ЗГАДАЛИ ПРО КАНЬЙОН

Перші дні січня кам’янчани у фейсбуку провели за обговоренням проблем Смотрицького каньйону в межах міста. Актуальну тему порушила багаторічна авторка «Подолянина» Наталія Ярова. Дуже вчасно: про занедбану територію біля Смотрича згадали в останні дні 2025 року і в міськраді. Влада вирішила поновити заявку на включення культурного ландшафту каньйону до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

ЗАЯВКА ВІКОМ 36 РОКІВ

Кам’янецька заявка там скніє з 13 вересня 1989 року – без будь-якого розвитку. Власне, як і сам каньйон, котрий із колись улюбленого місця відпочинку перетворився на непролазні хащі самосіву. Заради справедливості варто сказати, що місто, котре на офіційному сайті ЮНЕСКО назване на російський манер Kamenets-Podolsk (!), на присмерку радянської епохи мріяло включити до престижного Списку всесвітньої спадщини весь історичний центр разом із фортецею. Але чимало з цінних фортифікацій міста розташовані власне в каньйоні – Польська і Руська брами, порохові склади, казарми фортеці, башти Кравецька та Різницька. Поєднання історії з географією і геологією могло б надати кам’янецькій номінації родзинки.

Омего-подібна петля Смотрича з відвісними скелями в межах міста є унікальною для Центрально-Східної Європи та має з 1983 р. статус геологічної пам’ятки державного значення. Смотрич, що витікає з-під села Андрійківці біля Хмельницького, майже весь свій шлях до міста долає між досить пологих берегів. Лише в районі Голоскова вони підростають до каньйону, щоб у Кам’янці нарешті перетворитися на диво природи. Тут найяскравіше представлені кам’яні пласти верхньосилурійських відкладів.

Та не однією геологією: каньйон здавна був і міським середовищем. Ще сто років тому він був досить щільно забудований. Авторка цих слів пам’ятає з юнацьких часів фундаменти будинків вулиці Кармалюка: 20-25 років тому на покинутих обійстях ще росли квіти, а колишньою вулицею можна було дійти до сходів Медведовського і греблі нижче від Різницької башти. На тій вулиці провів дитячі роки мій батько. Нині сходи є аварійними, а лівий берег річки від Новопланівського мосту і до греблі непридатний для прогулянок. Колись багато хто з містян купався у Смотричі в межах Старого міста – тепер такий відпочинок може погано закінчитися для здоров’я. Та й не поплаваєш уже: через діяльність ГЕС під замком річка катастрофічно зміліла.

НАПОЛЕОНІВСЬКІ ПЛАНИ ПРОТИ РЕАЛЬНИХ ДЖУНГЛІВ

Кам’янець-Подільська міська рада VI скликання на своїй 41 сесії від 16 квітня 2013 р. ухвалила Рішення №109 «Про затвердження Перспективної програми збереження та раціонального використання природно-рекреаційних ресурсів Смотрицького каньйону на 2013-2025 роки». Над втіленням програми мали б спільно працювати департаменти економіки і розвитку інфраструктури, відділ культурної спадщини, а контролювати етапи виконання програми мав перший заступник міського голови Григорій Горшунов.

Це цікавий документ, як цікавими бувають тексти в жанрі фентезі. На 14 сторінках постає каньйон мрії. Ще до 2021 р. місто мало б потрапити до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У каньйоні мали б виконатися ремонтно-реставраційні роботи з регенерації та адаптації архітектурних пам’яток для туристичних потреб. Схили мали б бути розчищеними та укріпленими, русло Смотрича – розчищеним і поглибленим. Уздовж річки мали б пролягти промарковані та освітлені в темну пору пішохідні доріжки з лавочками і смітниками й дитячі майданчики. На популяризацію унікальної геологічної пам’ятки в межах чималого міста мали б працювати відеосюжети та буклети з фотоальбомами.

Із Програми стає зрозуміло, що місто бачило каньйон поєднанням природних, урбаністичних, архітектурних та інженерно-фортифікаційних складових елементів. Про акацієві хащі там жодного слова.

На момент прийняття Програми (2013 рік) 17 будинків у каньйоні вважалися особливо цінними, ще 42 садиби – просто цінною забудовою. З них понад половина – 24 – вже тоді були в незадовільному стані. Додамо до цього ще 23 пам’ятки архітектури, 16 із котрих – національного значення. Для них планувалося виготовити проєктно-реставраційну документацію та шукати інвесторів: було розуміння, що без залучення до туристичних маршрутів старі стіни деградуватимуть.

