ПОЕТ ЗІ ЖВАНЦЯ ПАНЬКО ПЕДА І ГОДОВАНЕЦЬ

Цього листа відомий український сатирик-байкар Микита Годованець одержав від не менш знаного гумориста Степана Олійника. Лист датований 14 серпня 1961 року.

«З щирою радістю надсилаю Вам збірку віршів мого хорошого друга Панька Михайловича Педи.

Протягом півтора року шукав його вірші по різних старих виданнях. Що зміг знайти, те і включив до книжки. Звісно, це не все. Але кращі речі я вже знайшов (ті, що знав). Багато мені допоміг одеський письменник Олесь Мазур. Він в Одесі шукав, а я в Києві.

І здається мені, що книжечка добра. На тому, як треба творити поезію справжню, можуть повчитися у Панька не лише молоді, а й деякі визнані поети.

Домовився в «Літ[ературній] газеті», що вони дадуть Панькові цілу сторінку. Це має бути в найближчий час».

Збірка Панька Педи «Горять вогні», друга за рахунком, ви­йшла того ж літа, майже через чверть століття після загибелі автора. Перша – прижиттєва – книжка «Перший рейд» побачила світ 30 років тому і засвідчила про входження в літературу нового цікавого поета, зі своїм оригінальним голосом. Що­правда, ті індивідуальні риси творчості, як і в майже поголовній більшості тодішніх поетів радянської України, ледве пробивалися зеленими стеблинками крізь густі бур’яни комуністичної ідеології.

Пантелеймон (Панько) Михайлович Педа народився 23 грудня 1907 року в селі Жванець, нині Кам’янець-Подільського району. Його батько, Михайло Юрійович, коваль, майстер металевих виробів, латиш за національністю, брав участь у Першій світовій війні, був червоноармійцем, розшукав сім’ю аж 1927 року, після чого працював на різних підприємствах України (наприклад, токарем на цукровому заводі в Згурівці на Полтавщині). Мати Віра Петрівна (в дівоцтві Тимінська), залишившись з дітьми

без чоловіка, переїхала в Тростянець, звідти у Стару Осоту Чигиринського повіту, потім – у Сокільчу, що на Київщині, завідувала дитячим садком на Одещині.

Однак Панько не проживав довго разом із матір’ю: спочатку виховувався у бабусі в Гнівані, а згодом навчався у Вінницькому дитячому будинку. Він і шкільні оцінки мав добрі, й співав у хорі парафії Української автокефальної православної церкви. А ще пробував писати вірші. Як кажуть, коли 1922 року дитбудинок відвідав тодішній нарком освіти України Володимир Затонсь­-кий, то посприяв тому, щоб вірш «Дитячий рух» юного вихованця школи надрукував у першому числі за 1923 рік журнал «Червоні квіти».

Деякий час Панько Педа працював на вінницькому заводі «Молот», а 1926 року вступив на робітничий факультет Одесь­-кого інституту народного господарства. Згодом перевівся до Одеського інституту народної освіти. Активно працював у поезії. Входив до літературної організації «Гарт», потім – ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). Його вірші друкувалися в газетах «Чер­воний степ», «Молода гвардія», «Чорноморська комуна», в журналах «Шквал», «Провесень», «Блиски», «Металеві дні», а пізніше – і в республіканській періодиці. Перекладав твори Мольєра, Гюго, Міцкевича. Після того, як побачила світ оригінальна поетична книжка «Перший рейд» (1931), наступного року видав збірку перекладів – вірші єврейського поета Ханана Вайнермана «До праці» (1932), подав до видавництва новий рукопис пое­зій, працював над іще одним.

Та саме в цей час енкаведисти зробили обшук у гуртожитській кімнаті, де жили Панько Педа і Степан Олійник, вилучили вірші, листи, світлини. Три місяці юнаки перебували під слідством, у якому грубо фальшувалися «докази», чинилися провокації, фізичний і моральний тиск.

І все ж таки цього разу обі­йшлося без ув’язнення, хоч і довелося юнакам зазнати важких переживань і моральних травм, хоч була перекрита дорога до видання запланованим книгам одного й другого (збірка пое­зій Степана Олійника «Шумує степ»).

