НА ВЕЛОСИПЕДІ ЗІ ЛЬВОВА ДО КАМ’ЯНЦЯ – 128 РОКІВ ТОМУ

Спорт загалом і велосипеди зокрема настільки щільно ввійшли в наше життя, що нам важко уявити часи, коли люди лише відкривали для себе користь фізичної активності. Проїхати майже 600 км на велосипеді й нині виглядає справою серйозною. Що вже казати про ХІХ століття. Однак такий сміливець знайшовся. 44-річний галичанин Ярослав ПЕНЬОНЖЕК 1898 року проїхав зі Львова до Кам’янця-Подільського і залишив книгу спогадів про свою подорож.

ДОЩ У КАРПАТАХ

На той момент велосипеду як винаходу вже стукнуло 82 роки. Із незграбного монстра з гігантським переднім і крихітним заднім колесом він еволюціонував у 1880-х до засобу пересування, дуже схожого на сучасні велосипеди. Але все ще був для людей дивовижею.

Пеньонжек називає свого залізного коня то біциклем, то колом, то ровером. У дорогу зібрався з товаришем, ім’я котрого приховав за ініціалами В.Б. Маршрут обирали не найкоротший, а найцікавіший – через Карпати. До Ворохти дісталися потягом, далі пересіли на «біциклі».

Рушили зі Львова о шостій годині ранку 21 липня 1898 р., у сильний дощ. У мокрій мряці їхали аж до Карпат. Гори, котрі з’явилися у вікні біля Надвірної, стікали дощем. У Ворохті, котра вже розвивалася як курорт і місце для мандрівок у гори, вийшли. Поки дісталися до одного з перших туристичних притулків на теренах нашої країни «Чорногірського дворика», змокли до нитки. Туризм лише зароджувався, тому пообідати не вийшло: їжу треба було замовляти в керівництва за день до приїзду. Хтось із львівських літників (так називали тоді курортників) зжалився над велосипедистами і організував їм перекус.

О 17.00 чоловіки рушили далі через Татарів. Дощ не вщухав. Спочатку дорога, як згадував Пеньонжек, була «більше придатною для кіз, ніж для велосипедистів». Далі траса покращала. Вже коли сонце сіло, товариші зупинилися в енергійної пані Ясьової в Микуличині. Карпатський сервіс був безжальним: «Ми попросили кімнату, де можна було б переодягнутися, а потім поїсти. Це миле створіння сказало голосом, який не терпів заперечень:

– Спочатку вечеря, а потім відпочинок.

– Але ж ви бачите, що з нами. З нас тече, он, струмки на підлозі.

– Неважливо, спочатку вечеря, а потім кімната.

– Але й жорстоке у вас серце! Хіба ви не розумієте, що спочатку маємо переодягнутися?

– То ви сердитеся?

– !?..

– Бо якщо сердитеся – не буде ні вечері, ні кімнати».

Здивувала чоловіків і прислуга: «Нас обслуговувала Варварка, чудовий зразок статури і сили місцевих жителів – вона не розуміла польської, нічого не говорила, але постійно задихалася від сміху. На ній була лише груба сорочка, з-під якої визирали литки кольору міді та маленькі, жахливо брудні ноги».

«ДІРА» ІЗ ЗАКОРСЕЧЕНИМИ ПАНЯМИ

Наступного дня визирнуло сонце, і велосипедисти рушили далі, як тільки висох їхній одяг. Дорогою до Делятина роздивлялися вражаючі краєвиди і дивовижу-залізницю з мостами через Прут: «Скелі та гори, порослі віковими лісами, величезні кам’яні кургани, що закупорюють русло річки або нависають просто над головою перехожого, справляють вражаюче та неповторне враження». Яремче, нині головний карпатський магніт, а тоді скромний присілок Дори, лише відкривало для себе курортну кар’єру. Відпочивали тут переважно галицькі євреї. Пеньонжек знав про це. Пообідати вирішив у Делятині, вважаючи, що Яремче – діра. Тому був здивований місцевими літниками: «Курорт переважно населений красивими та елегантними жінками, яких ми зустріли чимало, всі вбрані та закорсечені, ніби в якомусь приморському всесвітньо відомому місці».

Здивував суд, розміщений у аварійному дерев’яному будинку, та реклама послуг якогось пана, котрий був одночасно стоматологом і годинникарем. Дорога до Коломиї описується як погана, а люди в селах вздовж неї – як дуже бідні. Того дня мандрівники подолали 60 км.

