МИКОЛА ГОРНОСТАЙ – КЕРІВНИК «СІЛЬГОСПТЕХНІКИ» В 60-70 РОКАХ XX СТ.

Микола Горностай належав до того покоління українців, основна частина життя яких минула в Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Він народився в рік заснування СРСР і пережив його на 13 років. На його віку було економічне становлення тієї нової держави, її бурхлива індустріалізація й мілітаризація, він бачив примусову поголовну колективізацію в селі, а за нею – Голодомор, бо його дитинство й юнацькі роки минули в сільській місцевості південно-східних районів Житомирщини. На пам’яті Миколи Семеновича сталінський тоталітаризм та Великий терор 1937-1938 років, він був учасником Другої світової війни, зазнав поранення, нагороджений бойовою солдатською медаллю. Після війни став освіченим спеціалістом із механізації сільського господарства, майже три десятиліття своєї трудової діяльності присвятив розвитку сільського виробництва в Кам’янець-Подільському районі, за що двічі нагороджувався орденами СРСР, не раз обирався у представницькі органи радянської влади району, здобув глибоку шану й повагу серед громадськості Кам’янеччини. З дружиною Людмилою Григорівною в любові й злагоді виростили двох успішних дітей Світлану й Олега. Йому, уже пенсіонеру, доля подарувала можливість побачити творення незалежної України після розпаду СРСР.

Отож, Микола Горностай, особистість непересічна, обдарована талантом організатора, був людиною свого часу, людиною так званої епохи будівни-цтва соціалізму в СРСР, в агітки про яскраві барви якого понад сімдесят років вірили мільйони громадян Радянського Союзу. Полем своєї діяльності він обрав не політику, не ідеологічну сферу, а конкретну виробничу працю, яка завжди потрібна за будь-якого суспільноого ладу; і робив свою справу не за якісь там великі оклади й особливі блага, а за помірну й регульовану радянську зарплату, але з почуттям високої відповідальності, чесно й наполегливо, не рахуючись із власним часом.

Народився Микола Семенович 11 листопада 1922 р. в с.Великі Мошківці Андрушівського району Житомирської області (тепер у складі Червоненської селищної територіальної громади Бердичівського району) і був першою дитиною Семена Івановича й Анісії Семенівни Горностаїв. Згодом у подружжя народилися ще син Степан і донька Лідія. Тут, у рідному селі, Микола розпочав у 1930 році свою шкільну освіту, а 1940 року закінчив середню школу, але вже в с.Яроповичі Андрушівського району, де на той час проживала сім’я Горностаїв. Після школи він зразу ж влаштувався на роботу в тракторну бригаду місцевого відділку бурякорадгоспу, що діяв при Анд-рушівському цукровому заводі. Праця змолоду біля техніки й на техніці зародили в нього на все життя міцний інтерес і прихильність до машин та механізмів сільськогосподарського призначення.

У липні 1941 року Яроповичі захопили німецькі окупанти й примусили жителів села, у тому числі й Горностаїв, працювати в місцевому господарстві. Чужа влада була так ненависна Миколі, а патріотичні почуття такими сильними, що він на початку лис-топада 1943 року пішов, обминаючи пости окупантів і поліцаїв, назустріч Червоній армії, щоб швидше долучитися до її рядів. Досягши території, звільненої від німців, був мобілізований Макарівським районним військкоматом Київської області й направлений у 306-й артилерійський полк 155-ї стрілецької дивізії 38-ї армії 1-го Українського фронту, де його призначили розвідником-спостерігачем. У складі полку дійшов до Львівської області, але в липні 1944 року зазнав важкого поранення. Життя Миколі врятував трофейний німецький бінокль, на який прийшовся удар осколку ворожого снаряду. Його відправили в госпіталь, а в цей час у штабі полку готувалися нагородні документи, і на початку серпня командир 306-го артилерійського полку своїм наказом відзначив рядового Горностая медаллю «За відвагу». Але герой був уже на лікуванні. Про нагороду дізнався лише в липні 1985 року, коли службовці Кам’янець-Подільського міськрайонного військкомату розшукали Миколу Семеновича й вручили бойову відзнаку. Лікувався від поранення довго, майже вісім місяців, але ще встиг взяти участь у війні з Японією, нагороджений медаллю «За перемогу над Японією», а також медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Віт-чизняній війні 1941-1945 рр.».

