КВІНТЕСЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ: МАРШРУТ ВІД ДУНАЇВЦІВ ДО НОВОЇ УШИЦІ

Навесні часто хочеться в мандри. Навіть у бюджетні. Навіть у супермегабюджетні. Кам’янець-Подільський район має безліч цікавинок, котрі не входять до маршрутів туристичних фірм, але зацікавлять кожного, хто любить свій край. Давайте поглянемо на північно-східний закуток нашого району поглядом краєзнавців і туристів.

БОГОМАТІР ХОДИЛА, НА ПОДІЛЛІ НАСЛІДИЛА

Якби потрібно було пояснити всю суть і красу Поділля в одному не надто довгому і складному маршруті, це була б дорога від Дунаївців до Мурованих Курилівців на Вінниччині. Це квінтесенція краю, його «середнє статистичне». Крихітні ексрайцентри, карколомні серпантини (куди там Карпатам до доріг у селі Вербовець), часом рештки фортифікацій, радше жалюгідні, ніж вражаючі, й безліч панських маєтків, які де руйнуються, а де ще слугують школами чи клубами.
На виїзді з Дунаївців у бік Хмельницького, на кругу біля автостанції, звертаємо праворуч. Невдовзі минатимемо міст з капличкою поруч. Місцеві впевнені, що тут у джерелі вода, яка допомагає при проблемах із зором. У Дем’янківцях схожу історію теж переповідають: тільки там, де, за версією селян, ходила Мадонна, в 1960-х облаштували вапняковий кар’єр, і віднайти слід стопи проблематично. Скромна дерев’яна церква має тут далеко не скромну історію: її звели 1753 року. А далі почалося. 1795 р. місцевий поміщик перетворив святиню на католицьку каплицю – назад у православ’я її повернули у 1860-х.
У часи німецької окупації у споруді була кірха, за радянської влади – склад. Місцевий набожний активіст, ветлікар Анатолій Морозевич 1994 р. відновив будівлю й добився, щоб її відкрили.
У сусідній Гірчичній зберігся будинок управляючого панським маєтком (у ньому школа). Причому історики так і не з’ясували, хто з численних власників села його збудував. Це міг бути і секунд-майор Степан Качерин, і баговицький староста Томас Теодор Вайнхард, і Вільгельм Залеський, і Тереза Граб’янка (вдова відомого містика XVIII ст. Тадеуша Граб’янки). У палацику зберігалася колекція картин англійських і французьких митців, та вони зникли 1918 року. Пани собі будувалися, а селяни переказували з роду в рід, що Гірчична – це тому, що тут гірко жити. Нині вже не так гірко – в селі працює відомий на Хмельниччині м’ясокомбінат «Верест».

