УТРИМАННЯ ПРИТУЛКУ ЯК ЗВИНУВАЧЕННЯ

Останнім часом в українському і світовому медіапросторі все частіше звертають увагу на утиски й переслідування релігійних громад на окупованих росією українських територіях. Більшість громад (за винятком офіційної РПЦ) змушені або припинити свою діяльність, або перейти в підпілля. Втім така ситуація аж ніяк не нова, адже навіть у Кам’янці-Подільському за часів Російської імперії існувала таємна жіноча католицька спільнота, яка теж підпала під репресії самодержавства і була закрита. Ці черниці займалися вихованням покинутих дітей і молоді, що особливо актуально напередодні Дня усиновлення, який щороку відзначається в Україні 17 вересня.

Після невдалого польського січневого повстання 1863-1864 рр. царат вирішив закрити всі римо-католицькі монастирі та заборонити прийом кандидатів і кандидаток до вже існуючих обителей. Греко-католицька церква на той час була поза законом уже майже 30 років. Ліквідації 1866 року підлягала і Кам’янець-Подільська дієцезія, яку було об’єднано в одне ціле з Луцько-Житомирською. 

Очевидно, це не змінювало факту, що чимало юнаків і дівчат прагнули присвятити себе служінню Богу в чернечому житті. Тоді польський монах-капуцин, нині прославлений церквою як блаженний Гонорат Козмінський, запропонував абсолютно нову модель безхабітових (хабіт – монаше вбрання) чернечих спільнот. Богопосвячені особи, складаючи звичайні обітниці чистоти, послуху та убогості, мали вести прихований спосіб життя, носити звичайний мирянський одяг і нікому не виявляти своєї приналежності до ордену. Таким чином, за двадцять років йому вдалося організувати понад 25 окремих жіночих і чоловічих таємних згромаджень, кожне з яких мало свою харизму і призначення.

До Кам’янця-Подільського монахинь з однієї з таких таємних згромаджень – Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії (скорочено серцянок) – запросив 1907 року настоятель кафедрального собору Пйотр Маньковський. Серцянки були засновані о.Гоноратом і Матір’ю Паулою Малецькою 8 грудня 1885 р. Місією сестер було виховання дітей і молоді у вірі та християнських цінностях. Тому не дивно, що настоятель Кам’янецької катедри відразу доручив їм опіку над притулком для хлопців із бідних родин і сиріт, який він сам відкрив на вулиці Петербурзькій (сучасна вулиця Лесі Українки).

Першою настоятелькою дому стала с.Ізабелла Моллер. Сучасники згадували: «Хлопці справляли на всіх захопливе враження своїм прикладом та поведінкою в костелі, на вулиці, всюди. Хоча влітку ходили босоніж, були одягнені з голови до ніг так, що їх називали «паничами». Коли ж оточували конфесіонали у день сповіді, то казали: «Тепер поводяться як клірики». Отець Маньковський справді присвячував їм свій вільний час, сприймаючи це як відпочинок. Їхні групові фото 1909 року були надіслані Римському Папі Пію Х, який уділив закладу своє апостольське благословення. 

Монахині ще відкрили у Старому місті неподалік від Тринітарського костелу аналогічний заклад для дівчат. Там діяли швейна і школа домашнього господарства, яку провадили десять черниць. Дівчат, також з-поза притулку, вчили виготовляти церковне начиння, одяг і різноманітні вишивки, гроші від продажу яких витрачалися на утримання. Оплату комунальних послуг і оренду житла забезпечував кс.Маньковський. Із часом приміщення виявилося замалим, тож заклад було переселено в інший будинок на Новому плані. Оскільки до католицького храму було занадто далеко, то за спеціально отриманим дозволом із Риму вирішили спорудити таємну каплицю всередині притулку, де щотижня месу відправляв священник із Кафедрального собору.

Оскільки це був період після революції 1905 року, що характеризувалася деякою релігійною свободою, сестри не занадто дбали про конспірацію, що потім зіграло з ними злий жарт. Одна з вихованок, одружившись із православним, відкрила йому таємницю закладу. Той, швидше за все, доніс про це царським чиновникам, і в листопаді 1910 року до притулку навідалася державна інспекція. Такі ревізії відбулися також і в Житомирі, Києві та інших містах. Можливо, приводом до загальнодержавних обшуків стала брошура «Про реакціонізм і забобони» певної Порай-Боярської. У ній вона в негативному світлі подає існування таємних католицьких монастирів як загрозу для російської державності та інструмент покатоличення місцевого населення. Для імперської еліти цього було достатньо, щоб представити царю цю справу страшнішою, ніж програна російсько-японська війна. А тут ще дійшло донесення про таємну обитель у столиці Подільської губернії, яка займала прикордонне положення і була населена значною кількістю поляків.

