Понеділок, 09 Грудня 2024 р.
10 Серпня 2018

«ПОСТРАХ БУДИНКУ – ТАРАС БОЖКО»

Як відомо, Харків був столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки (скорочено – УСРР) майже 15 років – з 19 грудня 1919 року до 24 червня 1934 року. В місті концентрувалося наукове та мистецьке життя працівників української культури. Там був зведений для них окремий будинок, на­званий «Слово». Про одного з його мешканців – Тараса Савовича Божка – піде надалі мова, адже яскравими спогадами про малого Тарасика поділилося чимало мешканців «Слова».

КОРОТКИЙ КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ ПЕРІОД

Мама Тараса Божка - Наталя Забіла. Портрет  художника Анатолія СилаєваТато Тараса Божка - Сава БожкоТарас Божко народився 1923 року в Харкові в сім’ї майбутніх письменників – Сави Божка та Наталі Забіли. У квітні 1924 року батько поїхав у Кам’янець-Подільський створювати окружну газету «Червоний кордон», перше число якої вийшло 1 травня 1924 року. Мама вчилася в Харкові в інституті народної освіти.

Далі надаємо слово краєзнавцеві, вчительці та журналістці Ганні Черкаській із Запоріжжя, яка на сайті «uahistory.com» розмістила статтю «Тарас Божко, син Наталі Забіли». Ганна Володимирівна пише про Наталю Забілу:

«Вона так втомлювалася, що ледве вистачало сил забрати Тарасика з ясел. Несла сонного малого до гуртожитку, куди там до колисанок, віршиків?

На канікулах вона з сином поїхала до чоловіка в Кам’янець-Подільський, трохи відпочила, бо Сава мав хатню робітницю Марійку, а малим опікувався друг Божка – Терень Масенко. Чоловікові подобалося «кочове» життя, романи-експромти, за що Сосюра називав Божка «примітивним донжуаном», а Наталії хотілося родинного тепла, тому сімейне життя Сави та Наталі не склалося.

Оскільки жити з Тарасиком було ніде і ні на що, до Харкова вона їхала сама, син лишився у батька».

Доктор філологічних наук Віталій Мацько з Хмельницького в статті «Дайте простору душі» про Саву Божка доповнює відомості Ганни Черкаської:

«До Кам’янця Сава приїхав одруженим. Наталка Забіла залишилася у Харкові на навчанні. Тривала розлука негативно позначилася на сімейному стані. Молоде подружжя один одному виставляли ультимативні вимоги, що призвело до розладу сім’ї. Наталя Забіла річного сина Тарасика залишила у Кам’янці-Подільському. Доглядала хлопчика няня Марія Лисунова. А коли вона їздила у село до батьків, тоді нелегку, але конче потрібну справу брали на себе по черзі Терень Масенко і Петро Довгалюк».

Далі знову надаємо слово Ганні Черкаській:

«У Харкові Наталя Забіла закінчила інститут, внесла гроші у побудову кооперативної квартири.

Коли Терень привіз Тарасика, він наче виправдовував значення імені «Бунтар»: умів вибабратися у найбруднішій калабані, гудзики на його одязі трималися кілька хвилин, тому охочих побути нянькою у шибеника не знаходилося. Втім ніколи Наталя Львівна жодним словом не лаяла сина, про підняття руки й гадки не мала».

Як сповіщає словник-довідник «Власні імена людей», ім’я Тарас походить від грецького дієслова, що означає – бентежу, турбую (буквально: бунтівник).

ХАРКІВСЬКІ СПОГАДИ ПРО МАЛОГО ТАРАСА

Будинок «Слово» в ХарковіП’ятиповерховий будинок для письменників «Слово», що з висоти пташиного польоту нагадував літеру «С», споруджено 1928 року за проектом архітектора Михайла Дашкевича. Там у другому під’їзді з п’яти мала помешкання й Наталя Забіла.

1966 року в Торонто спогади «Слово про будинок «Слово» опублікував Володимир Куліш, син репресованого українського драматурга Миколи Куліша. Він писав:

«Коли б ви зайшли до «Слова» у двір, то, напевно, зустрілись би з малим хлопчиною з нещадно замурзаним носом, обірваною сорочкою, з підбитим оком, подряпаною щокою. Ні одна бійка та бешкет не обходилися без його активної участі. Незвичайно дикої вдачі й абсолютно невихований. Я зараз вас з ним познайомлю. Це Тарас Божко. Вам знайоме це прізвище? Мабуть, що ні. Його тато, Сава Божко, написав колись грубезний ро­-ман «В степах» і невідомо куди зник. Я знаю, ви запитаєте про маму Тараса. Напевно, уявляєте страшну відьму, що абсолютно не дбала про свого хлопця-одинака. Ви помилитесь, коли так подумаєте. Ця «страшна мама» – Наталя Забіла. Чудова жіночка, спокійна й сердечно-мила. Вона ж і видатна дитяча письменниця. Не раз перехоплювала Тараса так би мовити «в акції», витирала вічно брудний ніс, щось йому там говорила (ніколи навіть пальцем не торкнула), потім, поцілувавши, відпускала «на свободу».