БАРОНИ І ПЕСЕЦЬ

Кілометрів за 20 почнуться Миньківці – й на перший погляд вони відразу сподобаються. Спочатку праворуч буде видно каньйон Ушиці. Далі буде боляче: колись містечко і навіть райцентр, сьогодні Миньківці поволі перетворюються на привида. Адміністративний центр – це набір напіврозвалених халабуд і радянських недобудов. Здається, саме життя тут впадає в анабіоз. А не хочеться: ми у столиці Миньковецької держави, місці, де кріпаки отримали волю найраніше на теренах сучасної України. Над Миньківцями завжди світитиме відблиск слави Ігнація Сцибор-Мархоцького, дивака, самодура і ліберала. «Подолянин» неодноразово згадував цю непересічну постать у статтях.
В Антонівці звертаємо за вказівником праворуч. З Отрокова продовжуємо шлях до сусіднього села Песець. Песець до повномасштабного вторгнення фестивалив щороку, вшановуючи – не смійтеся – часник. Місцеві впевнені, що назва села залишилася з часів, коли тут 1255 року король Данило вполював мохнатого лиса. Річечка в селі також натякає на галицького монарха: Данилівка. В Песці свого Скальського немає, як у Отрокові, тому оточений міцними мурами маєток барона Павла Местмахера (? – 1909), відпрацювавши декілька десятиліть зерносховищем, стоїть масивною руїною, а його склеп розграбований ще на зорі радянського правління. Те саме чекало і поховання Віктора Будде (1836-1901), ліфляндського дворянина, генерала від інфантерії та рідного дідуся академіка Бориса Патона й Володимира Патона. Хоча герой російсько-турецької війни 1877-1878 рр. помер у Харкові, поховали його на Поділлі: рідна сестра військового Олександра (1850-1909) була дружиною Местмахера. Барон видав двох із трьох дочок генерала за братів Михайла і Євгена Патонів (останній звів відомий київський міст). У шкільному музеї зберігається свідоцтво про шлюб Михайла Оскаровича Патона з племінницею барона Олександрою Будде. Молодята вінчалися в сільській церкві. Племінника ж Віктора барон всиновив і дарував йому титул барона Местмахера-Будде. Местмахери прибули в Російську імперію з Курляндії.
Барон, як і Редукс Мархоцький, був культуртрегером і візіонером. Але більш практичним. Звів у селі 1892 р. винокурню (державі – спирт, селянам – відходи виробництва, недорого: 2 копійки за відро). Винокурню знищили селяни 1916 р. Промував мінеральну воду зі свого джерела (бум лікувальних бутильованих вод почався якраз у ХІХ ст.). Воду дотепер називають «баронською». Його стараннями російський цар дав зі скарбниці кредит 2335 крб на відкриття в Новій Ушиці 1908 р. ремісничої школи, котра мала б готувати для краю кваліфіковані кадри. Школа діє і тепер – як Новоушицький коледж ПДАТУ. До речі, Нова Ушиця вже поруч. І поки добираємося туди, є час подумати про долю сільських пам’яток архітектури.
Села помирають не лише на Поділлі. Це глобальна тенденція. На Поділлі її пришвидшила війна і рельєф: наші красивенні яри та горбки – це не найкомфортніше середовище для життя. Але разом із селами йде на дно цілий пласт нашої спадщини. Витягати його із намулу забуття – неймовірно копітка і дорога робота. От два сусідні села – Отроків та Песець. І два сусідні маєтки. У Отрокова є шанс, бо є власник – львів’янин Ігор Скальський, зачарований історією про колиску волі в Україні. У Песця господарів немає – не вважати ж такими сільську громаду, котра грошей на відновлення споруди не має, як і планів її ревіталізації. З ревіталізацією в селах взагалі сумно: популярна в наш час хіпстерська тенденція «візьми непотрібну пам’ятку і влаштуй у ній галерею/арт-простір/коворкінг/дитячий центр/кав’ярню» не працює в малих населених пунктах. Жодна галерея чи кав’ярня не окупить себе у крихітному селі. Вкладати ж кошти лише в реставрацію – напівміра, бо недарма китайці кажуть: «Поріг, котрий переступають, не гниє». Споруда, котра стоїть без вжитку, руйнується швидше. Палаци і костели повинні жити, але в селах замало функцій, котрі вони можуть виконувати. Школа? Так зі старих маєтків школи масово виїжджали в новенькі приміщення в останні роки СРСР. Магазин? Та є вже в селі декілька, навіщо ще, тим більше, що вкладені в реновацію гроші навряд чи вдасться «відбити». Що ж залишається? Лише спостерігати руйнування і повільне вмирання, сподіваючись на диво. Як і в усіх інших сферах, дива тут трапляються нечасто. Отрокову пощастило. Песцю – ні. Можливо, поки.

НОВОУШИЦЬКА ШВЕЙЦАРІЯ

4-тисячна Нова Ушиця – крихітна, рельєфна, туристами не розбалувана. Затятим краєзнавцям тут теж не розігнатися. Природа – карколомна, як майже скрізь у цій частині Поділля. Навіть місцевий ринок гордо іменує себе «Подільською Швейцарією». Правда, наші яри – не Альпи, а новоушицькі пам’ятки – не шале. Центр селища до 2015 року мав три вертикалі: дві вежі нового римо-католицького костелу (1994) і бовваніючого Леніна. Кадавра зніс
постмайданівський ленінопад. Навколо мертвого царства автостанції й завжди живого базару все ще проглядається стара забудова ринкової площі тієї, давньої, іудейсько-русинської Нової Ушиці. Вціліли дві кам’яниці. Одноповерхову навіть можна ідентифікувати як найкращий зразок модерну (сецесії) в поселенні. Двоповерхова сусідка валиться одночасно і на південь, і на північ та тримається купи лише неабиякою силою волі. Хай не красуня, а як впаде, буде шкода – все-таки уламок історії. У жовтому, як курчатко, продовольчому магазині на вул.Українській, неподалік від автостанції, неможливо впізнати тюремний замок часів царату (1848) – а це він. Такі будували в губернських і повітових містах Російської імперії за типовим проєктом. Схожий був і в Кам’янці-Подільському (неподалік від сучасного універмагу «Сільпо»), такий же дотепер зберігся в Літині на Вінниччині.
На вул.Старопоштовій, 10 стоїть будівля колишнього повітового суду (1899), нині – житловий будинок. Територія теперішньої школи-інтернату колись була садибою Рингачів. Збереглися кухня і два флігелі маєтку. Ледве живий плодоовочевий консервний завод на околиці
міста – колишня винокурня «Монополь» (кінець ХІХ ст.).

Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).