«ПІШОВ НА ПОДІЛЛЯ». ЯК ГАЛИЧАНИ ЗАСЕЛЯЛИ КАМ’ЯНЕЧЧИНУ НА ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ

Трагічна демографічна ситуація в Україні нині змушує задумуватися про те, як і звідки приваблювати на наші землі мігрантів після закінчення війни, адже власного населення для відбудови і розвитку країни не вистачатиме.
В історії Кам’янеччини вже бували схожі періоди, коли край знелюднювався, і можновладцям доводилося сушити голови, як збільшити кількість подолян. (У дужках зазначимо, що було це все до другого демографічного переходу, що стався наприкінці ХХ століття, і, відповідно, відновити популяцію тоді було набагато легше, ніж тепер. Нині це завдання із зірочкою, яке не має розв’язку). Надзвичайно важкою була ситуація в Кам’янці та околицях 1699 року, після 27-річного турецького панування. Край був знелюдненим, порожнім. Цю проблему вдалося подолати до середини XVIII століття. Як? Дізнаємося із праць львівського історика Миколи КРИКУНА (1932-2023).

ШТРАФ У MILLE MARCARUM

Це сучасні біженці – вільні люди, котрі нікому нічого (крім власної совісті) не винні. Раніше ж і у містян, і у селян були господарі. Ще до того, як у вересні 1699 р. Османська Порта віддала, згідно із Карловицьким трактатом, Кам’янець Речі Посполитій, у Варшаві думали, як заселяти спустошений край. У червні-липні 1699 р. шляхта на сеймі у Варшаві постановила, що біженці-подоляни, які повтікали з краю, повинні бути повернені власникам безоглядно на давність – «non obstante praescrip­tione» – перебування їх у маєтках, де вони осіли. Тих, хто доб­ровільно повертатися на Ка­м’я­неччину не хотів, сейм вирішив карати штрафом у тисячу гривень (mille marcarum – і це фантастично велика сума на той час) за рішеннями судів, яким територіальнo підлягали ці маєтки. Права оскаржити це су­дове рішення у втікачів не було. А от шляхтичі могли вимагати потім у судах процесів проти непокірних підданих.

Той самий сейм-1699 думав не лише про подільських землевласників, а й про інших: якщо на Поділлі біда з людьми, не страждати ж Волині чи Підляшшю. Тому заборонив подільській шляхті поселяти в себе вихідців з інших воєводств. Ті в дотурецький період бігли на Поділля «на слободи» – в життя без повин­ностей і податкового ярма протягом декількох років. Саме звільненням від повинностей подільські землевласники і зацікавлювали мігрантів. Сейм зазначив, що кожен, хто виявлений постраждалою стороною у спротиві й забороні, повинен у судовому порядку видати прийнятих утікачів під загрозою сплати тисячі гривень. Не хочеш платити – чекає довічне вигнання з рідного краю. Як невдовзі побачимо, шляхта на ці заборони зважала не дуже.

Старости багатьох подільських міст намагалися повер­нути на батьківщину втікачів.

У вересні 1700 р. барський староста гетьман великий коронний Станіслав Ян Яблоновсь­кий звернувся з універсалом до всіх мешканців Бара й Барського староства, що перебувають
«у різних місцях»: «Бажаючи при­вести згадане місто і Барське староство до давньої осілості, оповіщаю вас усіх, щоб ті, хто під час минулої війни розійшлися, поверталися до своєї вітчизни та власного дідицтва, як у місті Бар, так і по прилеглих селах».

КРАЙ БЕЗ ЛЮДЕЙ

Поділля не знелюдніло за турецьких часів повністю, але було дуже спустошене. Оскільки документів того періоду залишилося небагато, важко сказати, скільки всього на Кам’янеччині було людей.

В інвентарі Язловецького клю­ча Червоногродського повіту за 1700 р. згадується містечко Язловець, колись багате і сповнене життя, і п’ять сусідніх сіл. Із них Язловець у руїнах (in rude­ribus) і спустілий, на підзамчі має сімох мешканців. Цапівці та Григорівці «людей у собі не мають, лежать пусто»; в Кошилів­-цях лише один підданий – осадчий Гусак. У Шуторминцях проживало вісім слободян, у Сад­-ках – осадчий Лазор, мельник і 20 родин, «що прийшли на сло­боду».

У травні 1701 р. містечко Зіньків шляхтич Сенявський віддав разом із зовсім безлюдним селом Глушківцями в оренду. Згідно з інвентарем, Зіньків налічував 44 підданих і три єврейські родини, а колись це було місто, де 1642 р. документи фіксували 1010 домогосподарств!