Про візит до дівчачого закладу в Кам’янці дізнаємося зі спогадів черниці с.Луції Свідерської: «Дітей у закладі з дня на день збільшувалося, а водночас розпочалися переслідування від уряду. Почали нас відвідувати то поліціанти, то пристави. Малих дітей не мали права утримувати, а коли їх забрали, то вигадували щось знову. Так щоразу до нас навідувалися неждані гості. Коли здавалося, що з нами вже все було вирішено, мати-настоятельниця сказала зробити пару шкарпеток і занести одному з тих ватажків… Одягаюся і бачу у вікно, як ціла зграя поліції йде до нас. …Поки вони оглядали приміщення, я тим часом сховала деякі книги та зошити, а наші конституції та молитовники винесла через каплицю на веранду, оскільки частина дому знаходилась від саду, і там ще не встигли послати охоронців. Потім вони зайшли до каплиці, а там с.Анеля проводила реколекції (духовні вправи та роздуми. – О.Б.). Сказали їй вийти, а двері замкнули на замок. Сам поліцмейстер взяв ключ із собою та вийшов. Нас огорнув страх, що якщо не відкриють двері, то що буде з Пресвятими Дарами. Поліціант вийшов на двір, де мав приготовлених свідків. Він завів цілу зграю до каплиці, оглянули і вийшли, а ключ забули у дверях. Сам сів у карету і поїхав до декана о.Вишинського з костелу Пресвятої Трійці. …Тоді мати Моніка каже, що оскільки останньою с.Луція була у сповіді, тож я пішла до каплиці і винесла Пресвяте Таїнство. Коли отримала наказ, не було часу на роздуми. Побігла до ікони Серця Марії, стала на коліна, попросила благословення, потім взяла чашу, огорнула у розміщений там корпорал (спеціальну тканину. – О.Б.), пригорнула до серця, накрила одягом, а до дарохранительниці поставила реліквіарій з мощами».

Оскільки не було знайдено Пресвятих Дарів, священнику вдалося представити вівтар як звичайне домашнє місце для домашньої молитви, а не таємного богослужіння. Коли кс.Вишинський поїхав, то розпочався справжній обшук, який тривав майже пів доби. Дивом вдалося сховати вихованок, яких непомітно під шум ревізії переводили з однієї кімнати в іншу, а потім розіслали в сім’ї. Пристави, шукаючи чернече вбрання, натрапили на формуляри річних монаших присяг із підписами с.Людвіки Літц і згаданої вже Луції Свідерської. Це поруч з обручками стало доказом проти сестер. Священники заперечували існування незаконного монастиря, представляючи жінок як побожне братство мирян, яке не несе жодної загрози для влади, натомість робить чимало добра. Переконували, що каплиця створена лише для хворої директорки дому, яка не могла через відстань ходити до храму на службу. Дітям же про неї нічого не було відомо. Як наслідок, це вберегло вихованців від допитів, а монахині, попри погрози і тиск, не видали своєї таємниці слідчим. Місцеві та київські газети широко описували цю справу, а саме слідство тривало з листопада 1910 р. до березня 1911 р.

Остаточно серцянкам висунули п’ять звинувачень: 1. Діяльність незаконної школи. 2. Навернення російських дітей. 3. Утримання притулку для малих дівчат. 4. Діяльність підпільного монастиря. 5. Таємна каплиця. Суд ухвалив штраф 100 рублів і депортацію з міста священників Маньковського і Жуковського, які відправляли у притулку меси. Києво-Житомирський єпископ Кароль Недзялковський порадив настоятельниці вислати сестер по домах, аж поки все не затихне. Заклад для дівчат був формально закритий, а майно монахині передали кам’янецькій дворянці та благодійниці Барбарі Старжинській (у дівоцтві Демчинській), дружині місцевого землевласника Домініка Старжинського (1855-1923). Заклад для хлопців під опікою сестер продовжував діяти і надалі. З часом решта сестер змогла повернутися до міста, за допомогою згаданої вже пані Старжинської заснували їдальню під назвою «Польський Дім Праці». Відновили також роботу швейної майстерні. Наприкінці 1916 року почав функціонувати заклад для дівчат, який у свої найкращі часи налічував аж 60 вихованок. За сприяння настоятеля Тринітарського костелу отця Владислава Дворжецького 1917 року відкрили 7-річну польську школу разом з інтернатом. 1918 року Папа Бенедикт відновив Кам’янець-Подільську дієцезію, а першим єпископом призначив уже згаданого П.Маньковського. Барбара Старжинська заповіла згромадженню свій маєток у с.Острівчани, зокрема, 150 га землі, 30 корів, 12 коней. Ним опікувалися п’ять монахинь, а кошти з господарства йшли на утримання дитячих будинків. У планах також було заснувати там школу домашнього господарства.

