П'ятница, 29 Березня 2024 р.
8 Жовтня 2010

НАЙПРЕКРАСНІША З КВІТОК УКРАЇНСЬКОГО САДУ

Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ, кінець 1920-х років«Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». 

Ці слова належать французькому славістові Емануїлу РАЙСУ. А сказані вони про українського поета, зрощеного благодатною подільською землею, Володимира СВІДЗИНСЬКОГО (1885-1941). 

Сьогодні виповнюється 125 років від дня його народження.

МОВ ДО ВТРАЧЕНОГО РАЮ

Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ з донькою Мирославою, середина 1920-х роківІз майже 56 років, відпущених долею СВІДЗИНСЬКОМУ, 12 він прожив у Кам’янці-Подільському: 5 років (1899-1904) навчався в Подільській духовній семінарії, 7 років (1918-1925) працював у видавничих та архівних установах міста (паралельно був вільним слухачем університету, аспірантом інституту народної освіти). У Кам’янці-Подільському він одружився із Зінаїдою СУЛКОВСЬКОЮ – донькою настоятеля Георгіївської церкви на Польських фільварках, випускницею Маріїнської гімназії. У місті над Смотричем народилася їхня єдина донька Мирослава. Тут побачила світ перша поетична збірка СВІДЗИНСЬКОГО «Ліричні поезії». Живучи від 1925 року в Харкові, поет не раз думками линув у Кам’янець-Подільський – мов до втраченого раю. Про це засвідчать його вірші, листи, дружба із сестрами Марією та Оленою ПИЛИНСЬКИМИ, уродженками Кам’янця-Подільського, що теж осіли в Харкові – тодішній столиці України.

Додамо сюди ще низку фактів. У дерев’яній Хрестовоздвиженській церкві на Карвасарах у 1881-1885 рр. настоятелем працював дід поета (по лінії матері) – Прохор СТОПАКЕВЕЧ. Тут майже рік (від 29 вересня 1883 р. до 17 серпня 1884 р.) був псаломщиком батько поета Євтим Овксентійович СВІДЗИНСЬКИЙ (1858-1933), який 1883 р. закінчив Подільську духовну семінарію. Напевне, саме на Карвасарах 25-річний псаломщик Євтим закохався в 16-річну попівну Наталю СТОПАКЕВИЧ (1867-1942). Очевидно, що в Карвасарській церкві їх і повінчали. Можливо, на Карвасарах народився перший син Євтима та Наталії – Георгій (старший брат поета). 1884 р. Євтима СВІДЗИНСЬКОГО перевели священиком у село Маянів Вінницького повіту, де через рік в отця Євтимія народився другий син – Володимир. Той, якого Емануїл РАЙС пізніше назве найпрекраснішою з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду.

НА РІДНІЙ МЕЖІ

Тож не дивно, що низка заходів, присвячених 125-річчю з дня народження поета, відбулася на Поділлі. 28 вересня свято завітало в село Моломолинці Хмельницького району. Із цим селом пов’язані дитячі роки поета. Недарма у збірці «Вересень», виданій 1927 р., він присвятив цьому селу, що лежало на межі тодішніх Подільської та Волинської губерній, цілий вірш, який відкривається такими рядками:

Там, на рідній межі

Волині дрімливої

І України Подільської,

Як чарувала мене,

Як звала

Краса моєї землі!

Тож свято в Моломолинцях так і назвали: «Там, на рідній межі…» Ініціатором його проведення став голова Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України Василь ГОРБАТЮК. Він – уродженець села Гнатів-ці – сусіднього з Моломолинцями. Та й входять Моломолинці до складу Гнатовецької сільської ради.

Проведення свята «Там, на рідній межі…» активно підтримала та взяла в ньому участь Елеонора СОЛОВЕЙ – доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України, упорядник двотомника СВІДЗИНСЬКОГО, що побачив світ 2004 р., автор першої монографії про поета «Невпізнаний гість», виданої чотири року тому. Наведемо характеристику, яку дещо раніше дала Елеонорі Степанівні харків’янка Антоніна ТИМЧЕНКО: «Мене вразила її дивовижна тиха шляхетність – спокійна гідність людини інтелігентної, високоосвіченого науковця. У її друкованій думці – модерна сміливість і класична виваженість, поєднуючись, дають точний аналіз, яскраве враження від поезії СВІДЗИНСЬКОГО».

НЕ ВІР ОЧАМ СВОЇМ

29 вересня свято перемістилося до Кам’янця-Подільського. У ньому, крім Василя ГОРБАТЮКА та Елеонори СОЛОВЕЙ, узяли участь доктор філологічних наук Микола ВАСЬКІВ (цього року він захистив дисертацію «Романні форми в українській експериментальній літературі 1920-30-х рр.: генеза, проблематика, жанрові модифікації й різновиди»), кандидат філологічних наук Олег РАРИЦЬКИЙ, письменник і журналіст Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ. Розпочалося свято з літії – короткого богослужіння біля пам’ятних каменів-кенотафів поетам Володимирові СВІДЗИНСЬКОМУ та Михайлові ДРАЙ-ХМАРІ в університетському сквері. Потім воно перемістилося в конференц-зал національного університету. Тут прозвучали в записах улюблені пісні Володимира СВІДЗИНСЬКОГО, його вірші у виконанні студентів університету, пристрасне слово про поета письменників і науковців.

