МІЖ МОРЕМ І ГОРАМИ

Побутує думка, що всі ми ділимося на два великі табори: одні люблять гори, інші – море. Наш герой так палко любив і перші, і друге, що став видатним скелелазом і гірськолижником, обійшов пів світу юнгою. Він дотепер вважається батьком-засновником польського яхтингу. Розповідаючи про свої досягнення, він завжди наполягав: найкращим підгрунтям для будь-яких пригод є подільський гарт.

КРОВ – ТАКИ НЕ ВОДИЦЯ

Досягнень було багато: Маріуш ЗАРУСЬКИЙ був правдивою людиною Ренесансу. Видатний військовий, блискучий педагог, неабиякий спортсмен, плодовитий письменник, вправний художник, небезталанний фотограф, культовий спелеолог – це все про нього. Народився Маріуш Заруський 31 січня 1867 р. в Думанові під Кам’янцем.

Маріуш мав двох братів: старшого Станіслава і молодшого Болеслава. Кров не водиця: його дід брав участь у антицарському листопадовому повстанні 1831 року. Батько, Северин Заруський, разом зі своїм братом активно долучився до наступного виступу проти російської монархії 1863 р. Знайомство Северина, який тоді був студентом Київського університету, з 25-річною донькою російського генерала Анною ПУСТОВОЙТОВОЮ стало родинною легендою. Її варто згадати хоч декількома словами.

Сучасні психологічні дослідження стверджують: у родинах еліти діти найчастіше успадковують ідеологію і цінності матері, а не багатого та впливового батька. Так було і з Анною Пустовойтовою: батько мав угорську кров, але віддано служив росії. Мати, Маріанна з Косаковських, виховувала доньок згідно із власними уявленнями про патріотизм і віддала Анну з сестрою Юлією до Пулавського інституту шляхетних дівчат.

У сучасних термінах Анна була активісткою та феміністкою. Вперше російська влада засудила дівчину 1861 р. після антиурядової маніфестації у Житомирі. З того часу вона була під пильним наглядом поліції. Безпосередньо перед вибухом повстання 1863 р. Северин Заруський допоміг дівчині втекти. Це була втеча з Житомира до всеєвропейської слави. Анна, яку польська історія знає під іменем Генріка Пустовойтівна, вдягнула військовий мундир, відрізала косу, назвалася Михайлом Смоком і пішла воювати до генерала Маріана ЛАНГЕВИЧА – проти війська власного батька.

Войовничу юнку преса того часу називала «польською Жанною д’Арк». Селяни купували літогравюри з її портретами і вішали у хатах.

Повстання було придушене, Анну відправили у заслання на Вологодчину. У 29 років вона покинула ненависну росію назавжди: спочатку Прага, далі Швейцарія, нарешті Париж. Її скрізь зустрічали оваціями, що страшенно дратувало. Вона брала участь у франко­прусській війні та на барикадах Паризької комуни, але вже як медсестра. Всього цього б могло не бути, якби батько нашого героя не допоміг їй.

ПЕРШЕ КОХАННЯ: МОРЕ

Самого Северина ледь не засудили до заслання, але якось обійшлося. Відразу після заворушень він вирушив до Хотина, де недовго працював лікарем, а потім орендував у Думанові маєток і взявся небезуспішно вирощувати тютюн, цукровий буряк та пшеницю. Дружиною взяв Єфросину з Іваніцьких. Маєток стояв на високому березі над Смотричем ­ і родина часто милувалася краєвидом села, що відкривався з балкона. Улюбленою книгою малого Маріуша ЗАРУСЬКОГО був «Робінзон Крузо».

Синів подружжя спочатку навчало самотужки, в Думанові. Батьки небезпідставно побоювалися, що державна освіта русифікує їхніх хлопців. Пізніше все ж відправили Маріуша у приватну початкову школу в Могилеві­Подільському. Далі він продовжив здобувати освіту в Кам’янець­Подільській чоловічій гімназії (нині ­ корпус історичного факультету К­ПНУ у Старому місті). Навчання відбувалося російською, та міцний фундамент, закладений у Думанові, дозволяв ставитися до імперії скептично.

У Кам’янці жив брат батька, дядько Маріуша ­ той самий, що теж брав участь у антицарському повстанні. Він і затягнув юнака до підпільної антиросійської організації.

1885 року 18­річний Маріуш успішно склав гімназійні іспити на зрілість і вступив на фізико­математичний факультет Імператорського Новоросійського університету (нині ­ Одеський національний університет імені І. Мечникова).

