ГИНУТЬ МОЛОДІ

Тепер лише зі світлин на рідних дивитимуться молоді хлопці, життя яких обірвалося на війні. Не передати словами весь біль, що розриває серця близьких. Дітки залишилися без батька, а дів­чина в 20 стала вдовою.

ЗАГИНУВ МУЖНІЙ ВОЇН

17 жовтня від сліз здригалася Чемеровеччина. В останню путь проводжали 20-річного солдата Анд­рія РОССІХІНА, уродженця с.Кугаївці. Він був хороб­рим у бою і по­давав приклад побратимам.
Як розповів староста села Олександр ГУРАЛЬ, Андрій народився 19 вересня 2002 р. Закінчив місцеву школу. Коли отримав повістку на строкову службу, пішов служити в ЗСУ, бо хотів пов’язати життя з армією. Тож згодом уклав контракт. Із першого дня повномасштабно­го вторгнення героїчно боронив Україну. За особисту мужність і самовіддані дії, проявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Зі слів його бабусі, йому вдалося збити з гранатомета ворожий вертоліт.
Андрія виховували бабуся і ді­дусь. Він був працьовитим, веселим, щирим і добрим. Коли йому вдалося приїхати в коротку відпустку, встиг одружитися, мріяв про Перемогу і щасливе подружнє життя. На жаль, усі плани розтрощила війна, розв’язана росією.
Під час виконання бойового зав­дання наприкінці вересня Андрій зазнав важкого поранення. За його життя боролися лікарі в Полтаві, йому зробили декілька складних операцій, але виявилися безси­лими. Воїн помер 11 жовтня.
У Героя залишилися мама, дві сестри, бабуся і дідусь, дружина.

«ХТО, ЯК НЕ Я»

Ще одна чорна звістка надійшла на Чемеровеч­чину із фронту. На Херсонському напрямку обірвалося життя 31-річного жителя с.Біла, командира відділення 128 окремої гірсь­­-ко-штурмової Закарпатської бригади сержанта Віталія МАРМАНЮКА. Вдовою залишилася молода дружина, оси­ротіли 5-річний син і 3-річна донечка, біль розриває серце матері й двом сестрам. Сумують за Героєм село Біла та вся Чемеровецька громада.

– Віталій народився 22 серпня 1991 року. Закінчив 9 класів у Більській школі та продовжив учитися в Кам’янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, – ледь стримуючи сльози, розповідає сестра Іванна Кохан. – Грав у військовому оркестрі. Далі вчився в коледжі культури і мистецтв, бо любив музику, грав на трубі, іоніці, словом, на багатьох музичних інструментах. Любов до музики перейняв від батька, який був музикантом. Потім служив у Збройних силах України. Життя так склалося, що довелося поїздити на заробітки. Згодом одружився і проживав у Волочиському районі. У перший день вторгнення, 24 лютого, добровільно пішов у тероборону. Потім його відправили на навчання, а згодом – на Херсонський напрямок. Щодня телефонував комусь із рідних. Під час останньої нашої розмови сказав: «Нас бомблять, через це не можуть привезти нам їсти. Але маємо сухпайки, не голодаємо. Все добре». Він ніколи ні на що не скаржився. Був позитивним, добрим, усіх завжди підтримував. Як ми не відмовляли його залишатися вдо­ма, не послухав, сказав: «Хто, як не я».
Загинув брат удень 13 жовтня. Нам повідомили, що сталося це під час обстрілу. Було три прильоти. Два нікого не зачепили, а третій потрапив у місце, де були хлопці. Віталій загинув від осколка, а двоє інших хлопців зазнали поранення.