В іншому місці, розповідаючи про дітей письменників, Володимир Куліш коротко зазначає: «Ну і пострах будинку – Тарас Божко».

1992 року видала спогади «Невідступне минуле» дружина українського письменника Сергія Пилипенка, закатованого в сталінських таборах, Тетяна Кардиналовська. Згадуючи свій харківський період, вона писала:

«З моїх тодішніх знайомих хочу ще згадати Наталю Забілу, відому дитячу письменницю. Вона походила із старого шляхетського роду, про що не без гордості усім казала. За тодішнім звичаєм у неї було безліч романів, а також чоловіків, від яких вона мала дітей, усе дівчаток, які чомусь вмирали ще немовлятами. Перед тим, як вона оселилася в будинку «Слово», – двома поверхами вище від нас – у неї був черговий роман з Савою Божком, від якого вона мала сина Тараса. Це був справжній башибузук, страховисько для всіх дітей у нашому будинку, крім нашої Асі, з якою вони приятелювали. Він навіть узяв її під свою опіку. При будинкові «Слово» влаштували дитячий садок, і ми віддали туди Асю, а Забіла – свого Тараса. Там їхня приязнь зміцніла, причому непосидючий Тарас раз у раз вигадував якісь розваги, що йшли всупереч правилам дитячого садка. Наприклад, під час так званої «мертвої години», коли діти мали лежати тихо, він учив Асю рахувати до тисячі. Виховательки втратили надію зробити з них зразкових дітей і заявили мені, щоб я забрала Асю з садочка, бо вона «недорозвинена дитина»… Між іншим, діти письменників взагалі не підходили під норми, встановлені педагогікою, і часто вчителі відмовлялися працювати в цьому дитячому садку, бо не знали, що вони мали робити з такими чадами. Після того, як Асю виключили з дитсадка, ми віддали її до приватної групи. Вчителька групи мене попередила: «Тільки в мене виховання не базується на принципі «Вставай, проклятьем заклейменный» і «Ложись, проклятьем заклейменный». Мене це вповні вдовольнило, й Ася почала там учитися й пізніше, маючи дев’ять років, пішла зразу до третього класу».

Є і третій спогад про малого Тараса Божка. Його 2002 року надруковано в Харкові. Повість про батька «На добрий спомин…» оприлюднила Наталка Дукина, донька загиблого й незаслужено забутого українського письменника Миколи Дукина, який належав до літературного угруповання «Плуг». Наталка Миколаївна згадала таке:

«Головував, отаманував, давав лад нашій різномастій кумпанії Тарас Божко. Спосіб правління, безумовно, був деспотичний, авторитарний, і часто-густо він підтримував його міцним кулачком, але, так чи інак, у нас був двір, НАШ ДВІР, було відчуття якоїсь єдності; мені не пам’ятається, щоб Тарас бив когось ні за що, зловживаючи своєю силою, чи знущався з когось, – ні, то був справедливий козак-отаман. Щоправда, Тарас був од мене старший років на три-чотири, і я з ним мало спілкувалася. Ще пам’ятаю, що коли справа доходила до сварок, суперечок з дітворою з чужих дворів, що були поблизу, – Будинок льотчиків, Будинок залізничників та ін., – то Тарас завжди хоробро вів перед і стояв «вусмерть», не зважаючи на вік чи силу суперника».

ПРОТОТИП МАЛОГО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Удруге Наталя Львівна вийшла заміж за Антона Шмигельського. Чоловік – дитячий поет із Золочева на Львівщині, учився разом із нею. Подружжя отримало трикімнатну квартиру в будинку «Слово». Одна за одною Наталя Забіла народила двох дочок. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду. Під час Голодомору у письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненькі шматочки на кожного. Діти померли. З Антоном Шмигельським Наталя Забіла розлучилася.

Згадує про дитячу поетесу Володимир Куліш: «Говорили в «Слові» про її різні романси. Нічого дивного – молода, мила й «солом’яна вдовичка» мала право на життя. Але один такий романс закінчився шлюбом з найнесимпатичнішою людиною в «Слові» Антоном Шмигельським. Про Шмигельського явно говорили, що він сексот, що пізніше й потвердилось… Він бив її і поводився з малим Тарасом як скотина… Розійшовшись з Забілою, Шмигельський продовжував жити у «Слові» начебто нічого не сталось».

Ганна Черкаська пише: «Тарасик, запеклий футболіст, дружив із Ромчиком Підмогильним. Цікавого до всього, задерикуватого, моторного та розумного хлопчиська Оксана Іваненко змалювала у своєму творі про Шевченка. «Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги – Наталі Забіли».