23 липня з Коломиї рушили не дуже доглянутою дорогою до Дністра. За декілька кілометрів до Городенки мандрівників зустрів місцевий шляхтич Ч, котрий почув від знайомих, що краєм подорожують велосипедисти, і запросив на нічліг. Пан Ч вразив львів’ян тим, що і сам мав велосипеда. Мало того: він міг кататися на ньому, не тримаючись за кермо, і навіть стріляти з дробовика під час їзди. Здивований Пеньонжек зробив комплімент: мовляв, якби ви не мали коштів від маєтку, могли б заробляти їздою без допомоги рук у цирку.

Як майже всі мандрівники зламу ХІХ-ХХ століть, автор багато уваги приділяє промисловим спорудам, котрі зустрічаються на шляху. Світ, ще не покалічений Великою війною 1914-1918 рр., упивався розвитком і вірив у безперервність прогресу. Ярослав Пеньонжек описує агропромислову школу в Городенці, кінний завод, млини, пивоварні, рибні господарства і новозведений цикорієвий завод. Найбільше вразив свинарник з електричним освітленням.

Екзотичним здавалося і вбрання русинських селян у селі Серафинці: «Напрочуд кремезні люди вирізняються одягом, особливо капелюхами з широкими, загнутими вгору полями, а жіноче пов’язування голови схоже на турецьке. Дуже не вистачає дерев. Люди готують коржі з гною і обмазують ними хати та паркани. Так вони сушать їх і використовують як паливо взимку».

В’ЇЗД ДО РАЮ І ПЕРШИЙ ВЕЛОСИПЕД У ІСАКІВЦЯХ

По обіді дісталися герцогства Буковина. Тут здивували дорожні вказівники німецькою мовою. Звідти через Звинячку в’їхали в подільські родючі Заліщики: «Це як в’їзд до раю, обітованої землі. Справедливості заради, Заліщики виглядають краще здалеку, ніж зблизька. Види із Заліщиків, безсумнівно, прекрасні, як зі скелястих і лісистих схилів з одного боку, так і з рівних берегів Дністра з іншого, але дивна нестача повітря, спека, задуха та жахливий пил несприятливо характеризують місто». Кожен, хто споглядав панораму з гори біля села Хрещатик, із Пеньонжеком погодиться і сьогодні. А от покататися на каное у Дністрі, як це робили ввечері наші герої, нині не вийде: Дністер катастрофічно обмілів. Пеньонжека річка так вразила, що далі мандрувати вирішили плотами. До плоту прив’язали декілька пляшок з пивом, щоб воно дорогою охолоджувалося. Отак, із холодним пивом, галичани насолоджувалися спокоєм Дністровського каньйону і дивувалися чистотою води в річці, поки сонце не почало нещадно припікати. За 7 км до Мельниці-Подільської подорожні вибралися на берег, прикрашений тоді обеліском, який встановили на честь 25-річчя управління графом Борковським Борщівським повітом. Борщівщина вразила доглянутими дорогами. Велосипеди по них летіли. Аж до Окопів. Туди дісталися в сутінках. Ні їжі, ні готелю. Довелося проситися на нічліг у жандармерію.

Ранок 26 липня товариші зустріли, сподіваючись якнайраніше дістатися Кам’янця. О п’ятій вирушили до кордону в Ісаківцях. Австрійську частину пройшли швидко. «Відразу за мостом на землю опустили ланцюг, поруч – російський об’єздщик. Ми пред’явили наші перепустки, видані старостою Борщова, і вступили в край сліз, гноблення та… відносного процвітання. Нас протримали понад три години». Прикордонники ніколи не бачили велосипедів і не знали, що з цим транспортом робити. Час, котрий мріялося провести в Кам’янці, тягнувся довго: «Уся застава призупинила діяльність; чиновники ходили, радилися та ретельно вивчали правила, поки один із них шукав у книгах, щоб перевірити, чи не є ми серед тих, кому заборонено в’їзд. Зрештою, після заповнення купи паперів, різних форм, квитанцій та контрквитанцій, які довелося підписати чотири рази, з кожного з нас зняли по 18 рублів і 70 коп. за кожен велосипед, проштампували та дозволили продовжити нашу подорож. Можете уявити собі швидкість, з якою ми одразу рушили».

