МІСТО ГІРКИХ СУНИЦЬ

Серед першорядних талантів, які народилися в Кам’янці-Подільському, – Андрій БОНДАР – поет, прозаїк, перекладач, автор поетичних збірок «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «MASKUL’T» (2003, співавтори: Сергій Жадан та Юрій Андрухович), «Примітивні форми власності» (2004), «Пісні Пісні» (2014), «Церебро» (2018, есеїстика) та інших книг. Попри належність до письменницької династії (творчість його дружини, дочки видатного письменника Юрія Андруховича Софії Андрухович знана у Європі і за океаном; її романи видані за кордоном багатьма мовами), Андрій Бондар – не просто відомий майстер слова, а один із найзначніших сучасних українських письменників-інтелектуалів, митець, наділений яскравою творчою індивідуальністю та оригінальністю. Сьогодні редакція «ПОДОЛЯНИНА» знайомить читачів з новим його твором.

Іван ПРОКОФ’ЄВ.

МІСТО ГІРКИХ СУНИЦЬ

У німецькій мові поняття vaterland (батьківщина, вітчизна) належить до державно-патріотичного лексикону, тоді як heimat (місцина, де людина народилась і де сформувався її хребет) стосується інтимного виміру людського життя. Воно близьке до нашого «мала батьківщина», але й це не окреслює суті феномену. Адже сюди домішується поняття рідного дому, загумінку, тихого куточка – місця, де людина була в гармонії з оточенням і пережила щемке відчуття затишку та болісно-солодкої справжности.

Моя мала батьківщина, безперечно, усе Південно-Західне Поділля, вужче – Кам’янець-Подільський, де я народився і прожив до двадцятого року життя. А от у самому місті над Смотричем я чітко ідентифікую себе з Руськими фільварками, дендропарком і каньйоном. Точніше, тим фрагментом Смотрицького каньйону, який простягається від Новопланівського мосту до Руської брами. Ба більше – точніше, менше: цей інтимний heimat можна навіть звузити до прибережної смуги землі, що починається під опорами Новопланівського мосту й уривається на Смотрицькому коліні під Руськофільварецьким оглядовим майданчиком, акурат там, де, за моїми дитинними уявленнями, починався «край світу». Бо якщо твій світ не має окреслених меж, існує загроза втратити його цілісність, злитися із ширшим контекстом й іншими історіями та людьми, які тобі не належали.

Ця смужка землі між річкою та скелями за часів Першої Речі Посполитої називалася Заводдям, бо там, «за водою», тобто за межами Старого Міста, під самими скелями каньйону, тулилися незаможні міщани, які, окрім фруктових дерев навколо тісних, темних халуп і якогось нехитрого ремесла, особливо нічого й не мали – ані землі, ані грошей, ані статусу. Такий собі соціальний феномен – вже не місто і ще не село.

За часів Російської імперії ця територія отримала назву вулиці Онуфріївської – на честь старої церкви, яка начебто стояла в тих околицях у пізньому Середньовіччі і зникла ще в XVII столітті. За совєтів вулицю перейменували на честь народного месника Устима Кармалюка, а єдиною принадою людських обійсть були кам’яні паркани, що, муровані зі скельної породи, якої там було вдосталь, росли вздовж цієї «вулиці», а насправді – стежки, і правили за маленькі приватні фортеці. Нині це знову вулиця Онуфріївська, але ані людей, ані парканів, ані садів там більше немає.

На початку 1980-х років, якраз тоді, коли я входив у свій «ніжний вік», довелося стати свідком державного нищення цього куточка: відмирання життя, зникнення людей, руйнування будинків і цілковитого тріумфу природи над цивілізацією. «Безперспективність» цієї вулиці, либонь, пояснювалася неможливістю провести туди нормальні комунікації і бракувало дороги. Останньою ж краплею стало будівництво гідроелектростанції у Чернівецькій області, яке обернулося малим апокаліпсисом для всіх прибережних жителів малих подільських річок, що впадали у Дністер. Так, як зник долішній Китайгород моєї прабаби за кілька років перед тим, упродовж кількох років була ліквідована забудова вулиці Онуфріївської-Кармалюка, переселеної, мабуть, на новозведений мікрорайон Жовтневий.