Після демобілізації в листопаді 1946 року Микола повернувся до батьків у село Яроповичі і влаштувався слюсарем у той самий відділок бурякорадгоспу, де працював до війни. Та все ж таки він вирішив здобути вищу освіту й стати інженером у галузі механізації сільського виробництва. Для навчання обрав Київський сільськогосподарський інститут, куди вступив 1947 року. У лютому наступного року Микола, уже студент I курсу механічного факультету, зробив ще один важливий життєвий крок: одружився з Людмилою Сочновою. У ті повоєнні роки умови навчання й проживання студентів були нелегкими. До того ж у молодої сім’ї з’явилась донька Світлана. Але завдяки своїй наполегли-вості, а також допомозі й підтримці батьків, Микола 1952 року успішно закінчив інститут і був направлений у розпорядження Кам’янець-Подільського обласного управління сільського господарства (у 1951-1955 роках начальник Павло Іванович Сорочан). Там його від-рядили в нещодавно засновану Кутковецьку школу механізації в Чемеровецькому районі, де призначили викладачем спеціальних технічних дисциплін.

Горностай добре зарекомендував себе в навчальному закладі, й у липні 1954 року його підвищили до заступника директора з навчально-виробничої частини. Училище поступово розвивалося, міцніла його матеріальна база, зростала чисельність учнів. Але Микола Семенович прагнув перейти на виробництво. І така можливість з’явилася на початку 1958 року: директор Жванецької машинно-тракторної станції Анатолій Петрович Піхур запросив його на посаду головного інженера. Ця державна організація обслуговувала сільськогосподарською технікою колгоспи південно-західної частини Кам’янець-Подільського району. Слід зазначити, що в СРСР висування на керівні посади відбувалося виключно за погодженням перших осіб райкомів чи міськкомів компартії, саме вони вирішували кар’єрну долю номенклатурних посадовців. Так було і з службовим просуванням Миколи Горностая. І хоча він тоді ще не був членом КПРС, перший секретар Кам’янець-Подільського райкому партії (у 1953-1959 роках Антон Архипович Клеванський (1914-1976), а також голова виконкому районної ради депутатів трудящих (у 1955-1959 роках Олександр Павлович Коптєв), зваживши на відмінні характеристики та вищу освіту Горностая, погодили його кандидатуру. В лютому 1958 року, згідно з наказом начальника обласного управління сільського господарства (у 1955-1961 роках Степан Васильович Шульга), Микола Семенович приступив до роботи у Жванецькій МТС. Праця в галузі механізації сільського виробництва була тією, про яку він мріяв, і яка стала улюбленим полем його діяльності.

Микола Горностай прийшов у МТС саме тоді, як в СРСР почалася велика реорганізація державної системи технічного обслуговування колгоспів. За рішенням лютневого (1958 р.) пленуму центрального комітету компартії Радянського Союзу, а потім за постановою Верховної Ради СРСР від 31 березня 1958 року вся сільськогосподарська техніка МТС була продана безпосередньо колгоспам, а МТС реорганізовані в ремонтно-технічні станції – РТС. Нові формування мали забезпечувати ремонт та обслуговування техніки, проданої колгоспам, постачати колгоспам нові машини й механізми, запасні частини, -нафтопродукти, добрива, отрутохімікати та інші матеріали. Поряд з цим у 1957-1960 роках в СРСР проводилося укрупнення сільських районів і сільрад, повсюдне об’єднання малих колгоспів, що вносило певні корективи в роботу РТС, потребувало налагодження нових партнерських стосунків.