«МІСТО З УСІХ ПОГЛЯДІВ ЗАХОПЛИВЕ І ОРИГІНАЛЬНЕ»

Перші кілометри до Жванця пройшли по гладкій дорозі. Помилувавшись Хотинською фортецею на іншому боці, друзі продовжили подорож. Далі шоком стало дорожнє покриття. За 5 км до міста «почалася гора, вкрита нерівним камінням, з яким не зможе впоратися ні найкращий велосипедист, ні найпотужніша машина. Усе місто має таку ганебну бруківку, що той, хто її не бачив, навіть уявити собі не може. Але яке нам було діло, коли ми наближалися до бажаного місця призначення?».

Кам’янець вразив: «Місто в усіх відношеннях захопливе та оригінальне, розташоване так, як жодне в світі, на крутій, здавалося б, рукотворній скелі, оточене біля основи водами річки Смотрич і знову розділене таким же крутим берегом. Ні опис, ні фотографії, які я зробив, не передадуть цього; потрібно побачити, щоб зрозуміти. Це цікаве місто, але водночас і сумне».

Чоловіки відчували фантомні імперські болі, вважаючи Кам’янець «польським містом», та за два дні не почули тут жодного слова польською. Ходили вуличками, звіряючись із польськими енциклопедіями, творами Юзефа Роллє та Генріка Сєнкевича. Занотували, що російська влада знищила багато старих написів на будинках. Дивувала і доля римо-католицьких храмів: «Найгарніший єзуїтський костел був перетворений московитами на гімназію, сусідній кармелітський костел – на православний собор, а домініканський костел став військовим казино, де сьогодні офіцери грають у карти та проводять бали».

Зупинилися в єврейському готелі. Пеньонжек пихато звертався до всіх польською. Його не розуміли. Він принципово не переходив на іншу мову. Довелося шукати перекладача. Перепустку, видану на кордоні в Ісаківцях, віднесли до поліцейської дільниці. Далі автор сів писати друзям листівки і листи. Пошта була в сусідньому будинку. Пеньонжек переживав, що лист польською не відправлять. Працівник порадив підписати кореспонденцію в Галичину німецькою: «Там усе Німеччина».Зіткнувшись із тим самим стереотипом, котрим послуговувався сам (бо все за Збручем було для Пеньонжека росією), автор обурився, та саркастичний поштар наполягав: треба писати німецькою, інакше лист загубиться.

У середу, 27 липня 1898 р., в місті був якийсь гала-вечір. Вулицями снували кубанські козаки, а об 11 годині мав відбутися військовий огляд і показ пожежної команди. Та тільки парад почався, товариші вирушили назад до Львова. Того ж вечора ночували в Борщеві, подолавши найбільшу відстань за день – 81 км. Серце не витримувало подільських пагорбів – автору довелося пити якусь настоянку, щоб його заспокоїти. Кривче та інші сусідні села описуються як заможні, але мандрівників вразило, що в якому б із них вони не запитували селян, хто тут пан, всі відповідали однаково: «Не знаю. Тут посесор – єврей, а пана не знаю, він у Львові мешкає».

Дорога з Борщева до Заліщиків мала чудове покриття. Біля Касперівців Пеньонжек пішов купатися в місці, «де Стир впадає в річку, чиє ім’я не можна згадувати в пристойному товаристві». Підкажемо читачам, що йдеться про річечку Дупу на півдні Тернопільщини – мальовничу і з високими берегами. Мандрівник цю частину шляху долав уже сам: його товариш вирушив до Бучача. Пеньонжек занотовує, що села на Поділлі великі, люди в них ввічливі та не люблять суперечок, а поля засіяні кукурудзою і пшеницею. Велосипед довіз автора до Станіславова, теперішнього Івано-Франківська, а далі подорож продовжилася залізницею до Журавна. Ровер проїхав, за підрахунками Пеньонжека, 596 км. Підрахував навіть, скільки разів потрібно крутити педалі для проїзду одного кілометра – 370 разів. У день мандрівник використовував 3 гульдени. Висновок? «Якби я використав ці гроші на проживання в якомусь курорті, сумніваюся, що мені було б краще – бо я повернувся здоровим, бадьорим, з запасом вражень і спостережень».

Ірина ПУСТИННІКОВА.