Завершилося святкування невеликою екскурсією по Кам’янцю-Подільському – місцями, пов’язаними з життям поета. Зокрема, учасники екскурсії побували на вулиці Свідзинського біля Георгіївської церкви на Польських фільварки. Таку назву вона отримала чотири роки тому завдяки ентузіазмові, зусиллям Миколи ВАСЬКІВА та Олега РАРИЦЬКОГО, підтримці цього ентузіазму мешканцями вулиці та депутатами міської ради. Так вулиця Горького стала вулицею Свідзинського. На жаль, за чотири роки ні в кого з чиновників служб міськвиконкому не дійшли руки, щоб замінити на вулиці застарілі таблички з її назвою. Тож учасники екскурсії були прикро вражені, читаючи на вулиці Свідзинського написи «Вулиця Горького». Як казав безсмертний Козьма ПРУТКОВ: «Якщо на клітці слона прочитаєш надпис «буйвіл», не вір очам своїм».

МИ СТОЇМО КОЛО БРАМИ…

Певною компенсацією цій прикрості стало відвідування розташованого неподалік двоповерхового будинку за адресою: Круглий провулок, 5. Тут на початку 1920-х рр. в третій трудовій школі ви-кладала мову корінна фільварчанка Зінаїда СУЛКОВСЬКА – донька настоятеля (від 1903 р.) Георгіївської церкви Йосипа СУЛКОВСЬКОГО (помер 1917 р.), дружина Володимира СВІДЗИНСЬКОГО. Зінаїда Йосипівна та Володимир Юхимович жили в приміщенні школи. Тамара СИС-БИСТРИЦЬКА, яка вчилася в цій школі, згадувала: «Ми завжди милувалися цією парою. СВІДЗИНСЬКИЙ – статний, чорнявий, світлоокий, а поруч дружина, як зірниця. Ще більше подобалася їх донечка з незвичним іменем – Мирослава. Бувало так, що у святкові дні директор школи, наш великий друг та улюбленець Дмитро Мефодійович НАГНОЙНИЙ, запрошував СВІДЗИНСЬКОГО на дитячі ранки. Він з’являвся разом із Мирославою, сідав у першому ряді, тримаючи на колінах дитину. Зінаїда Йосипівна проводила святкування. Завжди хтось із старшокласників декламував вірш нашого гостя. Ми гучно били в долоні».

У циклі, присвяченому пам’яті дружини (померла 12 липня 1933 р.), поет згадує Круглий провулок (чи, як тоді казали, заулок):

І ось заулок. Бур’ян, сміття.

Ми стоїмо коло брами,

І хоч нерано вже – з нами

Наше маленьке дитя.

За садами Підзамчя

Розораний сонцем гасне обліг.

Підбігає білий баранчик,

Ластиться тобі до ніг.

Сьогодні в цьому приміщенні міститься один із корпусів Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв. Заступник директора з навчально-виховної роботи Олександра ПАВЛЮК розповіла учасникам екскурсії, як у коледжі бережуть пам’ять про видатного поета. Зокрема, один зі студентів коледжу виготовив пам’ятну дошку, присвячену Володимирові СВІДЗИНСЬКОМУ. Тож є надія, що невдовзі вона прикрасить будинок у Круглому провулку. Щоправда, за спогадами старожилів, жили СВІ-

ДЗИНСЬКІ не в двоповерховому при-

міщенні школи, а в розташованому поруч флігелі. Він зберігся, але його пере-

обладнали під котельню.

СПАЛЕНЕ ТІЛО МОЄ…

Завершимо ювілейну статтю про поета його віршами. Ось один із його шедеврів, написаний 1929 року:

Наклав на лук очеретину,

Засмолену в кінці, –

Переспівала гай високий,

Упала на луці.

А там ходив товар безглуздий,

Лінива вагота,

Та й потрощили цівку-стрілку

Повільні копита.

Шкода мені! А я так пильно

Оглянув очерет!

А я до сонячного блиску

Метав співучий лет!

Ти – зрадниця, ти, смоло чорна!

Кладу на тебе гнів:

Навіщо я дитину літа

У тьму твою вмочив?