ВІРШІ МАМИ

Найстрашнішими були часи війни. Влітку 1941 року майже кожної ночі Тарас чергував на даху будинку, щоб зне­шкоджувати запалювальні бомби, якими німці закидали Харків. Потім Тараса Божка забрали на війну, Наталю Забілу відправили в Уфу. Свою любов і тривогу за сина мати передала у віршах.

*  *  *

Пишу листа, трикутником згортаю,

Надписую на ньому те ім’я,

Що так давно – як зараз пам’ятаю –

Сама для тебе добирала я…

 

Як дійде він, цей лист? Які дороги

Ведуть до тебе в рідному краю?

І чи він знайде там тебе живого,

Сміливого, невтомного в бою?

 

І чи зуміє він переказати

Німою мовою, поміж рядків

Все, що сказать хотіла б сину мати,

Коли б на це їй вистачило слів?..

 

Беріть же, поштарі, до рук побожно

Оцей мій лист, як всі такі листи,

Щоб з материнських серць краплину кожну

Синам на бій, як зброю, донести!

1942

Тарас Божко був нагороджений медаллю «За відвагу» та орденом Червоної Зірки. Це знайшло відображення у віршах Наталі Забіли.

*  *  *

Він виріс. Він змужнів. На грудях в нього орден.

На нього зиркають на вулиці жінки.

А я іду собі й на всіх дивлюся згорда,

Торкаючись його згрубілої руки. 

Хай попереду знову смуток невичерпний,

Для нього знов бої, для мене – дні тривог, –

Сьогодні нам обом сміється сонце серпня,

Коли по ріднім місті ми йдемо удвох.

 

I хочеться мені, щоб всі раділи з нами,

Щоб перший-ліпший стрічний радість мою знав

I щоб на людях він частіше слово «мама»,

Звертаючись до мене, вголос вимовляв.

1944

* * *

Сьогодні він ще тут. Я чую: за стіною

З своїми друзями танцює і співа.

А я в своїм кутку сиджу самотиною,

I хилиться від дум зважніла голова.

 

Ось пройде тільки ніч, настане та година,

Коли він піде знов в походи та бої –

Мій син, дитя моє, єства мого частина,

Будучина моя, сподіванки мої…

 

Нічого не скажу, і ні одна краплина

Не скотиться тоді з моїх сухих очей…

Щоб вибороти мир і щастя Батьківщини,

Немало для синів іще боїв невпинних,

А матерям журби й невиспаних ночей…

 

Та видасться мені спустілою домівка,

I буде серце сум роз’ятрювать все гірш,

I марно ждатиме натхненної кінцівки

Мій недописаний, мій вистражданий вірш.

1944

ХВОРЕ СЕРЦЕ ТА РАННЯ СМЕРТЬ

Картина Дмитра Шавикіна «Дружба»Завершує розповідь про Тараса Божка Ганна Черкаська так: «Третій чоловік поетки художник Дмитро Шавикін у відомій картині «Дружба» (1950 рік, Львівський музей українського мистецтва), втілив риси Тараса Божка в образах чотирьох моряків.

Син Наталі Львівни після війни закінчив будівельний інститут і був інженером. «Тарас Савович був людиною дуже обдарованою: добре малював, писав чудові вірші».

Нащадок роду відомих довгожителів (прапрадід активно прожив 113 років) мав хворе серце, тому не дожив до 49 літ. Його рід продовжили сини – Олександр і Дмитро».

Згадує післявоєнного Тараса Божка Наталка Дукина: «Після війни я бачила його лише кілька разів, доки ми ще жили в будинкові «Слово», до 60-го року. Якось ми зустрілися, розбалакалися, і він попрохав у мене почитати ту збірку казок Андерсена, про яку йшлося вище. Повертаючи, сказав, що мав велику насолоду від неї; я трохи розгубилася й здивувалася: у моїй уяві образ довоєнного Тараса-хлопчака і повоєнного дорослого Тараса, й тінь дядька Савки якось не сполучалися з казками… Помер Тарас рано, десь років 45-ти, від інфаркту».

Як бачимо, в мемуаристів розбігаються терміни, скільки саме прожив Тарас Божко: «Не дожив до 49 літ», «Помер Тарас рано, десь років 45-ти, від інфаркту».

Віталій Мацько подає спогад драматурга Василя Минка, який зазначає про Саву Божка: «Перший чоловік Наталі Забіли. Їхній син Тарас у нашій хаті помер, я був його хрещеним батьком». Подає літературознавець із Хмельницького й роки життя Тараса Божка: 1923-1974. Тобто, він прожив 50 або 51 рік. Трошки більше, ніж указують інші мемуаристи.

Правда, Тетяна Кардиналовська згадує: «Щодо Тараса Божка, то 1985 року я прочитала у журналі «Україна» нарис, де розповідалося, як учасник Великої Вітчизняної війни, колишній партизан Тарас Божко був запрошений на ювілейні свята з приводу сорокаліття закінчення війни до якоїсь школи і виступив перед школярами». Проте, це, напевне, інший Божко.