ЖИТТЄВЕ ФУЕТЕ ОКСАНИ ВІКУЛ

20 липня ми відзначаємо 105 років від дня народження балерини і хореографині, нашої землячки Оксани ВІКУЛ. Спекотного літа 1921 року в Кам’янці-Подільському народилася дівчинка із красою матері та розумом батька, яка десятиліттями пізніше постане на американській сцені.

Микола ВІКУЛ – старший син у родині священника, який реалізував себе в науці. За запрошенням Івана ОГІЄНКА від 1918 року працював на посаді старшого асистента при кафедрі хімії. 1920 року емігрував, залишивши вдома вагітну дружину Лідію СУВЧИНСЬКУ. 1922 року в чеському місті Подєбради заснували Українську господарську академію, куди Вікул був запрошений як доцент кафедри неорганічної хімії.

1923 року до нього приїхали маленька Оксана з матір’ю. Дівчинка в ранньому віці вчилася на курсах українських народних танців під керівництвом Василя АВРАМЕНКА в Подєбрадах. Це були тільки перші аматорські кроки, а серйозні танцювальні студії прийшли в її життя після того, як 1928 року сім’я переїхала до Праги. 1935 року, коли Оксана ще навчалася в англійській гімназії, раптово помирає її батько. З 14 років дівчина мусила шукати підробіток, щоб заробити на прожиття. Настав 39-й рік. Вікул закінчує школу, вступає до Українського вільного університету на факультет історії мистецтва та етнографії. Також є джерела, які підтверджують, що танцюристка відвідувала Українську студію образотворчого мистецтва. Все це вона поєднувала з подальшим вивченням танцю.

Відомо, що після Першої світової у Празі ледь не на кожній вулиці були школи танців, більшість зосереджувалися на сучасних напрямах. В Оксани очі розбігалися від можливостей, проте все почалося в балетній школі Анатоля ДОВГОПІЛЬСЬКОГО, який був блискучим виконавцем характерних танців.

Далі Оксана перейшла навчатися класичного балету під керівництвом Єлизавети НІКОЛЬСЬКОЇ, народженої у Владивостоці українки за походженням. Вікул розуміла, що, опанувавши «граматику» класичної техніки, вона зможе користуватися нею в будь-якому зі сценічних танців. Попри балет, Нікольська ще була знаменитою характерною танцюристкою, тому народний дух почав домінувати у школі.

У січні 1943-го Оксана дебютувала соло із «Солохою» – першим власним твором, створеним на основі образу відьми Солохи з гоголівської «Ночі перед Різдвом». Хоча ця та інші її хореографії належать до типу театральних, а не характерних, через використання драматично-пантомімічної експресії. Наступного дня у пресі з’явилися схвальні відгуки.

У майбутньому вона ще неодноразово створить танець на основі фольклору, міфічних подій або давніх обрядів. В інтерв’ю для Марії ПАСТЕРНАКОВОЇ, авторки книги «Українська жінка в хореографії», виданої 1963 року, пані Оксана сказала:

– Малою я дуже любила слухати розповіді мого батька про Україну, про старовинні звичаї й вірування подільського села. У захопленні я наживо бачила, як лісові мавки, що у ночі ясні, легендами заворожені, ніби душі померлих, з’являлися людям, водяника-царя і його доньок-русалок та відьму, що опівночі високо під зоряним небом на мітлі летіла. Усі ті кольорово-фантастичні картини українського фольклору я глибоко заховала в душі, наче дорогі пам’ятки з рідного краю.

Оксана вчилася в аспірантурі та готувала наукову роботу з історії мистецтва під керівництвом професора Дмитра АНТОНОВИЧА, проте воєнні дії не дали захистити диплом.

У травні 1945-го вона виїхала з матір’ю до Німеччини, в американську зону окупації, де на початках працювала у групі, що ставила концерти для військових. Там зазнала травми ноги, під час реабілітації працювала перекладачкою. Надалі перейшла в Український таборовий театр у м.Новий Ульм, який діяв у другій половині 1940-х років у таборі для переміщених осіб. Паралельно брала активну участь у балетній студії «Аполлон», яку очолював професор Василь ЗАВАРИХІН. Весь час вона продовжувала творити власну хореографію, як-от «Обрядовий танець», «Верховина». Також ставила танці до вже відомих п’єс «Запорожець за Дунаєм» і «Катерина».