Дістатися туди дуже просто для тих, хто знає, і водночас дуже складно для тих, хто туди приїжджає як турист. Бо треба відати, якими сходами зійти, як знайти потрібну стежку, як не зайти у глухий кут і як не розчаруватися, коли натрапив на повалене дерево чи джунглі хаотичних кущів і вироджених фруктових дерев, що, порослі численними виткими «ліанами» і плющами, за останні 40 років витворили унікальний мікроклімат.

Проминувши під мостом дві живописні галявини із плакучими вербами понад річкою, потрапляєш у світ вічної тіні й містичної присутности чогось незримого. Думаю, там просто зустрітися із власною душею, коли, затиснутий між скельною стіною і водою вічного Смотрича, рухаєшся між цими двома стихіями, де колись була домівка незнаного минулого темних віків, поглинута нині всепереможним біосом. Іноді там не зустрінеш жодної живої душі, бо туди не заведено доходити: капітальні колись сходи інженера Медведовського, які ведуть від дендропарку, нині в аварійному стані, й потрібно знати, з якого боку вони уривають свій марш – ліворуч чи праворуч. А стара гребля так ретельно замаскована буйною зеленню з боку Старого Міста, що знайти її сторонньому мандрівникові іноді несила.

Там залишаєшся віч-на-віч із собою – у проміжному стані між реколекцією й медитацією. Розмовляти там можна лише пошепки, як у храмі чи на цвинтарі, а думки пливуть сторожко й маркотно, ніби бояться схарапудити чиюсь принишклу тінь. І це не метафора. Як не метафора й суниці, які з’являються тут десь у середині липня і ростуть, великі та шкарлатні, уздовж стежок. Це унікальні суниці, що народжуються без сонячного світла, але їм завжди вдосталь тіні, тепла й вологи. На смак вони гіркі й куштувати їх не вільно, як заборонений плід. Це особлива ягода кам’янецьких джунглів, якої я більше ніде не бачив.
І в цих суницях криється сакраментальний парадокс подільської землі, символом якої є розпромінене сонце на блакитному тлі. Адже в моєму інтимному heimat, у цьому знелюдненому Заводді, все інакше, ніж деінде в Кам’янці, бо саме тут, у цих химерних субтропіках, завжди було улюблене місце кам’янецьких самогубців.

«Скочити з мосту» і «піти зі скали» – так це тут завжди називалось і називається досі. Наявність такого місця – неймовірна спокуса для людини, що втратила надію. Ступити один крок у безвість – і край. Що може бути простішим? Саме сюди долітали, вкорочуючи собі віку, десятки – якщо не сотні – кам’янчан ще на моїй пам’яті. Дехто з родичів ставить під скелями пам’ятні хрести для них і носить пластикові квіти. Але їх дуже мало: кому охота увічнювати самогубців, та ще й не про око людське.

Тому гіркі суниці ростуть нібито на їхню честь, хоч честі і права на пам’ять та прощення вони начебто не мають. Як позбавлені права на спокій карасі, качки й чорні дрозди, яких літніми днями тривожить туристичний всюдихід, що час до часу пропливає руслом Смотрича, нагадуючи про сусідство з цивілізацією. Як позбавлені права на спокій самі скелі, на які після літніх бур падають височенні ясени дендропарку, немовби наслідуючи старих і нових кам’янецьких самогубців. Деревам також уривається терпець.

Подейкують, що батьківщину не обирають. Це правда. Але особливо неможливо обрати собі heimat – тісний і безгомінний загумінок між природою і цивілізацією, містом і селом, водою і каменем, лімб, де житиме неприкаяна душа після всього. Куди неодмінно хочеш потрапити, коли все закінчиться. Хоч насправді ти не обираєш. Не завжди обираєш. Частіше ти просто виходиш із будинку, де колись жив, і просто йдеш туди, де колись уперше покохав, де вперше топився в річці, де спостерігав з німим безсиллям, як палає дзвіниця Домінікан, куди тікав від батьків, проблем, прикрих розчарувань. Зрештою, від самого себе. Туди, де гіркі суниці, які пахнуть тишею, а смакують мороком. Туди, де жевріють невидимі каганці зруйнованих обійсть. Туди, де завжди можна отримати прощення, але немає від кого.

Андрій Бондар.
Першодрук1 – «Локальна історія», Поділля #9 (2025).