ВІД ФОРТЕЦІ ДО ФОРТЕЦІ: УКРАЇНСЬКІ МАНДРИ ЕВЛІЇ ЧЕЛЕБІ

Українці розглядають минуле своєї країни часто через імпортну оптику. Наші уявлення про Україну XVII ст. сформовані щоденниками та описами іноземців – французом Гійомом Левассером де Бопланом, голландцем Ульріхом фон Вердумом, поляком Еріхом Лясотою чи турком Евлієм Челебі. Люди, котрі об’їздили наші землі, екзотичні та далекі для них, залишили детальні описи українських міст, сіл, природи та укріплень.

CИН ЮВЕЛІРА

Евлія ЧЕЛЕБІ народився у Стамбулі 10 мухарраму 1020 року. По-нашому – 26 березня 1611 р. Із відпущених йому 74 років понад 50 провів у мандрах. Уся Османська імперія, велетенська в ті часи, а ще Західна Азія, Єгипет – і Європа. Багато Європи, від Австрії та Швеції  – до Криму та Кавказу. Про все побачене він протягом 42 років писав у десятитомній праці «Seyahatname» – «Путівнику», «Книзі подорожей».

Родина Челебі була заможна і втекла до Стамбула з міста Кутаг’ї під час повстання хана Челаля на початку XVII ст. Часом на батьківщину навідувалися: там на кошти їхніх предків великий Мімар Сінан збудував мечеть Лала Хусейн, там у родинному мавзолеї був похований дідусь Евлії, багатій Кара Ахмет-бей. Помер він 147-річним – так вважали члени родини.

Батько Евлії Мехмед був головним ювеліром султанів і багато подорожував. Напевно, з якоїсь подорожі він повернувся з новою дружиною-абхазкою, матір’ю Евлії. Теж був із довгожителів: начебто дотягнув аж до 117 років. Хороший привід замислитися, де закінчується східна пишна словесна еквілібристика і починаються факти.

Бажання звідувати світ виникло і в малого Евлії. Сину ювелір дав найкращу освіту: хлопець сім років навчався в медресе Шайхулістам Хаміт Ефенді, недовго був читцем Корану в Айя-Софії, бо ж був хафізом (тобто знав Коран напам’ять). Таких людей дуже поважали. Потім завдяки протекторату дядька, великого візира Мелека Ахмеда-паші, навчався у школі Ендерун при султанському палаці Топкапи. До 25 років вивчав поезію, право, теологію, каліграфію та граматику. Музиці його вчив дервіш Омер-ага, придворний музикант. Приватні вчителі давали хлопцю уроки з іноземних мов (грецької, татарської, перської). Спроби зробити з нього кавалериста були невдалими.

МУХАММЕД ВІДПРАВИВ У МАНДРИ

Перші подорожі 1630 р. юнак здійснив без відома батька. Був відсутній 35 днів: квартал за кварталом досліджував Стамбул. Коли повернувся, очікував на гнів. Але ювелір, побачивши пристрасть сина до мандрів, дозволив подорожувати і далі. І навіть допоміг: відвів до одного з найважливіших шейхів того часу, Адбул-ахата Нурі Ефанді, котрий часто їздив у справах.

Завдяки ерудиції, дипломатичним здібностям і легкому характеру, став улюбленцем султана Мурада IV, майже ровесника Евлії і гіркого п’яниці, якого печінка доконала ще до досягнення тридцятиріччя. Із султанськими візирами Мурада Челебі здійснив свої перші подорожі за межі стамбульських околиць: в Анатолію, Сирію, Палестину, Вірменію, Азербайджан і Румелію (так османи називали Балкани), а також на Кавказ та Крит. Про все побачене і почуте писав у «Путівнику». Розпочав же книгу не з опису екзотичних країн, а зі свого сну від 20 серпня 1630 р. В ньому пророк Мухаммед благословляв 19–річного Евлію в мечеті: «Подорожуй, о посланнику Аллаха!». Схвильований хлопець кинувся до знаючих людей із проханням витлумачити дивний сон. Тоді шейх Абдулла Деде порадив Евлії обійти всі землі, починаючи зі Стамбула, а батько додав: «Гробниці великих святих, степи і пустелі відвідай та опиши місця прощ; високі гори, дерева та камені, міста, чудові пам’ятники та замки. Напиши книгу під назвою Seyahatname, яка розповідатиме про завойовників, будівничих замків та їх розміри».