Інвентар села Калиня від 1703 р., коли його передали Баворовським у рахунок старого бор­гу, налічує аж 23 підданих. Із них більшість прибули сюди вже після відходу турків: осадчі Павло та Іван Угрин мешкали в Калині з 1699 р., ще восьмеро людей – із 1700 р., дев’ятеро – з 1701 р., двоє поселилися 1702 р. і ще двоє – 1703 р. Про інші дві родини сказано, що вони – дідичі, старожили.

Калині пощастило – там було життя і люди. В укладеному на початку жовтня 1699 р. контракті, за яким адміністратор столових маєтків Кам’янецького римо-католицького єпископства Ян Длужевський віддав у чотирирічне володіння житомирському підчашому Александрові Контському містечко Чорнокозинці та села Зіньківці, Шустівці, Новосілку і Залісся «для якнайшвидшого заселення і відбудови», сказано, що на їхньому місці «зараз тільки урочища».

1700 р. червоногродський староста Юзеф Потоцький, «маю­чи повагу до заслуг товариша своєї гусарської хоругви» Міхала Залуського, віддав йому на шість років «для осадження» урочище, де колись існувало село Іване, що входило до Червоногродського староства. В документі, який про це свідчить, далі читаємо: «Усім людям, як давнім, тамтешнім, котрі через ворожий напад під час турецького панування десь поховалися, а тепер повернуться, так і новоприбулим, і тим, котрі осідають, даю дозвіл на цьому урочищі мати «слободу» на десять років поспіль, звільняючи їх від усіляких загалом данин, датків, чиншів, відробітків та інших повин­ностей, за винятком звичайних заор­ків, оборків, закосів, обкосів, зажин­ків і обжинків».

1700 р. подружжя Якуб і Йоан­на Дідковські віддали Францішеку й Терезі Соколовським у рахунок позичених у них 500 злотих на три роки в заставу час­тину села Берем’ян (Червоногродський повіт) – тоді там мешкав один дідич Семко і брати-­слободяни Михайло та Василь.

АРЕШТ БЕЗ АРЕШТУ

Переселенців-слободян на Поділлі тоді називали «прихожими». Найбільше таких прибувало із сусідніх Руського та Волинського воєводств. (Руське воєводство розташовувалося на захід від Подільського, включало території сучасних Львівщини та Франківщини, а головним містом там був Львів). Наприкінці XVII ст. два ці воєводства, як і Белзьке на північному заході теперішньої Львівщини, були найкраще з українських земель залюднені.

Саме з Руського воєводства тікали на Поділля найчастіше. Тікали самотні чоловіки. Тікали голови сімейств із родинами, і навіть із родинами вже одру­жених синів. Тікали вдови з дітьми, худобою та домашнім скарбом. У Галичині на початку XVIII століття навіть була напівприказка, напівфразеологізм «пішов на По­ділля». До нас вибиралися за більшою свободою. Волиняки мали схожий усталений вираз, тільки казали «пішов на слободу».

Ще коли Кам’янець не залишили турки, львівська шляхта передбачала масові втечі своїх підданих на Поділля. В інструкції, ухваленій 1 червня 1699 р., вишенський сеймик наказав своїм послам на сейм домагатися ухвалення рішення, яке б заборонило подільській шляхті поселяти вихідців із Руського воєводства і зобов’язало б її віддавати втікачів на першу ж вимогу.

Та застороги сеймів і сеймиків не діяли. Як тільки останній осман покинув Кам’янець, на Поділлі набуло розмаху переселення втікачів із Галичини. Сучасник тих подій Еразм Отвіновський зазначав, що багато тисяч селян пішли на Поділля з райо­-ну Перемишля і Сянока (нині оби­два міста – на території Поль­щі), й що через це на Підгір’ї цілі села перетворилися на пустелі.

В інструкції послам на Варшав­ський сейм, ухваленій 18 квіт­ня 1701 р. вишенським сеймиком, читаємо, що «Руське воєводство перетворилося в пустиню через випровадження селян на Поділля… особами, що звуться осадчими». Там же міститься вимога, щоб сейм постановив скоротити в Подільському воєводстві строки слобід.

Що втечі з Руського воєводства набули неабиякого масш­табу, можна судити на підставі документа, складеного 1700 р.: віддаючи в заставу шляхтичу Дембу своє село Новосільці на Львівщині, шляхтич Залеський був змушений погодитися на внесення до відповідного документа угоди пункту, за яким Дембий не мав відповідати за тих селян, що «після встанов­лення миру на Поділлі» «без вини з його боку» туди підуть.