Особливо фантастичними читаються рядки «Цілий ряд кам’яних огорож та підпірних стін (мурів) садиб потребують ремонту, залишки фундаментів знесених будинків по вул.Кармелюка необхідно розібрати, а їх територію впорядкувати від самосійних зелених насаджень». 2013-го вулицею Кармалюка ще так-сяк можна було пройти. Нині це вже завдання із зірочкою.

Перспективна програма обіцяла й ефективний захист природного ландшафту, поліпшення екологічних і санітарних умов його функціонування. Каналізація багатьох новобудов над каньйоном у тому вигляді, що є нині, заперечує будь-який захист річки від нечистот. За дужками залишимо факт, що ці споруди жодним чином не могли з’явитися на території Національного історико-архітектурного заповідника.

Перспективна програма обіцяла створення в каньйоні аж 14 рекреаційних зон для містян. Роботи мали бути погоджені з органом охорони культурної спадщини і НПП «Подільські Товтри». Перша зона мала бути між Водною баштою фортеці та млином Ірафа. Млин, який мав стати музеєм промислової архітектури, до втілення планів не дожив, був демонтований декілька років тому.

Знущанням читаються і рядки про «знесення самочинної та дисгармонуючої забудови, в першу чергу на місці зруйнованих історичних фортифікаційних споруд» у рекреаційній зоні №3 поблизу Польської брами: відтоді над середньовічними фортифікаціями виросла сучасна 4-поверхівка, повністю зруйнувавши атмосферу і сприйняття пам’ятки. Не меншим знущанням читаються й рядки про створення в ГЕС під фортецею музею: вбивча для малих річок програма з так званої «зеленої енергетики» не просто оживила цю споруду, а й перетворює річку на болото.

На території біля шлюзів ГЕС мав з’явитися човновий причал і облаштований пляж. Єдине місце, на котрому справді починали щось робити, – це рекреаційна зона №6, сади Яна де Вітте. На жаль, для реалізації амбітного плану з відновлення першого міського парку активістам свого часу не вистачило коштів. Нині територія заросла самосівом.

ПОТРІБНЕ БАЧЕННЯ ГРОМАДИ

Думки містян у фейсбуку розділилися: більшість хотіла би бачити каньйон розчищеним, зі стежками для прогулянок, із маршрутами для туристів. Але є й ті, хто побоюється: в більш привабливе місце може зайти бізнес – збудувати там котеджі чи й ТРЦ. Про торговий центр у важкодоступному місці можна не хвилюватися, та й багатії зі статками не дуже поспішають переселятися вниз, де бездоріжжя і хащі робінії.

Авторка цієї статті мріяла б побачити рідний каньйон схожим на меандр річки Альзет у Люксембурзі. За рельєфами наше місто і столиця крихітної держави дуже схожі. Навіть мости маємо ідентичні: «Подолянин» уже не раз писав, що наша «Стрімка лань» – копія мосту герцогині Шарлотти, зведеного у 1960-х рр. У Люксембурзі також історичний центр лежить на високому плато над каньйоном Альзет, а частина фортифікацій також спускається до води. Але там скрізь є велосипедні та пішохідні доріжки, лавочки, жваві міські квартали. Скиди каналізацій та самосів і там біда: береги заростають борщівником. Але вздовж Смотрича вже не просто самосів – джунглі! За два десятиліття безгосподарності багато з дерев, що там виросли, вже мають стовбури завширшки понад 5 см у діаметрі. Такі насадження закон уже забороняє розчищати самостійно. Має бути погодження влади і природоохоронних інституцій. Кам’янецькі активісти, які перед повномасштабним вторгненням добровільно займалися прибиранням каньйону, пам’ятають, як жорстко ставилися до таких акцій працівники НПП «Подільські Товтри», захищаючи кожну акацію чи айлант від зрубування.

Старший науковий співробітник, завідувач науково-дослідного відділу НПП «Подільські Товтри» Михайло ДРЕБЕТ заперечує: «Парк не міг заборонити будь-яку законну діяльність, а якщо та діяльність мала ознаки порушень, тоді Парк про це заявив, а закон її заборонив. Але не Парк. І тоді, і тепер частина Смотрицького каньйону не належить території «Подільських Товтр», місто не є територією Парку. НПП виконує багато цікавої та важливої роботи, яка сприяє і сприятиме збереженню Смотрицького каньйону в частині збереження біорізноманіття й геологічної складової». Впродовж 2024-2025 рр. відділ НПП, де працює Михайло Дребет, підготував обгрунтування і домігся створення охоронної зони площею 3,3 га в господарській зоні парку. Це дало інструмент для збереження низки вразливих видів, серед яких реліктові, та їх оселищ.