Під час реорганізації МТС в РТС Анатолій Піхур був призначений директором Кам’янець-Подільської РТС. Він, працюючи у Жванці з Горностаєм, зразу помітив, що новий головний інженер – добре підготовлений фахівець, відповідальний керівник, і тому запросив його до себе в Кам’янець організувати роботу нової служби – державної технічної інспекції, запровадженої у складі РТС за постановою ЦК КПРС та Ради мі-ністрів СРСР від 18 квітня 1958 року № 425. У червні 1958 року Микола Горностай був переведений старшим інженером держ-технагляду Кам’янець-Подільської РТС. Ось тому у Жванці він пропрацював лише чотири місяці, але дуже напружених й інтенсивних у зв’язку з посівною кампанією в колгоспах. Відтоді почався кам’янецький – найбільш тривалий і плідний – період його життя. Сама РТС, а потім «Сільгосптехніка», розташовувалася на кількох гектарах за залізничним переїздом, що на виїзді з Кам’янця-Подільського в напрямку Старої Ушиці. Звертаємо увагу на це тому, що сьогодні ви не знайдете там її слідів: у незалежній Україні після реорганізації колгоспів у нові типи господарств і створення приватних фірм з обслуговування сільськогосподарської техніки потреба в такій державній структурі, як «Сільгосптехніка», відпала, вона припинила свою діяльність, а на її території виник міський багатоповерховий житловий мікрорайон під назвою «Нова Будова».

Микола Семенович за декілька місяців добре налагодив службу держтехнагляду, й директор РТС, з огляду на ділові якості, призначив його у червні 1959 року головним інженером підприємства. Невдовзі, у вересні того року, зона обслуговування РТС значно розширилася у зв’язку з ліквідацією Орининського й Староушицького районів і передачею частини їхніх територій до Кам’янець-Подільського району. Кам’янецькій РТС довелося без додаткових ресурсів негайно взяти на обслуговування понад два десятки нових колгоспів, які тоді вели осінні польові роботи й потребували технічної допомоги. Крім того, до складу Кам’янець-Подільської РТС ввійшла на правах відділення ремонтно-технічна станція в селі Грушка колишнього Староушицького району. От тому початок роботи Горностая на новій посаді ви-явився досить напруженим й інтенсивним. Але Микола Семенович своєю активною діяльністю швидко здобув авторитет і визнання не тільки в колективі, але й серед колгоспних механіків. Його поважали за відповідальне ставлення до служби, за глибоке знання техніки, уміле спілкування й порозуміння з людьми.

Ще працюючи старшим інженером, Микола Семенович наважився вступити в компартію. В СРСР саме членство в партії відкривало дорогу для службового росту, тим більше – спеціа-лістам з вищою освітою, що цілком стосувалося і Горностая. На початку 1959 року на зборах парторганізації РТС він був прийнятий кандидатом, а у квітні 1960 року – уже в ранзі головного інженера – членом КПРС з наступним затвердженням на бюро міського партійного комітету. От так, до вищої освіти Миколи Семеновича та його здіб-ностей до керівної роботи додалася ще одна важлива умова для кар’єрного росту – членство в партії.