Книга протоколів Кам’янець­кого городського суду за 1700-1703 pp. містить декілька відомостей про арешти на Поділлі утікачів з Руського воєводст­ва. Арешти здійснювалися так: возний певного суду, згідно з позовом власника маєтку, з’являвся в подільському селі чи міс­ті, і якщо знаходив утікачів, оголошував їх заарештованими. Возний вручав позов комусь із місцевої адміністрації: отама­ну (старості) в селі, представнику магістрату в містечку. Цим його функції й обмежували­ся, справжнього арешту він не здійснював. Після акту арешту до повернення втікачів їхнім власникам було ще далеко.

ІЗ РУСЬКОГО ВОЄВОДСТВА НА ПОДІЛЬСЬКЕ

У часи до е-мейлів шляхті з Руського воєводства нечасто вдавалося дізнатися, де саме на Поділлі ділися піддані. Можливо, когось вдавалося повернути звертанням до суду або добровільно. Микола Крикун наводить такі справи: 1700 р. в містечку Ягільниці Червоногродського повіту Подільського воєводства (нині це південь Чортківщини) заарештували Василя Берізку. Той прибув із села Любші Галицької землі. Того ж року в Дунаївцях проживали Семко і Ясько, які втекли з села Будилова біля Снятина, а також Семен із села Плотичі біля Бережан. Тоді ж було встановлено, що в містечку Збрижі Кам’янецького повіту поселилися Василь Лоловій і Гринько Стрілець із містечка Янова Теребовельського повіту Галицької землі, а в подільському містечку Гусятині – п’ять родин із того ж Янова.

1700 р. також арештовано в Ягільниці п’ять родин із галицького села Липців, три – із села Опришківців, у селі Коцюбин­-цях Червоногродського повіту – трьох утікачів із села Лисичинців Теребовельського повіту.

1703 р. в Гусятині арештовано чотирьох підданих з Янова. В Ягільниці – ще п’ятьох із села Вощанців з-під Перемишля. В селі Цвітовій під подільським Бучачем – шістьох із галицького містечка Войнилова. Ще семеро втікачів із Войнилова опинилися в містечку Улашківцях під Чортковим. 1720 р. шляхтичі Баворовські вимагали повернен­-ня їм 14 родин підданих, які втек­ли в село Коцюбинчики з міс­течка Копичинців.

Серед утікачів траплялися справжні ідеологи та агітатори переселень на Поділля. Ареш­тований 1701 р. в селі Михал­кові Червоногродського повіту підданий Петро, який утік із галицьких Борачан, зумів намовити втекти на Поділля до Ягільниці та Жванця шістьох підданих із села Горогалинців, трьох – із села Пусогівців, і трьох – із села Глибокого в Галицькій землі.

Для багатьох утікачів із Руського воєводства Поділля було перевалочним пунктом у дорозі на схід, Брацлавщину і півден­-ну Київщину, або на південь – у Молдову.

Ревізія багатьох маєтків Перемиської землі, проведена 1711 р. місцевим земським судом, неодноразово зазначає, що піддані «пішли на Поділля». Багато хто втікав із Самбірської економії. Десять родин підданих із села Ваньовичів, що входило до складу економії, 1706 р. подалися на Поділля. 1720 р. комісар економії полковник Ля­-мер зазначав у листі до шляхтича Марковського, що розслідування, проведене ним за наказом короля Августа II, виявило, що до 1000 родин підданих з економії втекли на Поділля.

1739 р. шляхта Перемиської землі заявляла, що «за яких-небудь два місяці в глиб України і Валахії пішло геть 100 000 підданства з жінками, дітьми, волами». Якщо тут і було перебільшен­ня, то не надто велике. Багато хто з цих тисяч оселився на Ка­м’янеччині.

Про втечі на Поділля селян і міщан із Галицького Підгір’я, з містечок Яблунова, Солотвина, Бурштина є відомості у списку втікачів у поселення Кам’янець­кої землі та Летичівського повіту. Це сталося за наказом коронного інстигатора Павла Веное. У документі подано назви 91 подільського поселення (27 – у Червоногродському, 46 – у Кам’янецькому, 18 – у Летичівському повітах), у яких проживали втікачі з 26 поселень Галицького повіту (422 родини). Основна маса втікачів зосередилася в Червоногродському і Кам’янецькому повітах. Площа першого була 2656 кв.км, Кам’янецької землі – 6142 кв.км, Летичівського повіту – 10 354 кв.км.

Ірина ПУСТИННІКОВА.