У серпні 1949-го Оксана Вікул уперше ступила на американську землю. У Нью-Йорку почала працювати у страховій компанії, щоб заробляти на життя, брала участь у Літературно-мистецькому клубі та створювала нові сольні хореографічні твори.

Коли Оксані минуло 40 років, вона попрощалася з танцем: життєві умови, а пізніше важка хвороба не дали їй продовжувати. Лише зрідка, коли добре почувалася, на мистецьких зустрічах могла подарувати присутнім свій танець.

Якщо з життя зникає його найбільша пристрасть, потрібно не опускати руки, а шукати нову! Хоча «зникає» – це перебільшення: Оксана все ще розвивалася, створювала, слідкувала за новинами танцю і завжди була на нових виступах. Вона консультувала під час підготовки українського балету «Ладо» композитора Юрія ФІЯЛИ та лібрето Миколи БУТОВИЧА. Проте, на жаль, твір так і не побачив великої сцени.

Усе-таки, яка ж нова пристрасть? Прикладне мистецтво! Займалася писанкарством, створенням коралів, квітів на камені, а також науковою діяльністю, описувала українські народні танці, звичаї й обряди. Навіть почала писати серію спогадів про людей, з якими мала можливість зустрітися, та які вплинули на її життя, – книга «Дороги (1921-1950)».

Неодноразово брала участь у виставках у категорії писанкарства. Зокрема, у Другій виставці жіночої творчості, яка діяла влітку 1962 р. у м.Філадельфія. Пізніше про виставку в газеті «Наше життя (Our Life)», що її видавав Союз українок Америки, у випуску №9 за жовтень 1962 р., писали:

«Прикладне мистецтво було заступлене всіми жіночими ділянками. Радісно було, що українська жінка й поза межами Батьківщини плекає це вміння, незважаючи на труднощі нового поселення і брак напрямних. Найкраще проявили себе писанчарки. Їх було небагато, бо ці вироби трудно транспортувати. Але поміж виставленими були писанки різного типу. … Були й індивідуальні композиції (пп. Вікул, Лятуринська). … Підтвердилося те, що вже є відоме: писанчарство у вільному світі досягло неабиякого рівня. Знищена на рідних землях і непризнана там як об’єкт релігійного культу, ця галузь протрималася і розцвіла в умовинах еміграції. Її треба дальше плекати й підтримувати.
Поза конкурсом відмічено мистецьку працю … видатним писанчаркам, а саме п-ні Оксані ВІКУЛ, Нью-Йорк, за використання трипільських мотивів на писанках…».

Унікальна колекція писанок, розписаних видатною українською балериною і майстринею Оксаною Вікул, зберігається в Українському музеї в Нью-Йорку, який був заснований Союзом українок Америки.

Оксана Вікул померла 21 вересня 2001 р. в містечку Сіл-вер-Спрінг (Мериленд), де проживала з чоловіком Олександром ВАРАВОЮ-ВОРОНІНИМ. Її поховано на цвинтарі св.Андрія Первозванного в містечку Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі). Це головний український меморіальний цвинтар США, де поховано видатних діячів української діаспори.

За своє життя вона зробила неабиякий внесок у класичний балет і українські народні танці, створила понад десяток власних хореографічних творів.

У сороковий день після смерті на її могилі було відправлено панахиду, а всі пожертви в її пам’ять спрямовані на побудову православного храму Вознесіння Господнього в Каневі, звідки родом сім’я Олександра. Подружжя підтримувало проєкт ще за життя пані Оксани.

Попри проживання більшість життя за кордоном, батьки виплекали в Оксані любов до Батьківщини, рідної мови і культури.

– Хоча найкращий час свого дитинства і юних літ я провела на чужині, далеко від рідного Поділля, весь той час тужила за сонячною своєю Батьківщиною. В думках, почуваннях і уяві я завжди бачила її як чарівну, глибокими традиціями освячену, далеку, а моїй душі таку близьку країну. Це, мабуть, тому, що дівчинкою малою я дуже любила слухати розповіді мого батька про Україну, про старовинні звичаї й вірування подільського села, – розповідала Оксана Вікул у вищезгаданому інтерв’ю.

Уляна МЕДВІДЬ.