Після запровадження РТС не минуло й трьох років, як партійне керівництво СРСР на чолі з Микитою Хрущовим задумало нову реорганізацію в системі матеріально-технічного обслуговування колгоспів. Головним змістом того реформування була централізація управління галуззю шляхом створення вертикалі від районних технічних станцій аж до самої москви. Політичне рішення з цього питання ухвалили на січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС, а спільною постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 20.02.1961 року №151 було утворене Всесоюзне об’єднання «Союзсільгoсптехніка» на правах державного комітету СРСР. 28 лютого ЦК компартії України і Рада міністрів УРСР прийняли свою постанову про створення республіканського об’єднання «Укрсільгосптехніка», якому підпорядкували всі РТС, ремонтні заводи, управління «Головсільпостач» та інші підрозділи з матеріально-технічного обслуговування і постачання сільських господарств. Загалом у республіці утворили 25 обласних і 571 районне об’єднання «Сільгосптехніка», у тому числі й Кам’янець-Подільське з відділеннями у Жванці (завідувач Олександр Іванович Ілаш) і Грушці (завідувач Григорій Пилипович Романишин). Керуючим обласного об’єднання призначили в березні 1961 року Степана Шульгу, який працював начальником обласного управління сільського господарства. Місцеві партійні органи використали реорганізацію РТС у РО «Сільгосптехніка», щоб переглянути керівний склад нового підприємства й, у разі потреби, зробити заміну. На той час Кам’янець-Подільського райкому партії вже не існувало – у вересні 1959 року його скасували (відновили у травні 1962 року), а парторганізації району підпорядкували міськкому партії, першим секретарем якого був відомий на Кам’янеччині Григорій Андрійович Тонкочеєв (1904-1991). Отож, під його контролем і проводилася кад-рова політика КПРС у місті і районі. Микола Горностай пройшов цю, так би мовити, партійну атестацію в міськкомі партії, отримав позитивну оцінку своєї роботи й 5 травня 1961 року був переведений головним інженером РО «Сільгосптехніка». Керуючим підприємства затвердили Віктора Пилиповича Шевеля (1928-2020). Завдання об’єднання залишалося в основному таким же, як і в РТС, але тепер діяльність РО «Сільгосптехніка» була підконтрольна вищому галузевому органу, а держава стала приділяти більше уваги технічному оснащенню колгоспів.

У вересні 1964 року Віктора Шевеля перевели на іншу роботу й новим керівником організації запропонували Миколу Горностая, який уже п’ять років працював головним інженером, і у владних структурах району його вважали цілком підготовленим, щоб очолити райоб’єднання. Слід зазначити, що в 1962-1965 роках РО «Сільгосптехніка» мало найбільшу зону обслуговування за всю історію свого існування. Це було пов’язано з тим, що за вказівкою ЦК КПРС, ініційованою Хрущовим, в Україні й, зокрема, у Хмельницькій області ввели новий адміністративно-територіальний поділ. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення сільських районів Української РСР» від 30 грудня 1962 року Хмельницька область була поділена на 10 районів, при цьому скасовувалися 14 районів. Межі нових районів відповідали територіям виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, утворених ще у березні того 1962 року. До Кам’янець-Подільського району приєднали чотирнадцять сільрад від ліквідованих Чемеровецького й Смотрицького районів, зона обслуговування РО «Сільгосптехніка» зросла майже на двадцять колгоспів.

Якими ж тоді були оті владні структури нового району? Виробничі справи на селі координувало районне колгоспно-радгоспне управління, його начальником із грудня 1962 року працював Антон Данилович Трач (1912-1970). Політичне керівництво здійснював партком при цьому управлінні, секретарем якого в лютому 1964 року був обраний Михайло Іванович Кизима замість Тонкочеєва, обраного головою виконкому Кам’янець-Подільської міської ради депутатів трудящих. Новий укрупнений Кам’янець-Подільський район теж мав свою депутатську раду, головою її виконкому з березня 1963 року був Олексій Іванович Степанюк (1971 року отримав звання Героя соціалістичної праці на посаді першого секретаря Чемеровецького райкому партії). Ось ці керівники й вирішували всі -кадрові питання в районі, у тому числі й про висунення Миколи Горностая на посаду керуючого РО «Сільгосптехніка». Після проходження співбесід у районного начальства, в обласному управлінні виробництва і заготівель сільськогосподарських продуктів (начальник Віктор Петрович Куценко, він же – перший заступник голови виконкому обласної (сільської) ради депутатів трудящих) та в сільському обкомі партії Микола Семенович 13 жовтня 1964 року був призначений керуючим Кам’янець-Подільського райоб’єднання «Сільгосптехніка».