На думку фахівця, розчищати каньйон необхідно, але починати розмову варто з чіткого маркування меж геологічної пам’ятки «Смотрицький каньйон» і оформлення документів на землю. Цього місто не зробило дотепер. Михайло, як і багаторічна кореспондентка «Голосу України» Віра ШПИЛЬОВА, бачить перспективи рятування каньйону лише в разі, коли активна громадськість міста матиме спільно напрацьовану ідею, бачення, з яким уже можна звертатися до влади. Цю думку поділяє ще один активіст, підприємець Роман ВЛАСОВ: «Було б добре виробити якийсь концепт і подати на розгляд у міську раду, щоб хоча б маленькими кроками рухатися вперед. Адже ми маємо багато небайдужих людей, які вже готові щось докласти до спільної справи. А коли кожен щось вкладе, то цінуватися це буде значно більше. Цікаво було б побачити пропозиції фахівців з екології, туризму, історії, архітектури тощо, які будуть зведені до єдиного великого задуму заради якіснішого майбутнього нашої громади».

Важливо розуміти, що робити з ГЕС – основною загрозою річці. Очевидно, що її діяльність ставить жирну болотяну крапку на перспективі входження міста до списку ЮНЕСКО.

ДУМКА АКТИВІСТА

Володимир КРОЛЬ, педагог, мандрівник, активіст:

– Публікація пані Наталі Ярової розбудила в душі спогади про мандрівки каньйоном і річкою, на човні, з друзями чи сімейною командою. Це був доступний спосіб цікаво і з користю провести час на природі, не виїжджаючи з міста. З каньйону, а тим більше з води, можна було побачити всі цікавинки з іншого ракурсу, доторкнутися до малодоступних старовинних оборонних споруд рукою (у прямому значенні!), краще уявити логіку їх розбудови, провести екскурсію для дітей чи друзів місцями, куди не водять екскурсоводи. Водні маршрути річкою Смотрич були описані в радянських виданнях для туристів, досить часто можна було зустрітися в поході з людьми, які приїхали здалеку, щоб помилуватися нашою неповторною природою, цікавилися історією краю.

На жаль, це вже в минулому. Воду з річки випила ГЕС, потужності якої вистачить лише для живлення колгоспної ферми. Вона зухвало перевищує дозволені обсяги споживання води, залишаючи місту крихти. Не маючи достатньої швидкості течії, річка втратила можливості самоочищення, тому гілки дерев, які впали у воду, тихенько гниють на дні. Відбувається замулення, яке може перерости в утворення болота в центрі міста. Красива річка із зонами для купання і човновою станцією тепер ідеально підходить для комарів, які виводять численне потомство на прогрітому мілководді. Сьогодні мандрувати навколо Старого міста можна лише на БРДМі, під колесами якого загинула остання жаба в Кам’янці. Комплекс оборонних споруд Польської брами органічно доповнила потужна каналізаційна труба, яка прокладена через річку так, щоб жоден турист не проскочив. Неповторний аромат забезпечує станція перекачування нечистот. Вона розміщена вище за течією, тому, в разі перевантаження, вся річка від фортеці до «Стрімкої лані» регулярно стає непридатною для купання.

Не всіх у Кам’янці цікавить добробут громадян чи туристична привабливість міста. Ми вже чули про спорудження в каньйоні розважальних комплексів, сцени на греблі для проведення фестивалів, траси для квадроциклів і вейкбордингу в каньйоні, бла-бла-бла. Саме проти цих прожектів масово протестували кам’янчани. Але комерція не може бути туристично привабливою, вона може лише краще розвиватися в туристично привабливих місцях. Люди приїжджають до Кам’янця насамперед не по смачний обід, їх тягнуть сюди незвична природа, дух старовини. Втім багато хто швидко залишає місто після короткої екскурсії у фортеці, навіть не уявляючи обсяг того, що могли б побачити при правильній організації туризму.

Починати треба з малого. Для початку можна зосередитися на прокладанні маршрутів і пішохідних стежок у каньйоні, оснащенні їх довідковими стендами або QR-кодами, організації безпечних можливостей спуститися до них, відновленні течії та чистоти річки. Мають бути враховані інтереси братів наших менших, для яких каньйон є домівкою.

Прикладів успішної реалізації таких проєктів достатньо в інтернеті, але особливо цінним може бути зарубіжний досвід співіснування людей і природи. І нам час хоч трошки наблизитися до сучасних світових трендів! Подивіться лише на міста Канади або сусідньої Польщі! Дехто скаже: «Війна, не на часі!». Та якщо ми збираємося і надалі жити тут, про це варто говорити.

Ірина ПУСТИННІКОВА.