Сьогодні «Сеяхатнаму» Челебі вивчають турецькі школярі, за її матеріалами пишуть дипломи та монографії, сам Челебі став героєм декількох кінострічок, а 2011 рік ЮНЕСКО оголосило його роком. Магнетизм «Путівника» не лише в детальних описах Судану та Греції, Медіни та Кавказу, а й у харизматичності автора. Книга просякнута повагою до ісламу, але в цій повазі немає ні краплини фанатизму. Автор дозволяє собі навіть жартувати про релігію.

До європейців (котрих він називав франками) Челебі ставився зневажливо: вороги, дикуни і хитруни, що з них взяти, а козаки і взагалі шибениці варті. Але з деякими приятелював. У Відні здружився з німцем-лікарем, який розмовляв турецькою. Евлія навіть був присутнім на його операції пацієнта з водянкою. Так захопився видовищем, що запізнився повернутися до закриття міських брам, а коли дістався своїх, потішив Кара Мехмед-пашу описом операції.

Незнайому західну цивілізацію Челебі описує як Кафіристан (християнський світ невірних) і Френгістан (власне Європу). Україна була для Челебі частиною Кафіристану – і він її, здається, полюбив. Коли мандрівник повернувся до Азова 1667 р., хотів залишитися з московським послом і продовжувати тут мешкати. На що кримський хан дорікав Челебі: «Ви настільки багато подорожували по Кафіристану, що закохалися в невірних!»

В Європі його дивувало все: люди, їхні звичаї, архітектура, сади, численні статуї святих. «Скільки у вас богів – не дай Бог! – щоразу, коли проходиш повз одного з них, знімаєш капелюх, кланяєшся і поклоняєшся».

ЧЕЛЕБІ В УКРАЇНІ

Українцям найцікавішими будуть враження Челебі про наші території. Евлія вибирався сюди 1641 та 1656-1657 рр. у подорожі з одним із турецьких ханів. Крим відвідував 1664 та 1667-1670 рр. Був у Шаргороді і Хотині, Умані і Барі, Каневі і Білгороді-Дністровському, Львові та Чигирині, Жаботині та Брацлаві, Кілії та Ізмаїлі – та ще десятках міст.

Найбільше залишив описів фортець. І майже під кожною турецьку делегацію обдаровують і годують досита, зустрічають гарматними салютами. В Шаргороді на честь османів влаштовують парад. В Умані турків під білі руки ведуть до укріплень військові під грім барабанів, а небо трясеться від пострілів із гармат і рушниць. В Стіні (нині село на Вінниччині) ханській делегації презентували 20 возів подарунків. У Шаргороді подарунків було 50 возів. Ладижин обійшов усіх: «Коли показалася ця фортеця, правитель її, у ранзі польського намісника, з дев’ятьма тисячами збройного війська вийшов зустрічати хана. Забили в барабани, дзвони дзвонили, заграв похідний орган. А той правитель попросив хана і його військо затриматися під фортецею. І зі стін Ладижина гримнули трьома залпами спочатку сорок-п’ятдесят тисяч рушниць, а потім – п’ятсот гармат. І почалося таке торжество, що затремтіли земля і небо. Негайно хану підвезли сто возів дорогоцінних дарів, а біля фортеці було влаштовано великий бенкет».

У Кам’янці з усіх боків «стріляли гармати балемез ядрами завбільшки з людську голову, і фортеця стояла радісна подібно до птаха-саламандри у вогні Немруд». Комендант надав хану 500 возів провіанту. Ну, яка східна література без перебільшень.

Такий формат подорожі більше нагадує престур, ніж скромні мандри: суцільні учти і салюти. Часом хан із делегацією так поспішають, що відмовляються від запропонованого обіду: під Жаботином турки лише швидко випили кави. Часом їх підгодовують навіть не у фортецях: з якогось млина над Дніпром винесли туркам свіжих пиріжків. Часом від дарів османи відмовляються. Так сталося в Черкасах: «Так як нині правитель фортеці – проклятий безбожник, полковник-відступник від татар, то він не посмів навіть показатися хану. Подарунки його також не були прийняті. І невірні саме цієї фортеці, використовуючи придатні для того човни, грабують прибережні землі Чорного моря».