Його входження на нову посаду збіглося майже день у день з надзвичайно важливою політичною подією в СРСР, яка сколихнула уми й настрої мільйонів радянських людей – зняттям з усіх партійних і державних посад Хрущова. Нове політичне керівництво СРСР на чолі з Лео-нідом Брежнєвим активно взялося за усунення наслідків так званого «хрущовського волюнтаризму й суб’єктивізму» в управлінні державою. То був початок брежнєвського періоду в історії СРСР. Після зміни влади в москві структура об’єднань «Сільгосптехніка» не зазнала якихось перебудов, але увага нового керівництва СРСР до проблем у сільському господарстві, та ще й на фоні глибокої зернової кризи 1963 року і її важких наслідків, значно зросла. Очільникам держави потрібно було якнайшвидше покращити продовольче забезпечення населення СРСР. На всіх рівнях заговорили про широку механізацію, спеціалізацію й інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Такі завдання підвищували роль і значення об’єднань «Сільгосптехніка», накладали на них високу відповідальність за реалізацію аграрної програми. З боку партійних і радянських органів посилився контроль за діяльністю об’єднань «Сільгосптехніка».

Ось у таких складних і жорст-ких умовах починалася діяльність Миколи Семеновича на новій посаді. Він увесь занурився в роботу, доводилося працювати допізна й у вихідні дні, особливо у весняно-літньо-осінній період, коли в колгоспах активно велись польові роботи. Він не мав повноцінних відпусток, а якщо й брав інколи кілька днів для відпочинку, то обов’язково з дозволу районного начальства.

З іншого боку керівники органів влади району підтримували Миколу Семеновича і сприяли підвищенню його авторитету. Вони упродовж кількох виборчих кампаній узгоджували його кандидатуру на депутата районної ради. Уперше він став депутатом у березні 1965 року – через кілька місяців після призначення керуючим. На виборах 1969 року Горностай був обраний не тільки депутатом районної ради, а й членом її виконавчого комітету (голова – Клавдія Василівна Ситник). Самі по собі вибори в СРСР були чистим формалізмом, фактично всі питання виборчої кампанії вирішувалися в партійних комітетах. Кандидати в депутати з числа партійних та безпартійних, але політично лояльних, узгоджувалися керівництвом райкому чи міськкому партії. На кожному виборчому окрузі завжди балотувався лише один кандидат, що гарантувало його проходження в депутати. Звичайно, підбиралися авторитетні люди: найкращі виробничники, компартійні й громадські активісти, знані представники інтелігенції. Якщо керівника підприємства чи колгоспу включали до списку кандидатів у депутати, то це означало, що райком партії його підтримує й надає, так би мовити, вексель на подальшу працю на керівній посаді.

Микола Горностай зміг вивес-ти колектив свого підприємства у число найкращих серед рай-об’єднань області, добре налагодити співпрацю з колгоспами району. За підсумками роботи у 8-й п’ятирічці (1966-1970 роки) перший секретар райкому партії (у 1970-1986 роках Володимир Михайлович Смирнов (1927-1986) й голова райвиконкому (Клавдія Ситник) направили в обком партії подання про відзначення великої групи працівників сільського господарства району на державному рівні. Серед них був і Микола Горностай. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1971 р. він був удостоєний ордена «Знак Пошани». Але на момент виходу Указу Микола Семенович уже перебував на іншій посаді.

У січні 1971 року його запросили на роботу в обласне уп-равління сільського господарства. Після певних роздумів він прийняв пропозицію, пройшов співбесіди в обкомі партії, у Міністерстві сільського господарства УРСР і з 8 лютого почав працювати начальником відділу механізації й електрифікації – заступником начальника обласного управління сільського господарства (начальник управління Йосип Йосипович Сирваровський). Обов’язки керуючого РО «Сільгосптехніка» були покладені на Дмитра Лукіча Слободяна.