1932 року Панько Педа таки закінчив навчання. Деякий час учителював, потім перейшов на викладацьку роботу в педінститут, далі – до театру, де завідував літературною частиною. Був одружений із солісткою Одеського оперного театру Тетяною Соколовською.

Твори Панька Педи, звичайно ж, були позначені ідеологією тодішнього радянського режиму. Однак вони відзначалися поетичною самобутністю. Недарма ж подобалися Павлові Тичині, який і листувався з Паньком, підтримував його. Ось, наприклад, початок вірша «Залізниця»:

Покотили… І в серці отак –

Ніби ток або лапкою котик.

То колеса з думками у такт

Відчеканили радісний дотик...

Але репресивний молох усе частіше й жорстокіше хапав своїх жертв. 17 грудня 1937 року Панька Педу арештували органи НКВД СРСР, а вже 23 грудня, в день тридцятиріччя поета, «трійка» НКВД в Одеській області ухвалила вирок щодо нього – розстріл. Звинувачували молодого письменника як активного учасника контрреволюційної української терористичної організації, який мав зв’язки з «петлюрівськими елементами і автокефальною церквою». Тобто, пригадали йому й спів у дитя­чому церковному хорі в 1921-1922 роках.

Вирок було виконано негай­но – 27 грудня 1937 року в тій же одеській в’язниці.

На прикладі трагічної долі Пань­ка Педи знову і знову мож­-на стверджувати: українських письменників знищували тільки за те, що вони були українцями, писали українською мовою. Адже в поетичній спадщині Педи, що збереглася на сьогодні, лиш декілька віршів можна знайти, в яких не було данини радянській владі, партії чи комсомолу, комуністичній ідеології та її гас­лам. Уся його творчість просякнута цією тематикою. Про свою відданість радянській владі, справі побудови соціалізму він пише і в листі близькій людині – першій дружині Нюті Черанівській: «Я, Нютику, живу не тільки для себе, отже й не тільки для тебе. Буде потрібна моя молода сила, знання, м’язи – і я піду для нашої спільної справи, бо я вірю в ідею соціалізму, і вона для мене важливіша, більша як усе моє життя з маленькою нашою недобудованою ще радістю. І ось коли я хтів би, щоб ти була мені другом. Щоб пройнялася моєю вірою і зрозуміла, що життя без ідей – це беззмістовне сірень­ке перебування, це черги, робкопи, пайок та ліжко». Але, незважаючи на таке вірнопідданство владі, вся його так звана «справа» була повністю сфальшована з єдиною метою – знищити.

Про долю Панька Педи, зник­лого безвісти для родини, про його виправдання як невинної жертви невтомно клопоталася молодша сестра Інна Кравченко-Педа. 1 березня 1957 року він був реабілітований. Це й дало можливість Степанові Олійни­ку, за підтримки деяких інших письменників – вихідців з Оде­-си, 1961 року видати посмертну книгу розстріляного поета «Горять вогні» у видавництві «Радянський письменник». А зай­нявся він творчою спадщиною Панька Педи, тому що цей «голубоокий хлоп’яга, одягнутий у батькову червоноармійську шинелю», був його другом у студентські роки. Степан Олійник згадував, як навчався разом із Паньком в інституті професійної освіти і проживав із ним в одній кімнаті у гуртожитку.

«Не раз після підготовки до лекцій, пізніми вечорами починали ми своєрідне «змагання»: хто більше пам’ятає віршів Некрасова, Маяковського, Сосюри, Єсеніна, Тичини

і т.д. Уже давно спав гуртожиток, а в нашій 77 кімнаті продовжувався

«літературний вечір». Панько Михайлович у цьому «змаганні» майже завжди виходив переможцем».

І це були не просто читання віршів, а своєрідне навчання – щоб і самим творити по-мистецьки. «Читаючи його твори, – зазначав Степан Олійник у передмові до збірки «Горять вогні», – ви відчуваєте їх внутрішню музику, прозорість і чистоту настрою, дзвінкість кожного рядка».