Доктор фізико-математичних наук Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, син поетового брата Вадима, так коментує цей вірш у книзі «Я виноград відновлення у ніч несу…»:

«Хіба не відчуваєте в цьому вірші скарги – хай прикритої алегорією, розкішними шатами художніх образів, – скарги поета на байдужість, з якою були зустрінуті його щирі пориви до краси, світла? Додам більше – на жорстокість, з якою відкидалися, нищилися його творіння. У наведеному вірші вражає це протиставлення двох протилежних, непримиренних первнів (основ. – ПРИМ. РЕД.) буття, якостей, втілених в образі легкої, швидкої, дзвінко-співучої стрілки, спрямованої до висоти, до сонця, та якостей, втілених в образі худоби: тяжкої, повільної, тупо-мовчазної, приземленої, темної. Не можу втриматися, щоб не звернути уваги на одну рису поетики Володимира СВІДЗИНСЬКОГО, яка справляє величезне враження. І в цьому, і в багатьох інших віршах є слова, які викликають і зорове, і слухове враження. Наприклад, геніально знайдене слово «переспівала». Воно в контексті вірша означає «перелетіла», а разом з тим не втрачає і свого прямого сенсу. Так досягається подвійна мета: і звукопис, і живопис». 

Вірш «Сарай» написано 30 липня 1940 р.:

Аби стемніла літня ніч,

То й починає клятий сич:

– Гей, дубе, дубе, князю дубе!

Да годі вже тобі в діброві

Стояти на горі дніпровій,

Та викривляти гілля грубе,

Та шумко вітер поборяти!

Ні з сьогобіччя, ні з заріччя

Не прийдуть красні сурмачі

Твоє величчя уславляти –

Недбалі прийдуть рубачі,

Поциркають крізь рівні зуби:

«Берімся, браття древогуби!»

Дарма, що велетень єси, –

Як бовдур, грянеш з високості,

Малим кущам поламлеш кості.

Тоді не вжалують краси:

Обсядуть, обчухрають чисто

Та й завдадуть у дальнє місто.

І там не будеш спати сном:

Ударять в серце долотом,

І голову проб’ють гвіздками,

І стягнуть гаком у ребрі,

І на смердючому дворі,

Над отвором глухої ями,

Тебе розіпнуть, як труну.

Тоді забудеш про весну!

Там шашелі, щури, тхори

Та плісняви холодний слиз,

Та тлін – беззубий костогриз,

Ще й цвіркотіння цвіркуна,

Неначе брязкання заліз.

Наточать з тебе порохна!

А що чужих нап’єшся сліз,

Коли надійде ніч осіння,

Наслухаєшся голосіння

На дрова рубаних беріз.

Батьки поета, 1883 рікАнатолій СВІДЗИНСЬКИЙ пише: «Звичайно, залишаючись у поверхневому шарі буквального прочитання, отримуємо лише опис рубки велетня-дуба, і хтось, обмежуючись тільки цим шаром, витлумачить вірш як спрямований на захист екології довкілля. Але, занурюючись у глибші шари, бачимо передусім не трагедію величного дуба, а трагедію великої особистості, картини ж «смердючого двору» та ще й слова «брязкання заліз», «голосіння на дрова рубаних беріз» недвозначно вказують на можливість і такого прочитання, в якому йдеться про трагедію цілого народу, про терор і катування мільйонів. Загадка цього вірша колосальної емоційної сили захована і в його назві, адже в тексті безпосередньо про сарай не йдеться. Разом з тим, це слово стоїть у заголовку, мабуть, невипадково. В сараї трагічно обірвалося життя поета».

Це сталося 18 жовтня 1941 р. Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ, ув’язнений енкаведистами 27 вересня 1941 р., разом із групою заарештованих просувався під конвоєм на схід від Харкова. Однак ще не дуже далеко від міста виникла загроза оточення німецькими передовими військовими загонами. На цей випадок конвой мав інструкцію: заарештованих знищити. Їх загнали в сарай, облили бензином і підпалили. Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ згорів живцем. Обставини своєї загибелі він передбачав давно (у збірці «Вересень», виданій 1927 р.): 

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знов вернуся…

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихорі в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

«Така дивовижна, надлюдська проникливість, здатність бачити крізь масив часу, через нагромадження майбутніх подій притаманна лише найбільшим поетичним геніям», – підкреслює Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ. 

Вражаюче переконливо, абсолютно нестандартно і з величезною художньою силою потрактував поет тему свободи як найвищої людської цінності у вірші, написанім 14 березня 1931 р.:

Вибігає на море човен –

Такі вигинисті груди.

На човні капелюх, як сито,

Попід тим капелюхом люди.

Небагато – один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.

А чомусь він сумний, китаєць.

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

– Китайче, не треба смутку.

– Ну як же «не треба смутку»!

Мій кораблик такий пасматий,

Сам я юний, тоненькі вуса,

Ще й червоні на мені шати.

А поглянь же ти – я невільний,

І з такою вродою пишною

Примальований до фаянсу

Чиєюсь рукою зловтішною!

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ зазначає: «Різкий поворот у спокійній, докладній розповіді про китайця, який несподівано виявляється «примальованим до фаянсу», а отже, невільним, вносить дисонанс такої потужної трагедійної сили, що читач отримує шок. Після цього коротенького віршика виглядають блідими цілі трактати про сутність людської свободи. А для мене цей невеличкий текст – найсильніший, найяскравіший у світовій літературі вірш про вищу людську цінність – свободу».