Робота в управлінні за своїм характером зовсім відрізнялася від обов’язків керуючого об’єднанням «Сільгосптехніка». Тут не було такої персональної відповідальності, як за діяльність райоб’єднання, тут посадовець не перебував у режимі постійного ухвалення рішень, як на підприємстві, тут не було питань, безпосередньо пов’язаних із технікою безпеки на виробництві чи фінансовим станом об’єднання, не було запитів і заяв членів колективу. В обласному управлінні переважала робота з документами, підготовка аналітичних довідок, аналіз статистичних показників, участь у перевірках районних сільськогосподарських підприємств, колгоспів, підготовка обласних нарад і семінарів. Здавалося – працюй собі спокійно до самої пенсії. До того ж, невдовзі після призначення Миколі Семеновичу надали трьох-кімнатну квартиру в самому центрі Хмельницького. Та при всьому тому він зі своїм хистом і талантом діяльного організатора незабаром відчув, що аж ніяк не може бути поза виробництвом. Микола Семенович почав наполегливо проситися назад у райоб’єднання на будь-яку посаду. Урешті-решт обласне начальство прислухалося до його прохання, а керівництво Кам’янець-Подільського району охоче надало попередню посаду: з 3 січня 1972 року Горностай знову очолив Кам’янець- Подільську «Сільгосптехніку».

Після повернення Миколи Семеновича об’єднання продовжувало займати передові позиції в області, міцнішала його матеріально-технічна база. За керівництва Миколи Горностая було побудовано добре обладнану станцію технічного обслуговування автомобілів, ремонтну майстерню, електроцех, сімейний гуртожиток на 240 місць тощо. Його, як і раніше, висували депутатом районної ради, знову подали на державну відзнаку й Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 грудня 1973 року він був нагороджений орденом Трудового Червоного прапора. Керований ним колектив неодноразово виходив переможцем в обласному, республіканському і всесоюзному змаганнях, був удостоє-ний такої авторитетної в СРСР відзнаки, як перехідний Червоний прапор ЦК компартії України, Ради міністрів УРСР та Укрпрофспілки за підсумками роботи у 8-й (1966-1970 рр.) і 9-й (1971-1975 рр.) п’ятирічках.

Колишній інженер райоб’єднання Василь Володимирович Скальський згадує, що Микола Горностай вирізнявся активною діловитістю й високими організаторськими здібностями, він завжди цікавився новими методами роботи й наполегливо застосовував їх у райоб’єднанні. Так, Кам’янець-Подільська «Сільгосптехніка» перша в області запровадила диспетчерську службу для оперативного зв’язку з тракторними бригадами колгоспів, обладнала їх радіостанціями (мобільного зв’язку тоді ще не існувало). У жнива й під час інших збиральних робіт диспетчерська працювала цілодобово. Заявки з колгоспів про проблеми з технікою зразу передавалися у відповідні служби об’єднання й знаходили своєчасне вирішення, що сприяло суттєвому скороченню простою техніки, забезпечувало стабільну роботу машинно-тракторного парку колгоспів. Як зазначив Василь Скальський, саме в Миколи Семеновича він навчився багатьом азам керівної роботи. Особливо йому запам’яталося, як той цікаво, коротко й чітко проводив виробничі наради з постановкою конкретних доручень і контролем виконання. Микола Горностай уважно й турботливо ставився до молодих працівників об’єднання, навіть – по-батьківськи, каже Василь Володимирович. Горностай сміливо доручав молодим спеціалістам досить відповідальні ділянки роботи, дбайливо ростив із них майбутніх керівників. Василя Скальського, ще недавнього випускника інституту, він призначив відповідальним за роботу виїзних бригад з надання оперативної технічної допомоги колгоспам району. Водій автомайстерні, слюсар та механік з набором необхідних інструментів і запасних частин, з причіпним зварювальним апаратом на автомобільному ходу були готові усувати поломки механізмів прямо в полі, скорочуючи до мінімуму простої техніки. Позитивно оцінивши вміння молодого спеціаліста організувати роботу цих «летучок», Микола Семенович висунув Скальського начальником нової станції технічного обслуговування автомобілів. У райоб’єднанні «Сільгосптехніка» Василь Скальський набув такого виробничого досвіду і професійного гарту, який допоміг йому вийти на вищу орбіту: успішно очолювати Городоцьку районну державну адміністрацію, стати народним депутатом України, кандидатом економічних наук.