Саме в Одесі Маріуш закохався ­ сильно і на все життя. У море. Він щодня ходив подивитися на нього, весь час малював його ­ виходило настільки незле, що юнак паралельно вступив до школи образотворчих мистецтв. Під час перших же канікул хлопець найнявся помічником на судно, що пливло до Бомбею. Коли повернувся з подорожі, відразу вступив до одеської морської школи.

Усі канікули проводив у плаваннях. Відвідав Китай, Японію, Єгипет, Сирію, побував на Далекому Сході.

Тим часом помер батько ­ його поховали на цвинтарі в Черче, там же, де спочив і дід нашого героя. Мати із братами переїхали до Маріуша в Одесу, на вул.Базарну.

Попри математику, малювання та морську школу Маріуш викроював час і на антицарську діяльність у партії «Пролетаріат». За її наказом вступив до царської армії і дослужився до прапорщика запасу. Поліція викрила організацію ­ штаб­квартирою було помешкання Заруських на Базарній. 1894 р. Заруського зіслали на п’ять років до Архангельська. Там замість страждати отримав від влади дозвіл на мореплавання ­ під слово честі. Перше ж плавання було непростим: вітрильник «Держава» віз до Норвегії деревину та хутро. Судно почало тонути, а Заруський зумів втримати його на плаву. Вражений судновласник відправив його до місцевої морської академії. Після її закінчення Заруський став капітаном корабля «Надія», що плавав у арктичних водах. Після кожного плавання гонорово йшов до поліції відмітитися: слово честі тримав. Паралельно видав друком свою першу книгу ­ переклад на польську поезій Степана НАДСОНА (1897).

ДРУГЕ КОХАННЯ: ГОРИ

Коли офіційний термін його зіслання минув, Маріуш повернувся до Одеси. В той час там служить лейтенантом і готується до відрядження у США 24­річний подолянин Казимир КЕТЛІНСЬКИЙ, уродженець Могилева­Подільського та майбутній контрадмірал польського флоту. Чоловіки точно були знайомі, адже Заруський закохався у молодшу сестру Казимира Ізабеллу (1878­1971). За рік, 1900­го, Маріуш та Ізабелла побралися.

Маючи за спиною університет і військово­морське училище, Заруський закінчив Краківську академію мистецтв (1901­1906). Був учнем пейзажиста Юліана ФАЛАТА (його роботи є у Львівській галереї мистецтв) та романтичного реаліста Леона ВИЧУЛКОВСЬКОГО. Підпрацьовував портретистом, друкував у часописах свої вірші. 1902 р. побачила світ його поетична збірка «Сонети морські, сонети північні». В них старанно, але не дуже талановито описує дивовижі, котрі бачив моряком: північне сяйво, мертву тундру, побут самоїдів, айсберги та полярну ніч.

Захоплення мистецтвом швидко минуло ­ і Заруський засів за підручник «Сучасне морське судноплавство». Ілюстрації до нього створив сам. Молодого автора помітили: всі статті на морську тематику до «Великої універсальної ілюстрованої енциклопедії», що виходила в ті часи, писав саме Маріуш.

Оскільки дружина мала хворі легені, перебрався з нею до головного карпатського курорту Польщі ­ Закопаного. І там його накрило нове кохання, теж довічне і велетенське: гори. Перші промарковані туристичні стежки в Татрах ­ його робота. Він з усією завзятістю готував гірських провідників, складав нові маршрути для туристів, популяризував гірські лижі, організовував курси для лижників­початківців, брав участь у рятувальних експедиціях. 1909 р. Заруський створив Татранську добровольчу пошуково­рятувальну організацію і став її першим керівником. Написав її Статут і присягу для майбутніх рятувальників.

Раніше Закопане оживало лише в літній сезон. Заруський зробив його популярним і взимку.

Як львівський студент Роман КОРДИШ із друзями у 1900­х підкорювали верх за верхом у нашій частині Карпат, так і Маріуш Заруський став піонером, котрий уперше піднявся взимку на вершини Опалоний Верх, Рогач Гострий і Рогач Плачливий у Західних Татрах. Займався альпінізмом та спелеологією, разом із Юзефом ОПЕНГЕЙМОМ 1913 р. відкрив верхній поверх печери Каспрова Нижня. Був редактором журналу «Закопане», де писав статті про спорт та здоровий спосіб життя.