Через півтора місяця після пер­шого листа – 29 вересня – Сте­пан Олійник знову написав до Микити Годованця:

«Мені було дуже приємно одержати Вашого листа і довідатись про Ваші враження від книжки Панька. Мабуть, Ви бачили і ту сторінку, яку йому присвятила наша «Літературна газета». Думаю, що треба буде продовжувати пошуки віршів Педи, щоб пізніше видати повніший збірник».

Чому саме Микиті Павловичу так наполегливо повідомляв Олійник про повернення творчої спадщини Панька Педи до читача? Річ у тому, що дружина байкаря Серафима Миколаївна доводилася тіткою Паньку – мати Педи була її двоюрідною сестрою. Отож свого часу Микита Павлович опікувався племінником дружини у його прагненні до літературної творчості, підтримував його. Але сталінські репресії вирвали із життя молодого поета, а Годованця закину­ли на «десятирічку» на Колиму (5 років таборів та 5 вільного поселення), та й після повернення з острова на материк йому довелося ще майже стільки ж митарствувати без свого кутка, аж поки 1954 року зміг з’єднатися з сім’єю – дружиною та сином – у Кам’янці-Подільському.

Трагічною ж долею Панька Педи та поверненням читачам його творчої спадщини переймався не тільки його друг Степан Олійник. Трохи більше як півроку минуло з часу виходу посмертної книжки Панька Педи, як Микита Годованець одержав ось такого листа:

«Шановний Микито Павловичу!

Вибачте, що турбую Вас.

Я – дипломантка Одеського університету ім. Мечникова Мороз Ірина Олексіївна – пишу дипломну роботу про творчість одного з одеських поетів 20-х, 30-х років, про Панька Михайловича Педу.

Випадково дізнавшись від Всеволода Антонюка, що Ви доводитесь родичем Педі, вирішила потурбувати Вас. Можливо, збереглося дещо з недрукованих творів, листи і т.д.

Дуже цікавлять мене біографічні дані, бо в одеській пресі тих років я не змогла нічого знайти. Дуже вдячна була б за Ваші особисті спогади про Педу як поета і людину.

Якщо Ваша ласка, про це напишіть якомога детальніше.

Взагалі, прошу Вас, допоможіть, чим зможете.

З глибокою пошаною Ірина Мороз.

12/ІІІ-62 р.

Моя адреса: Одеса, Б-8, вул.Севастопольська, 5, кв. 3».

Микита Павлович негайно ж відгукнувся на це звернення.

«17 ІІІ 62

Шановна моя Ірен!

На превеликий жаль, мало чим можу Вам допомогти: ніяких літературних творів Панька Педи у мене немає, як нема їх і в його сестри Інни, що живе в Києві. С. І. Олійник, упорядковуючи збірку, не міг нічого більш найти ні в кого.

А не може бути, щоб їх не залишилось у когось. Не може бути й того, щоб Панько не друкувався після 1930 до 1937 року (в збірці подано твори, писані тільки до 1930 р.). Думаю, що Ваш обов’язок, як і обов’язок молодих одеських літературних сил – покопатися в періодичних виданнях Одеси за роки 1930-1937 (в газетах, журналах, альманахах). Певен, що можете добутись добрих результатів. Це були самі зрілі і плодотворні роки його творчості. На жаль, зараз ніхто не береться за цю благородну роботу – ні літературо­знавці, ні літератори. Отже, Ваша благородна робота в цьому розумінні дала б добрі наслідки. Джерела, згадані мною, можна знайти в бібліотеках Одеси, в архівах Одеси, в старих одеситів.

Було б непогано, щоб Ви розшукали когось із знайомих Панька. Можу дати Вам ниточку: в Одесі (пошта: А-9, вулиця Паркова, № 3) живе письменник Олександр Хомич Мазур, друг Панька. Чи не міг би він щось вам розповісти – раз, по-друге, може б він назвав Вам когось із старих Панькових друзів, в котрих зберігаться можуть і його твори. Знаю, що Педа любив дарувати дівчатам і хлопцям знайомим свої вірші. От би пошукать серед них його творів. Звісно, важко шукати тепер, після стількох років після його трагічної смерті. Кажуть, що дружина його попалила його твори, коли Панька було заарештовано.

