ДОНБАС ГОЛОВНОГО МОЗКУ

Уже понад рік нашим душам не те що не дає спокою, а терзає їх нестерпним болем одне-однісіньке слово – Донбас. Як сталося, що цей чудовий і багатий край, де люди могли би щасливо й заможно жити, палає у вогні війни, там усе руйнується, там щодня гинуть люди? Коли це закінчиться? Як це зупинити? Однозначної відповіді на ці запитання, на жаль, немає… 

ДОНБАСЬКИЙ ЦУГЦВАНГ

Нещодавно побачила світ збірка історико-культурологічних есеїв «Донецька рана України» видатного українського інтелектуала, Героя України, академіка Івана Дзюби – уродженця Волноваського району Донецької області. У вступі він пише: «Перед кожним із тих, хто почувається громадянином України і переймається долею Донеччини, постає запитання: що буде далі? І що робити?». 

Іван Михайлович розглядає два варіанти відповіді на поставлені запитання, які побутують у суспільстві. Перший із них такий: 

«Дехто залюбки повторює гасло: «Війна до повної перемоги». Я такої риторики дозволити собі не можу. По-перше, в таких війнах («гібридних»?) «повної перемоги» не буває, а переможеними залишаються людяність і здоровий глузд. І ще один неминучий результат: нові незліченні жертви й страшні каліцтва. Як і цілковита руйнація Донбасу (життєсфера його населення вже й тепер знищена більше, ніж під час Другої світової війни, бо тоді фронти проходили й верталися, а тепер перемелюють одні й ті ж самі місця, і зброя тепер страшніша), – а він, Донбас, не для всіх є абстрактним поняттям. По-друге, наполягати на воєнному вирішенні питання має моральне право тільки той, хто сам воює на фронті. Але й фронтовики далеко не всі такої думки». 

Аналізує академік і протилежний варіант: «Інший погляд: альтернатива – мир. Хто ж в Україні проти миру. Але де він? Який, на яких умовах? Капітуляція під виглядом миру? Ми вже надивилися на «перемир’я» і «тишу», які потрібні бойовикам (і кремлівським стратегам) лише для зміцнення своїх бойових порядків, для донасичення зброєю та для підготовки дужчої агресії, – і в яких гине і наших бійців, і мирних громадян не менше, ніж у «гарячі» дні. Такий «мир» був би зрадою не лише тих, хто загинув і гине на фронтах, але й зрадою тих вірних Україні громадян, які залишаються на Донеччині або змушені були тимчасово переселитися в інші області України, сподіваючись, що держава допоможе їм повернутися на свою рідну землю». 

У шахах є дуже неприємна для гравця ситуація, яку називають цугцвангом, коли будь-який хід погіршує позицію, а від здійснення ходу немає можливості відмовитися. Схоже, що з Донбасом ми потрапили саме в таку кепську ситуацію. Про це ж веде мову й Іван Дзюба: 

«Здається, виходу з цієї дилеми немає. Потрібна перемога, але війна перемоги не дасть і заведе в нікуди. Вихід не на шляху війни. Однак і зійти з цього шляху ворог не дає. І, можливо, зійти не вдасться. Шукати вихід має все суспільство, не ждучи, що за нього вирішать у європейських столицях на таємних перемовинах. І політики, і військовики, і аналітики-соціологи та психологи, і, може, насамперед ті, хто нині в тому пеклі боронить Україну, й ті, хто там живе». 

РЕКУЛЬТИВАЦІЯ ДУШ

Наведемо ще міркування Івана Дзюби зі статті «Трагедія Донеччини», написаної 26 січня 2015 року: «Є агресія Росії, є руйнація, є соціально-економічна криза, є гуманітарна катастрофа на Донеччині. Ніхто не знає, коли і як це скінчиться. Колись говорилося про кілька днів, потім про кілька тижнів, потім про кілька місяців, тепер лік іде на роки. Навіть великі державні оптимісти зазирають уже на п’ять, а то й десять років наперед. І що там бачать? Що вичаклує таємна дипломатія «великих» і чи не спробують поставити Україну перед доконаним фактом?». 

Іван Михайлович наприкінці статті приходить до таких висновків: 

«Одне можна сказати напевне: хоч би якою стала Донеччина в наступні роки – особливим регіоном України; вільною економічною зоною; тимчасово (?) окупованою територією; «поверненою» областю Росії (хоч це і виключене як реальність, але залишається як московське марення); підросійським територіальним уламком на зразок Придністров’я, – миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на сході України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди й настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в бідах війни і ще більше озлобиться. Хтось клястиме всі можливі влади. Різні настрої будуть і серед переселенців, і серед тих, хто приймає їх. Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті». 

Далі академік зазначає, що це буде найтяжча спадщина та переймається питаннями: як їй дати раду та як з нею буде жити? Іван Михайлович зазначає, що «на відновлення будівель, на відбудову господарства, на рекультивацію – бодай часткову – розбомблених і отруєних грунтів та очищення землі від мін і осколків може вистачити десятка років – ще ж і міжнародні проекти будуть. А скільки років знадобиться для рекультивації душ людських і хто допоможе? Це питання питань – як не на сьогодні, то на близьке й на далеке майбутнє». 

ДОНБАС – ЦЕ УКРАЇНА

Як підкреслює той же Іван Дзюба, «Донеччина в усі часи була частиною України та її культури. Вражає вже тільки простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала українській культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць, Микола Руденко, Іван Світличний, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Василь Голобородько, Павло Байдебу-ра – це далеко не всі… А скільки видатних учених вийшло з Донеччини!». 

Як бачимо, мешканцям Донбасу є з кого брати приклад. Ось найсвіжіший момент. Минулої неділі, 7 червня, завершився п’ятий сезон «Голосу країни». Його переможцем став Антон Копитін із Донецька, який нині вимушено проживає із сім’єю в Києві. Антон розмовляє і співає українською мовою. Коли на завершальному етапі конкурсу він у вишиванці проникливо заспівав пісню «Два кольори» Олександра Білаша й Дмитра Павличка, це зворушило всіх, зокрема такого вибагливого слухача й музиканта, як Святослав Вакарчук. 

ЗАМІСТЬ ЩАСТЯ – РУЇНА

Невміння бути щасливим я назвав би особливою психологічною хворобою, своєрідним Донбасом головного мозку. Ректор Інституту ораторського мистецтва та людських стосунків Дейл Карнегі в книзі «Як перестати хвилюватись і почати жити» писав: 

«Я тепер напевне знаю, що найбільша проблема, яка постає перед нами, – і фактично чи не єдина проблема, яку нам доводиться розв’язувати, – це вибір правильного умонастрою. Якщо ми здатні зробити цей вибір, ми опинимося на шляху вирішення всіх наших проблем. Великий філософ Марк Аврелій, який правив Римською імперією, висловив цю думку в десяти словах – в десяти словах, які можуть визначити вашу долю: «Наше життя являє собою те, що ми про нього думаємо». 

І далі Дейл Карнегі розшифровує думку Марка Аврелія: «Справді, якщо ми думаємо про щастя, ми почуваємося щасливими. Якщо ми думаємо про щось неприємне, ми сумуємо. Якщо в наших думках присутній страх, ми боїмося. Якщо ми думаємо про хвороби, ми можемо захворіти. Якщо ми думаємо про невдачі, то ми напевне сядемо на мілину. Якщо ми загрузли в жалощах до себе, усі будуть уникати нас». 

На жаль, мешканці Донбасу в більшості не змогли після розвалу Радянського Союзу налаштувати свої думки в правильному руслі – раз Україна стала незалежною державою, то потрібно прийняти це як реальність і відповідно до неї вибудовувати своє життя та бути щасливими. Натомість, як підкреслює Іван Дзюба, «Донбас не вийшов з-під влади олігархічних кланів і криміналітету, не відчув соціально-економічних змін на краще, його населення в масі своїй залишалося зануреним у радянську ментальність, інформаційно відторгнутим від решти України і зорієнтованим на Росію (точніше – на «Советский Союз» як предмет своєї ностальгії)». 

Наслідки, як бачимо, виявилися катастрофічними: замість можливого щастя маємо ледь не повну руйнацію всього, тисячі й тисячі смертей і дуже туманне майбутнє. 

РАДЯНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ

У Радянському Союзі, що там не кажіть, людей намагалися зробити щасливими. На це працювала потужна ідеологічна машина, яка формувала єдино правильний – марксистсько-ленінський – погляд на все. Приймай цю ідеологію, не рипайся – і будеш щасливим. А щоб не було спокус засумніватися в правильності ідеології, обмежувалося все, що могло зародити щонайменший сумнів: поїздки за кордон, слухання «ворожих голосів», читання «неправильної» літератури і т.д. 

Водночас було чимало матеріальних і моральних стимулів: безкоштовна квартира (якої ще треба було дочекатися в черзі), санаторії та піонерські табори, ціла система нагород. Засоби масової інформації та штатні пропагандисти в поті чола працювали на те, щоб переконати: радянська людина – це найпередовіша людина в світі. В педагогічних інститутах студентам підкреслювали: ви будете не просто вчителями, а радянськими вчителями. 

Унаслідок цього людина в Радянському Союзі, не будучи особливо забезпеченою матеріально, все ж відчувала себе щасливою. Дали нарешті безкоштовну квартиру – щастя. Вдалося якимось чином роздобути дефіцитний товар – щастя. Випала можливість з’їздити в одну із соціалістичних країн – щастя. Дали дозвіл на поїздку в капіталістичну країну – неймовірне щастя. 

Але будь-якому життю в замкненому та штучно збудованому світі рано чи пізно приходить кінець. Не став винятком і Радянський Союз. Ми почали переймати західні цінності, європейський спосіб життя. Найлегше це було зробити областям Західної України. Тут допомогли і географічна близькість, і історична пам’ять. У найважчій ситуації виявився найвіддаленіший від Європи Донбас. Цією особливістю негайно скористувалися як українські недалекоглядні політики, так і російські керманичі з імперським мисленням. 

На VI Міжнародному конгресі україністів, що відбувався в Донецьку влітку 2005 року, з важливою доповіддю «Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення» виступав відомий на Донеччині вчений, доктор технічних наук, організатор і головний редактор журналу «Схід» Володимир Білецький. Серед його висновків, зроблених на підставі грунтовного аналізу суспільно-політичних, економічних, демографічних процесів, були доволі тривожні: 

«Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення займає центральне, вирішальне місце. По суті сам державницький «Український проект» буде успішним або неуспішним у сучасних вимірах в залежності від того, як скоро і як глибоко схід, зокрема Донбас, буде інтегрований у державотворчі процеси. Попри всю важливість сходу України для загальних державотворчих процесів, системних державних чи недержавних проектів, планів, концепцій інтеграції Донеччини в ці процеси немає. У цих умовах доля сходу України, Донбасу, як і масштабів та конфігурації всього «Українського проекту» не є остаточно визначеною». 

Як зазначив Іван Дзюба, ні ці, ні багато інших застережень не були почуті. Внаслідок цього, як казав Леонід Кравчук, «маємо те, що маємо». 

КРИМ ГОЛОВНОГО МОЗКУ

Ситуацію на Донбасі спровокувала й ускладнила майже невиліковна російська психологічна хвороба, яку би я охарактеризував як Крим головного мозку. Чомусь у свідомості багатьох росіян засіла думка, що без Криму в складі Росії щастя їм не буде. Путін анексією півострова просто реалізував те, чого прагнули мільйони росіян. Про наслідки чомусь ніхто не думав. Про те, що нетривала ейфорія обернеться величезними прикрощами не тільки для України, але й для самого Криму та Росії. 

Події в Криму спровокували ситуацію на Донбасі. Загарбання Криму призвело до дуже неприємних санкцій, спрямованих проти Росії. Не стало солодшим і життя кримчан, виникло чимало серйозних проблем. 

Давно відомо, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. На жаль, ми досить часто ганяємося за ілюзією щастя, в результаті чого робимо нещасними не тільки себе, але й багатьох навколо себе. 

ЗМІН ВИМАГАЮТЬ НАШІ СЕРЦЯ

Пісня Віктора Цоя про те, що «змін вимагають серця», не втратила актуальності й сьогодні. До речі, про зміни вже почали задумуватися в ісламському світі. Так, нещодавно президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі виступив із дуже незвичайною промовою перед теологами релігійного університету Аль-Азхар у Каїрі. Він сказав: «Абсолютно неймовірно, щоб думки, які ми вважаємо найсвятішими для всієї умми (ісламської нації, мусульманської громади всього світу), перетворилися на джерело стурбованості, небезпеки, вбивств і руйнувань по всьому світу. Це абсолютно неможливо!». 

Далі президент сказав: «Ці думки – і я не говорю релігія, я кажу, образ мислення, набір текстів та ідей, які стали для нас сакральними, священними настільки, що будь-яке відхилення від них стає практично неможливим – цим самим ми налаштовуємо проти себе увесь інший світ. Проти цього виступає весь світ! Хіба можливо, щоб 1,6 мільярда мусульман хотіли вбити весь інший світ заради того, щоб вони могли жити? – Неможливо!». Промовець наголосив: «Я це говорив і далі говорю – нам необхідна релігійна революція. Ви, імами, відповідальні перед Аллахом. Весь світ, я повторюю, весь світ чекає ваших подальших дій, тому що умма розірвана, тому що умма зруйнована, тому що умма втратила саму себе – і винні в цьому тільки ми». 

Коли ж таке прозріння спіткає російський світ?