордонної застави, де на прогульківців вже чекають два прикордонники в уніформі. Навіть незнайомий однострій викликає зацікавлення гостей: вони помічають, що головні убори у прикордонників нагадують шапки іспанських військових. Прикордон­ники ведуть групу до коменданта застави, той вивчає паспорти прибульців та записує їхні прізвища у великий зошит. «При цьому пе­рекручує їх немилосердно по-румунськи так, що стають вони зовсім неподібні до справжніх наших на­звиськ і виходить, що ми – це, влас­тиво, не ми, а якісь Мартінески (так Мартинець), Таралєски і т.п.», – бідкався автор статті, що ховався під псевдом Тем.

Наступна пригода – зустріч із румунським поліцаєм, який стояв біля застави. Хтось з екскурсантів протягує йому монету 50 грошів, той бере і веде групу далі. «Він веде нас у невеличке, віддалене на 100 м від Дністра бесарабське село Пригородок. Село неймовірно вбоге. Із кожної хати визирають злидні. Посередині села пишається гарний будинок румунської поліції. Куди гірше від нього представляється церковця і мешкання батюшки. (Бесарабські українці православні)», – пише Тем. За ще одну монету 50 грошей поліцейський дає прогульківцям два гарні візки, запряжені невеликими товстоногими конями. Саме цим транспортом тут і катають туристів до Хотина. А ще страж порядку відіграє роль кантора і пропонує галичанам поміняти гроші в нього. Курс – 270 леїв за 10 злотих.

«РОСІЯН У НАС ЗВУТЬ КАЦАПАМИ»

Ті з нас, хто їздив з Атак до Пригородка, знають катастрофічний стан цієї дороги. Сто років тому було так само: «З Пригородка до Хотина 10 км. дороги. Дорога фатальна. Вибої, ями справжні вовчі доли. Візник, старий уже селянин байдужо вйокає на коні».

Автор статті вбиває час, намагаючись розговорити візника:

«- Ви якої народності? – питаю, вдаючи, що не знаю.
– Я такої, як ви, руської, – відповідає хитро-дипломатично дядько і глядить цікаво, допитливо на мене.
– Значить ви русский мос­каль? Чи так? – вдаю наївного.
– Тьфу! – аж спльовує спересердя дядько. – Москалі – це кацапи. А ми такі, як і ви, – додає вдруге.
– Отже, ви – українець?
– О! Ну! Ну! Ну! – викрикує досить загадочно дядько.
– Багато вас у селі чується українцями? – не даю спокою дядькові.
– Ей, та де там. На пальцях почислив би. Тільки ті, які в війну були там, – показав рукою на УССР. – Решта зве себе русскими з Пригородка. Та вони не росіяни. Росіян звуть у нас кацапами».
Далі автор зі здивуванням дізнається, що українцям Бессарабії вже сім років не можна читати пресу українською – і в Пригородку є лише російські газети. Потім прогульківці впевняться в цьому самі, зайшовши до книгарні в Хотині та не побачивши там жодної книги українською мовою. Діти у школах вчилися за румунськими та російськими підручниками.
Подорож возом триває пів години. Нарешті Хотин. «Само міс­то з гарними домами і площами було б цілком гарне, якби не неймовірний бруд та нехлюйність на кожному кроці. Розкинене воно на менш-більш такім просторі, як Львів, хоч має мало що більше над 30 000 мешканців (зараз населення Хотина становить трохи понад 10 тис. людей). (…) Усюди майже виключно панує російська мова. Української вживають лише селя­ни й робітники», – занотовує Тем.

З іншого боку ні про які прогульки Дністром не йшлося. У Жванці в 1920-х роках Укрмет (так називалася служба метеорології в той час) організував водомірну варту на Дністрі. Її працівники мали щодня слідкувати за рівнем води у річці. Якщо вода критично прибувала, із Жванця надсилали телеграфом повідомлення в Тирасполь про загрозу повені. Іноді доводилося повідомляти і Одеське водопровідне управління. З липня по вересень такі телеграми надсилалися в Тирасполь зі Жванця щодня. Цим намагалися боротися з чутками, які ширилися селами про ймовірні затоплення ланів і городів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.