Панько народився в селі Жванці Кам’янець-Подільського району. Там ще зберігся дім, де він народився. В школі зараз утворили куточок його імені. Там зберігається його книжка «Горять вогні», вирізки газетних статей про нього. Куточок бідненький, бо так мало лишилося матеріалів про Панька.

Навряд чи буде це матеріалом для Вашої дипломної роботи, але я розповім те, що знаю. Мати Панька Педи була жвава людина, любила співи, танці. В неї вдалися і Панько, і сестра його Інна, що була артисткою, має великі здібності і художні. З матір’ю Панька Вірою Петрівною я був в дружніх відносинах, посилав їй свої вірші, поки вони ще ніде не друкувалися, а потім, і пізніше, коли почав друкуватися, в газетах, у журналах. Треба думати, що малий Панько читав і слухав ці вірші і, зрозуміло, захотів і собі наслідувати в цьому ділі. Адже в кожного письмен­ника буває якийсь життєвий факт, який впливає на поетичні емоції і викликає наслідування і дає початок творчої роботи. Мені це стверджувати незручно і нема ніяких підтверджуючих даних, але це так, мабуть, і було. Вже бо в молодих, школярських роках Панько почав писати вірші і пісні. З 1924 року я почав працювати у вінницькій газеті «Червоний край» і знаю, що перші його спроби в цих роках були надруковані в цій газеті. У нас при газеті була літгрупа, потім була утворена філія спілки письменників «Плуг». Панько зрідка бував на наших літературних зборах (а жив він тоді в містечку Гнівань разом з бабкою, матір’ю, сестрою Інною і братиком Юрою).

Бував він у мене у Вінниці, я бував у них в Гнівані. Читав мені свої літературні спроби. При дальших зустрічах з Паньком в Одесі в 1930 і в 1932 рр. розмов на літературні теми не було. Не листувалися. В ці роки я жив і працював в Харкові, а він вчився в Одесі.

На жаль, С. Олійник не згадує про видану в 1931 році збірку вір­-шів «Перший рейд». Пошукайте в одеських бібліотеках, поцікавтесь. Таку збірку я бачив в київській Академічній бібліотеці (на розі Володимирської і Л. Толстого).

Коли Ви взялися за вивчення творів П. Педи, то візьміться за це діло глибше: пошукайте його творів за роки 1930-37, а заразом пошукайте серед одеситів і знайомих Панька фотографій. На жаль, не знаємо, де його колишня дружина живе, чи є вона в Одесі (це міг би знати Мазур). Може, в архівах робітфаку, інституту, театру можна зна­йти щось із його писань та фотографій. Здається, нічого з фото нема, хіба отой мізерний портрет, що надрукований в збірці віршів. Буває ж отак: людина живе, водиться з людьми, творить, посідає певне місце в громадській роботі, а потім зникає і вона, і сліди її…

Мені цікаво було б почитати Ваш труд про Педу. Вдячний був би, якби Ви прислали мені примірни­-чок реферату хоч почитати (я повернув би).

Вдячний був би за інформацію про Ваші розшуки творів і фото.

Отак я Вам «допоміг»: хоч наговорив багато. Як у мене в одній байці є: Ведмідь просить Лисичку, щоб пустила його на своє м’яке місце поспати, бо дуже наморився. А вона каже: – Я дуже хвора, з місця не можу встати, а от пораду можу дати: он купа ріща, лягай під ним і спи. «Це – тобі спальня отака!». Він ліг і заснув, а Лисиця забрала з-під себе м’ясце і гайда-драла… Отак я допоміг Вам – порадою. У мене байка має мораль: «Отак м’яса схованого ради даєм розумні, ділові поради». Звісно, у нас діло трошки інакше.

Привіт і щирі побажання успіху! М.Годованець.

Кам’янець-Под., Шевченка, 18/18».

Так зав’язалося листування між байкарем і студенткою.

Василь ГОРБАТЮК, директор Хмельницького обласного

літературного музею, письменник.