ВТРАЧАЄМО НАЙКРАЩИЙ ГЕНОФОНД НАЦІЇ

Звільнення нових населених пунктів, на жаль, приносить сумні звістки з лінії вогню. Цього тижня кам’янчани проведуть в останню путь земляків-Героїв, хоробрі серця яких до останнього билися за Україну.

ВОЮВАВ «НА МІНУСІ»

Звістка з передової вибила землю з-під ніг у сивочолих батьків, двох сестер, 12-річ­ного сина і всіх, хто знав Сергія КОЗИНЯКА. 34-річний солдат військової частини А4007 загинув 19 листопада біля населеного пункту Авдіївка на Донеччині внаслідок мінометного обстрілу.

– Сергій народився 22 лютого 1988 року в Шепетівці. Навчався в місцевій школі. Захоп­лювався танцями, боротьбою, театральним мистецтвом, грав у КВК, мав безліч друзів і ніколи не мав ворогів, бо ні з ким не сварився. Добрим був, – розповідає старша сест­ра загиблого, викладачка К-ПНУ ім.Івана Огієнка Наталія ШЕРЕМЕТА. – Після школи вступив на історичний факультет нашого університету, який успішно закінчив і пішов на строкову службу в прикордонні війська, а потім уклав контракт із ЗСУ і служив у морфлоті в Севастополі. Незадовго до анексії Криму флот скорочували, і брат повернувся до Кам’янця, а пізніше переїхав до Києва, де й мешкав до повномасштабного вторгнення. У перші дні війни він тиждень ходив до військкомату і просився на фронт. Сергій потрапив у гарячу точку – під Авдіївку. Якось наді­слав нам відео, як зі своєї позиції в бінокль бачить Донецьк. А з кінця серпня він перебував не на «нулі», а на «мінусі». Двічі на день телефонував батькам чи нам, сестрам, або ж надсилав смайлики. Напередодні загибелі Сергій виконував зав­дання на відвойованих у росіян українських територіях. Провів там одну добу, повернувся, аби перепочити, і вирушив знову на 5 діб. Рідних попередив, що може бути без зв’язку. Ми періодично зазирали в месенджери і бачили, що він заходив у мережу. Тож гадали, що все добре. А виявляється, телефон переглядав не він. Брат загинув у першу добу свого 5-денного відрядження. Про його смерть дізналися із фейсбуку…
Сергій мріяв, аби рідні були щасливими, і всім добре жилося. Він – справжній боєць за справедливість, міг навіть роботу змінити, коли бачив, що керівництво погано ставиться до підлеглих. Патріотичні люди і є такими справедливими. Удома всі ми так на нього чекали. Просили приїхати, бо батькові треба було робити операцію. Однак він відповів: «Не приїду, доки не закінчиться війна. Цю русню треба вибити з української землі».

ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ ПОНАД УСЕ!

До останнього дружина та рідні 31-річного Русла­на КОЗАКА, зв’язок із яким обірвався ще 29 березня, надіялися, що він живий і перебуває в полоні. Шукали будь-яку зачіпку, моніторили російські телеграм-канали і вірили в краще. Але коли Херсонщину деокупували, родина отримала сумну звістку. Про брата-Героя, якого розшукували майже 8 довгих місяців, «Подолянину» розповіла його сестра Катерина:

– Руслан народився в Залуччі 1990 року. Тут закінчив школу. Завжди веселий, позитивний, умів згуртовувати дітей спочатку в класі, а потім – в університеті імені Огієнка, де навчався на журналіста. З юних літ любив слухати українські пісні, як-от Назарія Яремчука, Іво Бобула. Ми дивувалися: молодь слухає попсу, а він – патріотичні душевні пісні. Патріотом був до самої глибини душі. 2015 року добровольцем пішов на війну. За рік надивився там багато чого, пережив теж чимало, пощастило вийти живим із Дебальцевського котла.
Повернувся додому, до сім’ї та рідних. Радів, як підростає донечка Русланка, почав будувати плани на майбутнє і займатися підприємницькою діяльністю. Аж тут – повномасштабне вторгнення. Не міг стояти осторонь і 6 березня пішов до військкомату. Батько його просив: «Русланчику, не йди! Ти віддав рік свого життя Україні. Нехай ідуть інші, а потім і ти підеш. Хіба ж ти не боїшся?». А він казав: «Тату, а хто піде? Я дуже боюся, тату! Але я сміливий «боягуз». Його призвали в 28 окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. Ми думали,що він перебуває на Одещині, затамувавши подих, спостерігали за новинами звідти, а він вже ген-ген – Миколаїв за його плечима, прибув на Херсонщину, в село Олександрівка Білозерського району. Пішов молодшим лейтенантом, але незадовго йому присвоїли звання старшого лейтенанта.
Постійно запитували: «Руслику, що там?». – «Все Ок». Коли зв’язку не було, навіть не знали, де його шукати. З’ясувалося, що хлопцям дали завдання – стримати ворога будь-якою ціною і не пустити на Миколаїв. Руслан стояв у перших лавах. Бій був кривавим, тривав годину. Весь цей час наші хлопці хоробро відбивалися. Але почався артобстріл, пішла ворожа піхота, і захисники загинули. Але ми цього ще не знали. Нам повідомили, що Руслан зник безвісти. Голова сусіднього села Станіслав поховав наших воїнів. Однак чи був серед загиблих Руслан – невідомо. До останнього сподівалися, що живий. Але, коли звільнили Олександрівку, зайшли наші військові й провели ексгумацію, нам повідомили, що він серед загиблих. Тож повертаємо Русланчика додому. До речі, село, яке захищав мій брат, російські іроди стерли з лиця землі.

У Героя залишилися батьки, дві старші сестри, дружина і 10-річна донечка.

У СЕЛАХ ДНІ СКОРБОТИ

Новоушиччина теж у скорботі. 19 листопада при виконанні військово­-го обов’язку в населеному пункті Пречистівка Донецької області внаслідок розриву ворожої міни загинув Борис БОЙКО. На сайті тергромади йдеться, що народився захисник 24 серпня 1975 р. в с.Куражин. Там же навчався у школі.

Страшна звістка знову надійшла на Дунаєвеччину – війна обірвала життя Євгену ЧИЖУКУ. На своїй сторінці в соцмережах голова Дунаєвецької міської ради Веліна Заяць залишила такий допис:

«Через російських окупантів перестало битися серце нашого земляка, жителя села Гірчична, відважного воїна та захисника, головного сержанта-командира бойової ма­шини 3 зенітного ракетного взводу військової частини А0536 солдата Євгена Чижука, 1978 р.н. У боях із ворогом під час артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Андріївка Донецької області Євген Сергійович зазнав важких поранень, після чого переніс декілька складних операцій. Однак 17 листопада в Дніпропетровському шпиталі імені І.І.Мечникова мужній боєць відійшов у вічність. Щирі співчуття матері захисника та всім близь­ким, рідним, товаришам за­гиблого бійця».