«Як зібрали будівельний матеріал, то треба було ночами охороняти з револьвером, а вдень тяжко працювати. Як побудували дім, стайню, столову, хліви та курники, то годували 300 курок…» – згадує ті часи одна з монахинь с.Кароліна. 1920 року серцянкам передали відреставрований подомініканський монастир, який мав стати осередком для навчання майбутніх монахинь. Проте влада згодом зайняла монастирські будівлі, а сестри з Проскурова та Житомира оселилися у маєтку Старжинських. Через загрозу наближення більшовиків курія (єпархіальне управління) Кам’янець-Подільської дієцезії разом з єпископом Маньковським та семінаристами евакуювалася до Бучача, а в місті залишилися декілька священників та черниці з дітьми. До зовнішніх труднощів додавалися і негаразди всередині спільноти. Щоб вирішити непорозуміння між сестрами, 1920 року до міста прибула їхня 68-річна засновниця, мати Паула Малецька, яку в середовищі серцянок конспіративно називали «бабусею». Через складну ситуацію у згромадженні та брак сил мати Малецька тут відмовилася від уряду генеральної настоятельки та передала повноваження згромадження своїй наступниці, сестрі Вікторії Рутковській. Після втихомирення настроїв засновниця ще деякий час жила в кам’янецькому закладі для дівчат. Лише 1922 року її дивом вдалося вивезти за кордон. Так про це згадує с.Кароліна Гринєвецька, яка була змушена поїхати до Києва, щоб отримати документи для виїзду. Там вона натрапила на опір радянських чиновників: «Какая бабушка? Вы Гриневецька, ваша мать Ромаслович, а бабушка Верихо… Какая это вам бабушка?». На що вона сказала, що залишить стареньку і поїде сама, бо має право перетину кордону. «То забирайте и бабушку». Так вдалося вивезти Марію Паулу Малецьку до Польщі, де вона померла 28 вересня 1927 р. у Новому-Мясті-над-Пилицею.

Під радянським пануванням життя серцянок та їхніх вихованців ще більше ускладнилося. Чиновники не раз приходили і розпитували вихованців про умови життя, чи до них добре ставляться, чи всього вистачає. Проте, на здивування інспекторів, діти завжди відповідали, що до них виховательки ставляться, немов рідні матері. Сестра Людвіка Лозовська згадує, що одного разу більшовики їм запропонували: «Бачимо, що добре вмієте провадити школи та сиротинці, так все добре організовано… відмовитеся від забобонів, а дамо під вашу опіку українські, польські та єврейські школи…». 1922 року під приводом допомоги голодуючим, яка, втім, так, на жаль, і не надійшла до адресатів, радянська влада конфіскувала маєток в Острівчанах. Родина Старжинських була змушена тікати до Польщі. Черниці усвідомлювали, що в більшовицькому Кам’янці на них чекають лише переслідування і смерть, тому поступово залишали місто та перебиралися за Збруч. Повністю свою діяльність у місті серцянки припинили 1923 року, забравши із собою частину вихованок. Деяким монахиням не так пощастило, і їх депортували до Казахстану. Після повернення із заслання с.Розалія Козак працювала захристиянкою у храмі святої Анни на Гречанах у Проскурові (сучасний Хмельницький), а с.Текля Демичковська, завдяки безстрашній поставі, продовжувала бути органісткою і гуртувати навколо себе дівчат, які прагнули присвятити життя служінню Господу. Вона отримала дозвіл від польського кардинала Стефана Вишинського таємно приймати нових кандидаток до спільноти Серцянок. Так, сестри безперервно залишалися на території України, аж поки не відновили свої структури в період незалежності.

Дочки Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії і досі вірні своїй місії та гаслу, провадять дитячі доми та будинки сімейного типу в Ярмолинцях, Житомирі, Києві та Хмельницькому, де виховують близько 40 дітей. Навчають катехизису дітей у парафіях, працюють органістками.

Щоб стати справжньою матір’ю для дітей, не обов’язково народжувати, головне – їх любити, прагнути для них і віддавати своє життя вихованню.

За матеріалами книги с.Марії Даніели Закржевської «Історія згромадження дочок Серця Марії». 1960-1968. Переклад із польської.

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ.