ПЕТЛЮРА І КАМ’ЯНЕЦЬ

За декілька днів місто відзначатиме соті роковини смерті Симона ПЕТЛЮРИ. Про те, ким він був для Кам’янця, ми поговорили з просвітянином, істориком, автором книги «Кам’янець – соборна столиця України» Дмитром БАБЮКОМ.

– Як саме в місті відзначатимуть роковини смерті Симона Петлюри? Чи бували в Україні взагалі відзначання власне роковин смерті отамана до цього?

– Щодо Кам’янця, то саме такого масштабу роковини по Симону Петлюрі проводяться вперше. Це не будуть заходи в один день, будуть задіяні дві дати: народження Головного Отамана (22 травня 1879 р.) і його вбивство (25 травня 1926 р.). Відзначення його пам’яті на рівні міста – гарна новина. Це дозволить краще пізнати особистість Петлюри та його внесок у становлення української державності. В підрадянській Україні пропаганда десятиліттями ліпила з нього образ «ворога». Сьогодні на рівні країни такі відзначення є, але проводяться доволі скромно й обережно: ще багато українців, не розібравшись у нюансах, сприймають Петлюру вороже. Тільки сьогодні ми по-справжньому починаємо досліджувати свою історію, яка десятиліттями була прихована під грифами секретності. Багато архівів було взагалі знищено, розпорошено або заховано. Багато вивезено до країни-агресорки. Донедавна ми продовжували жити радянськими штампами. Тільки початок війни 2014 року сколихнув нашу свідомість. Проте пам’ять про Симона Петлюру завжди жила в еміграції. Після вбивства отамана у травні 1926 року саме українська політична і військова еміграція в Європі (зокрема в Парижі, Празі, Подєбрадах, також у Німеччині та Польщі) започаткувала традицію щорічних панахид і академій пам’яті Головного Отамана. У Празі та Берліні діяли потужні осередки українських патріотів і колишніх військових УНР, які збиралися щороку наприкінці травня, щоб вшанувати пам’ять про свого лідера. Для українських громад за кордоном постать Петлюри стала символом продовження боротьби за незалежність, і роковини його загибелі були головним днем єднання розпорошеної української еміграції.

Тому завдання для нас тут і зараз полягає у правдивому висвітленні нашої історії та остаточному позбавленні від навішаних нам десятиліттями радянських штампів і брехні.

– Ми були його останньою столицею. А як сам Петлюра описував своє перебування в місті?

– Насамперед хочу зауважити, що називати Кам’янець саме «Останньою столицею УНР» було б не зовсім правильним. Цей статус цілком заслужено відноситься до четвертого перебування міста у статусі тимчасової столиці з вересня по листопад 1920 року. Потім столиці УНР продовжили існувати за кордоном, наприклад, два роки в польському місті Тарнів. Уряд УНР у екзилі існував аж до 1992 року, поки не передав свої повноваження і атрибути державної влади новообраному Президентові України Леоніду Кравчуку. Щодо Кам’янця: для нас найцікавішим можна назвати період із червня по листопад 1919 р., коли місто вдруге отримало статус тимчасової столиці УНР. Тоді в Кам’янці об’єдналася розрізнена на той момент Галицька і Наддніпрянська України в єдину Соборну Україну, Соборний уряд, Соборне військо та Соборний фронт. У Кам’янці фактично було виконано Акт злуки, який до цього існував лише на папері. Саме тому ми можемо сміливо назвати Кам’янець «Соборною столицею» 1919 року. Доказом є спогади сучасників. Йосип Гірняк писав: «Кам’янець-Подільський став Соборною столицею. Уряди УНР і ЗУНР потіснилися в тому старинному місті й розділили долю та недолю».

Кам’янець став для Петлюри особливим місцем. Сюди він прибув у найнапруженіші моменти визвольних змагань. Отаман не просто «пересиджував» тут важкі часи – він активно займався державним і військовим управлінням. Він не вів щоденників, а перенасиченість державними справами майже повністю відбирала в нього приватне життя. Якщо почитати тогочасну пресу, він майже 24/7 приймав делегації, писав і виступав із промовами, проводив державну роботу, опікувався військом та тримав лад в уряді. Не дивно, що в нас немає фотографій, де він би прогулювався вулицями або милувався краєвидами. Він постійно зображений у кабінетах або під час зустрічей із делегаціями. Єдина серія із щонайменше 12 фотографій зображає його в саду резиденції Директорії. Фото робилися похапцем, Петлюра ніяково почувався перед об’єктивом. Та інколи знаходив час для культури. Він особисто опікувався Кам’янець-Подільським державним українським університетом, був присутній на святкуванні першої річниці його заснування, де передав від Директорії 10 стипендій для незаможних студентів.

Відвідував вистави місцевого театру, зокрема виступи трупи Миколи Садовського. Був ініціатором створення і палким шанувальником української республіканської капели Олександра Кошиця, яка з Кам’янця почала світовий тур та перетворила «Щедрик» у хіт. На особисте життя в нього зовсім не було часу. Спільні фотографії з дружиною Ольгою і донькою Лесею з’явилися лише на еміграції.

– Яким був побут отамана в кам’янецький період?

– Надзвичайно скромним, якщо не сказати спартанським. Місто було переповнене біженцями, урядовцями і військовими. Вокзал буквально кипів від панічних настроїв людей, які тікали зі сходу України. В місті лютував тиф, бракувало ліків, палива, елементарних продуктів харчування. Уряд винаймав в оренду особняк Осавулової, в якому розмістилася резиденція Директорії. Тут Симон Петлюра проживав, приймав відвідувачів і відпочивав у саду. Про побут Головного Отамана писав у спогадах Володимир Сінклер, генерал-поручник і шеф штабу Армії УНР: «У приватному життю скромний, непретенсійний, лагідний, доступний для кожного, він на всіх робив дуже приємне вражіння; здавалось, що не може бути чоловіка, котрого С.В. (Симон Васильович. – Прим. авт.) не міг би переконати. В моральному відношенню кристально чистий, про свої особисті користі він ніколи не дбав».

Чимало спогадів про перебування Петлюри в Кам’янці показують рівень його зайнятості та сили духу. Особливо яскраво написав про нього у своїх спогадах Михайло Єреміїв, який приїхав до Кам’янця в найтрагічніший період листопада 1919 року: «Холод, бруд, брак всього, а до того сум, непевність та розпач. Пошесні хвороби і босі козаки на гарматах, вкритих якимись рогожками, що ледве тримали в замерзлих руках зброю. І на цьому трагічному, наскрізь дантівському тлі одинокою провідною зорею сяяло ім’я Петлюри. Він єдиний усе знав, про все думав, все упорядковував і ніколи не губив бадьорости та рівноваги. За ці декілька місяців, що ми не бачилися, він виріс на справжнього народнього героя і вождя. Все населення, а в тому числі й урядові кола, вірили тільки в нього, і всі мені радили, а також і інші члени Директорії, йти просто до нього, і вони не помилялися. Він зустрів мене дуже приязно і за пару хвилин полагодив усі мої справи».

Щодня Петлюра їздив на засідання уряду, де мусив вгамовувати урядовців, між якими не було єдності. Відомий його вислів (що супроводжувався ударом кулака по столу) в бік соціалістів, які хотіли переорієнтувати владу в догоду москві: «Або ви мерзавці і просто не розумієте свого завдання, або ви зрадники свого народу і республіки». На фронті тоді панувало невдоволення тилом, армія не відчувала підтримки уряду через партійні сварки.

Петлюра вважав, що доля України вирішується на фронті. Часто, опиняючись на передовій, казав: «Приїхав спочити на фронт». Там бачив справжню любов до Батьківщини. У кам’янецьких газетах улітку 1919 р. друкувалася загадка: «Хто рано на чотирьох, вдень на двох, а увечері на трьох?». Відповідь – Головний Отаман: рано він летить на фронт автомобілем (четверо коліс), по окопах ходить власними ногами, а ввечері повертається аеропланом (центральний і два бокові гвинти).

У вересні 1919 р. хористи виступали в залі університету. До залу зайшов Симон Васильович, який лише повернувся після трагічної втрати Києва. Всі піднялися і заспівали «Покинь, мій синочку, ридати!». Петлюра стояв у дверях, поки не завершилося її звучання. Надалі цю композицію завжди присвячували йому. Вечірнє дозвілля отамана за можливості включало відвідини культурних заходів. У Шевченківському театрі (сьогодні МБК) у Симона Васильовича була особиста ложа. Знаходив час для особистих зустрічей з активістами. Вітав Українське хорове товариство з першою річницею, «Союз Українок» – із початком роботи в місті, приймав представників спортивного товариства «Січ» тощо. Закликав кам’янчан допомагати армії одягом і взуттям.

Незважаючи на закиди Петлюрі в антисемітизмі, був проти єврейських погромів. Приймав делегацію від місцевої єврейської громади, запевняючи їх у безпеці, неодноразово видавав відозви до війська «Проти погромів» (зокрема 27 серпня і 12 жовтня 1919 р.). Кам’янець, який чотири рази був тимчасовою столицею, на третину був заселений євреями, і вони не тікали з міста. Діяло Міністерство єврейських справ.

Довідуємося ми також і про неабияку сміливість Симона Васильовича перед небезпекою. 18 липня 1919 р. до Кам’янця прибув «штаб повстанців» і 200 добре озброєних вояків на чолі з Юрієм Мазуренком для розмови з Головним Отаманом. Комендант тилу Діючої армії УНР Микола Чеботарів отримав перехоплене листування керівників цих «повстанців». Метою їх було усунення Директорії та організація нового уряду на радянській платформі. Проте на їхню честь увечері в місцевому театрі було призначено свято прийняття «штабу», де гостям було відведено найкращу ложу. На сцені з’явився Петлюра. Всі, як один, піднялися і зустріли його оплесками. Демонстративно сиділи лише «повстанці». З їхньої ложі ніхто ані піднявся, ані плеснув руками. Петлюра бачив це і у своїй привітальній промові гостро та піднесено зауважив усім тим, що «плетуть павутину навколо репрезентантів ідеї УНР». Він закінчив промову і пішов. За годину «штаб» було заарештовано, вояків роззброєно.

Були і спроби прямого замаху на Симона Васильовича. Полковник армії УНР Володимир Кедровський згадував, що Петлюра майже щоранку, о дев’ятій, виїжджав на засідання уряду. Ніколи не мав охорони, лише ад’ютант і особистий водій. Стало відомо про намір убити Головного Отамана денікінськими агентами, Кедровський мав опис виконавців. Попри намагання вмовити Петлюру змінити час або маршрут, Симон Васильович залишався непохитним. Одного дня Кедровський помітив підозрілу особу недалеко від резиденції. При обшуку виявили фальшиві посвідчення і пістолет. Тоді ж було обстежено весь маршрут від резиденції до Ради міністрів. Заарештували трьох денікінців, у яких відібрали шість гранат.

Загалом у Кам’янці-Подільському Симон Петлюра провів близько 100 днів.

– А якими були стосунки з Петрушевичем у кам’янецький період? Обидва були інтелігентами, але час був жорсткий, вони були головнокомандувачами не дуже численних, але армій. Як тодішні солдати ставилися до керівників – не кадрових військових?

– Взаємини Петлюри та Євгена Петрушевича (Диктатора ЗУНР) – справжня драма «двох українців». Вони справді були інтелігентами: Петлюра – колишній журналіст і літературний критик, Петрушевич – виважений юрист. Проте за ними стояли дві різні політичні культури. Петлюра був більше романтиком і революціонером, орієнтованим на ширшу Україну, тоді як Петрушевич – суворим легалістом, для якого понад усе був захист Галичини від поляків.

Навіть після об’єднання в Кам’янці галичан із наддніпрянцями розбіжності нікуди не ділися. Їх майже нічого не об’єднувало, крім прагнення визволення України. Тільки Україна була для кожного своя. У них була різна політика, різні столиці, різні вороги та різні союзники. Навіть у період об’єднання для спільного походу на Київ уряди УНР і ЗУНР постійно підозрювали один одного у зраді, внутрішні розбіжності між лідерами призвели до фатального заломлення фронту. Але траплялися дивовижні, суто людські моменти тимчасового примирення між Петлюрою і Петрушевичем: забувалося про суперечки, панувала єдність у думках при вирішенню того чи іншого питання, під кінець час сходив у жартах, спогадах і піснях. Можна було в помешканні Директорії о дванадцятій годині, а то й пізніше чути співи українського тріумвірату: виконувалася та чи інша українська жалібна пісня прекрасним ліричним тенором Головного Отамана та інших членів Директорії: «козельтоном» Андрія Макаренка та басом Федіра Швеця. Співав із ними і Петрушевич, підтягали інші присутні. Диктатор просто кохався в українських піснях. Коли йому казали державні секретарі, що пора їхати додому, відповідав, що «оті наддніпрянські пісні такі хороші й мелодійні, що їх можна слухати аж до рана», і що не піде, хіба що його відвезуть. Іноді жартували: «У разі чого підем вчотирьох мандрувати по світу». На жаль, єднання продовжувалося короткий час.

Щодо солдатів: попри те, що ні Петлюра, ні Петрушевич не були кадровими військовими, прості козаки і старшини ставилися до них із повагою та надією. Для наддніпрянців Петлюра був «батьком», живим символом революції. В очах кадрових офіцерів образ Петлюри пройшов еволюцію від глибокого скепсису до щирого захоплення. Для кадровиків старого гарту спочатку було дивним і дискомфортним те, що на чолі збройних сил опинилася цивільна людина. Володимир Сінклер спочатку відчував здивування та розчарування, що армією керує цивільний. Під час першої особистої зустрічі на оперативній доповіді Отаман узагалі здався кадровику «звичайною», лагідною і скромною людиною середнього зросту, яка ніяк не вписувалася у величні військові стандарти. Проте щоденна спільна штабна робота та регулярні виїзди на передову змусили кардинально змінити думку. Офіцер розгледів у Петлюрі унікального психолога, здатного відчувати ментальність як окремого козака, так і величезної військової маси. Отаман володів колосальною внутрішньою силою та фанатичним патріотизмом, які буквально перетворювали цю «звичайну» людину на велетня духу під час звернень до війська. Особливе визнання Петлюра заслужив тим, що в оперативних питаннях довіряв штабу, не втручаючись у стратегічні розрахунки фахівців. Уміло коригував інші проєкти з огляду на революційні умови, що виявлялося ефективнішим за сухі військові догми. Зрештою офіцер визнав Петлюру лідером, який своєю непохитною вірою міг електризувати знесилених солдатів і вести їх на успішні штурми навіть за умов тотального браку набоїв та забезпечення. Сотник Микола Отрешко-Арський згадував:

«Наша школа тоді несла варту при Гол. Отамані та Директорії. Яке почуття сповнюваного обов’язку і відповідальності мав юнак, несучи варту, годі було зрозуміти. Тут же за дверима знаходилась особа Головного Отамана, і не дивно, що коли тільки відчинялися двері з цієї кімнати, то стоячий на варті блискавкою витягався «струнко» і звертав голову «вправо глянь», рівночасно беручи зброю «на варту». Пригадую собі, як одного дня Гол. Отаман, проходячи вдруге чи втретє зі свого кабінету до залі нарад, зупинився переді мною і в офіційній, але лагідній формі сказав: «Юначе, прошу віддавати мені пошану тільки раз!», на що я відповів: «Слухаю, пане Головний Отамане!». Коли ж по певному часі Гол. Отаман вертався, я знову витягувався як попередньо, віддаючи пошану, і тут він, посміхаючись та відповідаючи на пошану схиленням голови, сказав: «Горе мені з юнаками, скільки не кажи, а вони своє», і вже іншим тоном: «Дякую за службу!». Голосне «Слава Україні!» було моєю відповіддю. Пам’ятаю, що коли був 1-й випуск старшин кінноти з С.В.Ш. (спільної військової школи), то Гол. Отаман спеціально підкреслив, що саме буде на цій урочистості… Коли подали десерт, то Гол. Отаман встав зі свого місця і сів за стіл серед нас, молодих старшин-кіннотників. В розмові з нами він звертався по черзі то до одного, то до другого, розпитуючи про частину, в якій той служив, та пригадуючи тісний зв’язок з її життям. В кінці він звернувся до нас, щоб ми підійшли ближче. Коли ми обступили його, він звернувся теплими батьківськими словами: «Ідіть, мої любі, в полки та будьте там прикладом української старшини! Нехай вас Бог боронить і благословить вірно служити Батьківщині та за неї, як прийде час і вмерти. Щасти, боже, в добрий час». Гучне «Слава Україні, слава!» було нашою відповіддю, а коли Гол. Отаман рушив іти, ми підхопили його на руки і так віднесли. Ввечері того ж дня, не чекаючи кінця балу, Гол. Отаман мусив спішно залишити нас, вертаючи до свого постою. Гол. Отаман не хотів псувати настрою сердечної забави і мав від’їхати непомітно. Проте ми за ним все ж простежили і на руках віднесли до авта. Довгим і гучним «слава» прощали ми його. Це був останній раз, коли я його бачив».

Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).