Іншому молодому спеціалісту – Анатолію Андрійовичу Пастуху, інженеру з нової техніки – Горностай доручив організувати курси підвищення кваліфікації механізаторів. Як розповів Анатолій Андрійович, він із задоволенням і цікавістю взявся за справу. Разом з Василем Скальським вони швидко підготували приміщення для занять, обладнали їх меблями, наочними засобами, визначили контингент курсантів, розробили план навчання, склали графік занять, довели завдання колгоспам про направлення механізаторів на курси. За допомоги керуючого створили для курсантів бібліотеку технічної літератури. Микола Семенович відрядив Анатолія в Харків, де він на тракторному заводі й заводі «Серп і Молот» за два тижні детально освоїв конструктивні особливості трактора Т-150 та іншої нової техніки, щоб потім добре навчати механізаторів району. Микола Семенович не раз зустрічався зі слухачами курсів, виступав перед ними з конкретними настановами. По досвід роботи курсів у Кам’янець стали приїжджати з багатьох райоб’єднань «Сільгосптехніка» області. От так, оперативно налагодивши навчання механізаторів, Анатолій Пастух засвідчив свій неабиякий організаторський хист. І хоча Микола Семенович рідко коли видавав похвали, але він добре помічав старанних працівників, їхню продуктивну працю й відкривав дорогу для професійного росту. Такий підхід стосувався й Анатолія Пастуха, людини надзвичайно енергійної, непосидючої й жвавої. Незабаром Микола Горностай без вагань призначив його головним інженером Жванецького відділення «Сільгосптехніки», а через рік – керівником відділення. Ось так Анатолій Пастух із легкої руки Миколи Семеновича почав свою роботу на керівних посадах у Кам’янець-Подільському районі. Згодом він очолив колгосп у селі Руда, потім – районне підприємство «Сільгоспхімія». Але перші свої трудові університети, як вважає Анатолій Андрійович, він проходив у Кам’янець-Подільській «Сільгосптехніці» під керівництвом Миколи Семеновича Горностая.

Райоб’єднання «Сільгосптехніка», вважає Анатолій Пастух, було для свого часу унікальним багатофункціональним підприємством, без допомоги якого аж ніяк не могли продуктивно діяти колгоспи. Об’єднання мало в Кам’янці, у Жванецькому й Грушецькому відділеннях хорошу виробничу базу з ремонту сільськогосподарської техніки, добре обладнану СТО автомобілів, був свій автопарк для перевезення як власних вантажів, так і за замовленнями колгоспів. Підприємство мало свою нафтобазу, з якої постачалися колгоспи району, тут діяв механізований загін (начальник Зоя Григорівна Ілясевич), який займався внесенням мінеральних добрив, вапнякового борошна для розкислення грунтів, застосуванням засобів захисту рослин від хвороб та боротьби із шкідниками. В об’єднанні готували й плекали класних майстрів із ремонту й налагодження найскладнішої сільгосптехніки. Важливу роль відігравав підрозділ «Сільгосптехніки» з механізації тваринницьких ферм.