Крім походів викладав і брав активну участь у житті спортивного товариства «Сокіл». На запитання знайомих про його витривалість згадував Думанів і казав, що він ­ «дитя степів». Відчуття безмежжя гір та морів для нього були відтворенням того, що відчував, споглядаючи подільські простори у дитинстві.

Дружина теж була вправною лижницею і керувала елегантним пансіонатом. Там зупинялися на відпочинок Юзеф ПІЛСУДСЬКИЙ та майбутній прем’єр­міністр Польщі, а на той час наймолодший депутат віденського парламенту Ігнацій ДАШИНСЬКИЙ.

ВІЙНА ­ І ЗНОВУ МОРЕ

Коли почалася війна, котру сучасники Заруського називали Великою, а ми Першою світовою, Маріуш пішов добровольцем у 1­й полк уланів. Цей приклад надихнув багатьох горян вчинити так само. У липні 1917 р. Заруський став командиром полку, був нагороджений декількома орденами. Рідний його дім того ж року розібрали до фундаментів селяни Думанова.

Коли війна закінчилася, ненадовго повернувся до Закопаного. Там брав участь в Установчих зборах, які проголосили 1 листопада 1918 р. Закопанську республіку. Так, польські гуралі колись мріяли про власну державу. Самопроголошена республіка проіснувала два тижні. Невдовзі по тому Заруський повернувся до війська і отримав звання майора.

Після року на посаді командира 23­го Гродненського полку уланів 1 березня 1923 р. отримав звання генерал­ад’ютанта тодішнього польського президента Станіслава ВОЙЦЕХОВСЬКОГО. Продовжував писати: 1923­го вийшла друком збірка його оповідань «На татранських бездоріжжях». У відставку Заруський пішов 30 квітня 1926 р.

59­річний Маріуш пенсіонером себе не відчував. Він видає книгу за книгою, популяризуючи вітрильний спорт та яхтинг, роздумує про значення моря для економіки та туризму, мріє про морську освіту для молоді. Перша у тодішній Польщі яхта «Витязь» стає героїнею кількох його книжок. Заруський керує першим у країні яхтклубом, створює Національний флотський комітет, Комісію з морської термінології та Морську і річкову лігу. Комісія у співпраці з Академією мистецтв та університетами країни опублікувала шеститомний Польсько­англо­франко­німецький морський словник.

Заруський багато часу проводить із харцерами ­ польськими скаутами. З 1935 р. він ­ капітан шхуни, яка спочатку називалася «Харцер», а потім була перейменована на «Завішу Чорного». Божевільну на перший погляд ідею з подорожами цим вітрильником Балтикою підтримала Ізабелла: вона завжди була надійним тилом Заруського. Підлітки поважали бойового пенсіонера­вусаня настільки, що скільки б він не просив їх під час експедицій на «Завіші Чорному» називати його капітаном, зверталися до нього лише «пане генерале».

Того ж року Маріуш стає президентом Польської асоціації вітрильного спорту. На цій посаді об’єднує харцерський, академічний та клубний вітрильні рухи і розвиває масовий вітрильний спорт.

На серпень­1939 Заруський планував велику подорож Балтикою на «Завіші». Війна вже висіла в повітрі. Розуміючи це, Маріуш відклав старт: вирішив, що не залишить країну в скрутний час. А міг же врятувати і себе, і екіпаж, і корабель…

Важкий вересень 1939 р. відставний генерал зустрів у Львові. Мав при собі фальшиві документи на ім’я Сидоровича. Йому вдалося протриматися так рік. 1940­го до львівського НКВС добровільно прийшов приятель генерала ­ здався і видав товариша. Заруського заарештували як соціально небезпечного елемента, звинувачуючи, що ексгенерал жив із фальшивими документами і приховував колишню діяльність. Протримавши кілька місяців у львівських «Бригідках», оголосили вирок: заслання на п’ять років до Красноярського краю. Та Заруському було 73. Змилостились ­ відправили до в’язниці в Херсоні. Там і помер від гострої серцевої недостатності та холери 8 квітня 1941 р. той, хто виріс серед подільських ярів і пристрасно любив море та гори.

21 червня 1989 р. генерала Заруського було реабілітовано. 8 квітня 2001 р., у 60­ту річницю смерті генерала, йому влаштували символічний морський похорон. Землю з херсонського цвинтаря з палуби корабля «Генерал Заруський» висипали в Балтійське море біля Гдині ­ порту приписки шхуни «Завіша Чорний». Меморіальна дошка Маріушу Заруському висить на стіні Петропавлівського костелу в Кам’янці.

Ірина ПУСТИННІКОВА.