КРАЇНА ФОРТЕЦЬ

Описи деяких укріплень розлогі. Інших – лаконічні. Кременчук – «гарна невелика фортеця з тесаного каменю. Всього війська у ній 3000». Канів – пречудова міцна фортеця, а за її стінами 5000 будинків, п’ять церков, торгові ряди, базари та сади.

А ось, наприклад, Чигирин: «міцна фортеця, що має три ряди стін. Розташована на землях польських, вона знаходиться під владою гетьмана Дорошенка і має 40 000 озброєного рушницями війська. Цитадель стоїть на крутій скелі. Навколо фортеці три ряди непрохідних ровів. Стоїть вона ліворуч від Дніпра і праворуч від Тясмину, і тут обидві річки зустрічаються. (…) Той, хто побачить наявні навколо фортеці знаряддя війни і диявольські пристосування, рогатки, щити, ядерні щипці і самостріли, здивується. Через рів, що оточує передмістя, протікають води Тясмина, а в тих водах видно різноманітні піки, менаби (?) і сталеві луки. Тут і сам хитромудрий диявол здивувався би, якби побачив ці знаряддя знищення. (…) Фортеця розташована на великому острові, наліво і направо від нього перекинуті наплавні дерев’яні мости. В цитаделі – будинки солдат-козаків, всі криті тесом, з городами і садами. Там же арсенал, чудові гармати, монастир із дзвіницею, схожою на башту». Челебі чув, що в місті 10 000 будинків із дахами з дранки, а ще 27 церковних дзвіниць. Сади не підраховував, так і писав – немає їм числа. Зате детально описав, що в садах росло: сливи, груші, яблука, капуста, цибуля–порей і звичайна. Дивувала турка відсутність в українських садах інжиру, помаранчів і гранатів. Місцеві крамниці торгували горілкою, пивом, медом і вином.

Високі гості роздивляються укріплення, їдять принесені українцями наїдки, а потім Челебі каже: «Нехай Аллах дарує османам легку перемогу і вручить їм цю фортецю». Отакої.

Під Лубнами турецьку делегацію чекав комендант фортеці, який запросив гостей на дводенний банкет: «Біля фортеці їли-пили ми різні частування, а веселощі почалися, коли з неї гримнули тисячі гармат, а також прибули рясні дари від правителя її». Здається, пити можна було і менше, бо опис Лубенської фортеці в Челебі здається дещо фантастичним: «Ця красива, побудована з цегли шестикутна фортеця стоїть біля берега річки, на схилах пагорбів, у північній частині Лубенського степу. Протяжність її 7000 кроків. У ній є арсенал, чудові гармати, за міськими стінами – сім церков із дзвонами. Троє воріт, шість бастіонів і вежі її – міцні, а рови – глибокі. Всередині фортеці налічується чотири тисячі будинків, критих тесом, із верхніми поверхами. Загалом у фортеці тисяча крамниць, і в усіх продаються цінні тканини. Однак різнокольорові кручені шовки дуже дорогі. Так як була неділя, то від самих воріт уся фортеця була оздоблена прапорами. І гармати стільки стріляли, що здавалося, ніби постріл гримів кожен раз, як за їжею осушали чашу».

Якщо більшість мандрівників, яких заносило в Кам’янець–Подільський, описували переважно вражаючу топографію подільської столиці, скелі каньйону, строкаті місцеві ярмарки, то турка зацікавили лише міські фортифікації. Про Стару фортецю Челебі компліментарно і правдиво зазначає, що «це надійний і могутній замок зі стінами, вирубаними у скелі, який стоїть над високою прірвою і рівних йому нема не лише у володіннях польських, а, мабуть, і в чеських, і у Шведській країні, і в державі Голландській, і в горах Германських». З багатої історії облог, які пережила Стара фортеця, турок згадав лише 70–денну облогу Кам’янця Абаза–пашею 1633 року.