– Коли в мене в колгоспі в селі Руда, – згадує Анатолій Пастух, – виникла потреба перевести утримання корів у молочному комплексі з безприв’язного на стійлове, то саме спеціалісти райоб’єднання провели величезну роботу з реконструкції комплексу. Колгосп не мав на це ні власних сил, ні матеріалів. Отож, керувати таким розгалуженим підприємством, як рай-об’єднання «Сільгосптехніка», було дуже не просто, але Микола Семенович протягом багатьох років успішно справлявся з цими обо-в’язками.

Утім, на життєвій ниві людини немає нічого постійного, весь час відбуваються якісь -зміни, з’являються нові обставини, які поза волею особи впливають на її долю. Так було й у Миколи Семеновича. 7 лютого 1977 року він за вказівкою першого секретаря райкому партії був переведений головним інженером – заступником голови правління з механізації Кам’янець-Подільського між-господарського об’єднання з виробництва м’яса. Кермо управління цього разу перейшло до Броніслава Йосиповича Будзінського, головного інженера райоб’єднання. Микола Семенович з гіркотою розставався з колективом РО «Сільгосптехніка», де самовіддано працював на різних керівних посадах понад 18 років. Але й на новому місці він швидко освоївся, бо це господарство знав раніше, знав багатьох його працівників. Міжгосп утворили на базі колгоспу «Україна», с.Устя, він мав 8,5 тис. га землі, у тому числі 7,6 тис. га орної. У складі об’єднання діяли два відгодівельних комплекси: один на 18 тис. голів свиней з репродукторною фермою на 1200 свиноматок, другий – на 10 тис. голів великої рогатої худоби, птахофабрика, комбікормовий завод, де виробляли трав’яне й м’ясо-кісткове борошно, гранульовані комбікорми, працював цех хлорели, на полях спецгоспу вирощувалися основні сільськогосподарські культури. Об’єднання мало багато різноманітної техніки, й тому робота на новій посаді була Миколі Семеновичу цікавою, а його до-свід і знання якраз знадобилися для забезпечення стабільного функціонування технічних засобів цього великого багатогалузевого міжгосподарського утворення.

Микола Горностай пропрацював у міжгоспі майже три роки й знову повернувся в систему «Сільгосптехніка», але на спокійнішу роботу, ніж була в райоб’єднанні. 31 січня 1980 року його за переведенням призначили директором Кам’янець-Подільської спецбази матеріально-технічного постачання системи «Сільгосптехніка». На посаді директора спецбази Горностай був до січня 1986 року, потім – з листопада 1986 року – викладачем виробничого навчання навчального комбінату. У березні 1988 року Микола Семенович остаточно завершив свою виробничу діяльність і перейшов на пенсію. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, займався домашнім господарством, присадибною ділянкою, утримував деяку живність, доглядав декілька вуликів. Він не полишав громадської діяль-ності, багато років був членом президії районної організації ветеранів України. Микола Семенович схвально зустрів проголошення незалежності Украї-ни, завжди був переконаний, що український народ урешті-решт здолає всі перешкоди й стане на самостійний шлях свого розвитку.

На початку двохтисячних років його здоров’я погіршилося, мужньо переніс важкі хірургічні операції, але вилікуватися не вдалося: 11 березня 2004 року життя Миколи Семеновича Горностая завершилося. Його поховання відбулося, як і він заповідав, на цвинтарі села Слобідка-Кульчієвецька Кам’янець-Подільського району. Поряд із ним покоїться і дружина Людмила Григорівна (1926-2011).

Ось так склався життєвий шлях людини, яка колись була широко відома на Кам’янеччині своєю плідною діяльністю на керівних посадах. Самовіддана й добросовісна праця Миколи Горностая не була марною, вона влилася в загальну економічну скарбничку українського народу, сприяла покращенню добробуту краян, розвитку району. Він залишається в пам’яті як один із найкращих представників пройдешнього покоління на Кам’янеччині, нащадки якого сьогодні будують нову Україну, ведуть героїчну боротьбу за її свободу з клятим рашистським агресором.

Анатолій РОЗДОБУДЬКО, м.Хмельницький.