Цінність «Книги подорожей» у тому, що вона зберегла те, що в камені до нас не дійшло. Підгайці на Тернопільщині не мають нині й слідів від укріплень, а на сторінках «Книги подорожей» постають могутнім мурованим містом, яке охороняють 5000 німецьких ландскнехтів і 3000 кавалеристів: «велика фортеця і старовинне місто, що постійно перебуває під владою польського короля, квітучий торговий центр упорядкованого і благословенного краю. Через суворість воїнів я не зміг дізнатися, яка довжина фортечних стін, скільки у фортеці воріт і скільки кутів. У фортеці дуже багато євреїв і вірменів – майстерних сукновалів. У всіх двох тисячах крамниць сидять жінки і торгують товарами. І є там дев’ять чудових заїжджих дворів і три лазні з печами. А всередині місто дуже чисте, і дорога до палацу басейнів уся вистелена червоними плитками. Кінця-краю немає садам.

Усі дівчата в місті чорноволосі, ходять із непокритою головою, в різнокольорових халатах. Християни-чоловіки носять соболині шапки, надягають доломани з сукна різних кольорів і замші з золотими та срібними гудзиками, а підперізуються жорсткими волосяними і шовковими поясами. Місто славиться саржею різних кольорів і сукном, тисячами сортів вин, сирами, а також білим хлібом».

ПУВАЙ ЗДОРОВ, ТУРЕЦЬКИЙ ГОСТЮ!

Челебі згадує у книзі киян та їхню мову: «Самі вони – древній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багатша, ніж фарсі, кайтакська, монгольська і всякі інші. Але має схожість із московитською мовою. Але дивно, що всі вони однаково обходяться двадцятьма дев’ятьма літерами. Релігія їх – це релігія гpецького народу; їхні пости, свята, спосіб хреститися – такі ж точно, як у греків, ніякої різниці немає».

Поширену думку про надзвичайну привабливість українок розділяв і Челебі, називав їх схожими на серн. Або ось: «Внаслідок того, що клімат Хотина дуже м’який, дівчата з чорними локонами і непокритою головою дуже привабливі». Ну, гаразд, гаразд, це все заслуга клімату.

Є опис козаків, яких називав «бритоголовим народом», що населяв Сарикамиську землю (Січ). Це стійкі, вперті та сердиті люди. «Ті, хто не бачив цього народу, не можуть знати, яка душа цих ворогів мусульман і інших народів. Вступивши в їхню країну в середині місяця мухаррема 1068 року (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами: «О господи, спаси нас від їх злоби!». І згадує, як хвацько козаки захищали фортецю Азов 1641 р.

Хоча і сам не безгрішний: коли делегація прибула в укріплення Кобеляк на березі Дніпра, «невелику красиву чотирикутну фортецю, збудовану з каменю», Челебі задивився на степ на іншому березі річки: «Цей степ Хейхат має протяжність в десять переходів, і жодна людина не живе в ньому. Одного разу я, нікчемний, разом з татарами за одну ніч подолав відстань в ці десять переходів, і ми розграбували і розорили тутешні фортеці».

Релігійне питання висвітлюється теж: «Козацький народ, як і московити, користується грецькою вірою, поклоняється хресту, дотримується тих же свят і читає Євангеліє».

Далі турок наводить турецько-український словничок. «До побачення», на його думку, буде «іспасів». З цифрами майже не помилився: «один, дві, три, чтири, пяк, шеск, сім, вісім, девік, десік». Згадуються «черевик», «дай мені», «чи ти здоров», «груша», «мед», «яблука» й «хлопче». Є ще «ложича» (ложка), «ісфекча» (свічка), «вохон» (вогонь) і «утва» (качка). А тут самі здогадуйтесь, так цікавіше: «помахай бо», «ходи сиди», «пувай здоров», «чибуля», «курича».

Згадує і українську лайку: «Хоча і соромно писати лайливі слова, але подорожуючому це необхідно». Знову ж, здогадуйтесь самі: «мужик ісфінья, хучь ісфінья, іскройсі собак». 

«Книга подорожей» Челебі – цікаве чтиво для тих, хто любить історію. Та варто зважати на можливі помилки і перебільшення. Брацлав стоїть не на Тясмині, а на Південному Бузі. Хотинський замок має п’ять веж, а не 80. У передмісті Львова ніколи не було 84 000 палаців. Київ автор часом називає Кирилів і додає: «А закон Москви такий: якщо який-небудь король помер, то тіло його неодмінно ховають в цьому Києві-Кирилові, і в цьому ж місті відбуваються коронації королів».

Ірина ПУСТИННІКОВА.