ВТРАТИ

«ЗЦІПЛЮВАВ ЗУБИ І ЙШОВ УПЕРЕД»

«Я не хочу, щоб мої діти виправляли наші помилки. Цю війну треба закінчити раз і назавжди Перемогою України, щоб нащадки ніколи не знали такої біди», – так пояснив рідним свій крок іти на фронт 44-річний кам’янчанин Андрій САМБОРСЬКИЙ. Облаштувавши для сім’ї укриття, надавши їм детальні роз’яснення, що і як робити, до яких звуків дослухатися, 28 лютого чоловік пішов до військкомату і вже 1 березня вирушив із рідного міста. На жаль, життя командира мотопіхотного відділення військової частини А4267 молодшого сержанта Самборського обірвалося 23 листопада поблизу с.Берестове Бахмутського району на Донеччині. 28 листопада захисника всім містом проводжали в останню путь. У нього залишилися мати, сест­ра, дружина, 21-річна донька Аміна і 13-річний син Ярослав.

– Брат народився 20 лютого 1978 року в Лисогірці, – розповідає «Подолянину» сестра Оль­-га. – Був життєрадісним, усім цікавився, любив майструвати. У 5 років Андрій пішов на танці й займався ними до 16-ти. Ми разом танцювали в «Горлиці». Навчався в 9 школі, активно займався спортом, зокрема спортивним орієнтуванням, різними видами єдиноборств, легкою атлетикою. В останні два роки вчився в експериментальному класі з юридичним нахилом, де були лише хлопці. Пів року провчився в К-ПВІІ, пояснив, що не бачить себе військовим, і пішов на строкову службу. Далі чотири роки ходив у морські рейси матросом ІІ класу. Побачив майже весь світ. Але згодом покинув море, бо мріяв про спокійніше життя. І саме тоді познайомився з майбутньою дружиною Тетяною.

Пані Тетяна з неабияким трепетом згадує про коханого. Каже, що познайомилися по телефону, а вперше побачилися на вокзалі. З чоловіком жили душа в душу, мріяли про власний будинок, придбали «коробку» в Слобідці-Гуменецькій, разом зробили там ремонт, бо зароб­ляли на життя будівельними роботами. Планували зустріти старість і тішитися внуками. Але почалася війна, і Андрій пішов захищати рідних та Україну.

– Андрій виконував завдання на Житомирщині, Харківщині, Луганщині та Донеччині. Двічі був поранений, але знову повертався в стрій. Зізнавався, що плаче, коли вивозять 200-х. Йому було боляче дивитися на молодих хлопців 20-25 років, які ще не встигли пожити… І радів, коли всі разом живими і неушкодженими поверталися із завдань. У вересні він уже був «на нулі» на Донеччині. Ніколи ні на що не скаржився, навпаки, зціплював зуби і йшов уперед. На 10 днів їздив на завдання, розповідав, що дві доби стояли по коліно у воді, погода була жахливою, він застудився, але знову поїхав на чергове завдання, яке стало фатальним. Нам повідомили, що їх «накрили» артилерією. Він зазнав осколкових поранень, несумісних із життям.

Галина МИХАЛЬСЬКА.

НЕ СТАЛО ПАТРІОТА

У вівторок наукові кола сколихнула страшна звістка про загибель кандидата історичних наук, доцента кафедри Історії України історичного факультету К-ПНУ ім.Івана Огієнка Вадима СТЕЦЮКА.

Вадим Борисович народився 1 червня 1982 р. в нашому місті. У 1988-1998 рр. навчався в Ка­м’янець-Подільській ЗОШ №2, яку закінчив екстерном, у 1998-2003 рр. – на історичному факультеті в К-ПДУ. Після закінчення університету вступив до аспірантури і працював учителем історії СЗОШ №5. Із вересня 2006 р. – на кафедрі історії України К-ПНУ ім.Івана Огієн­ка. У квітні 2009 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Земства Правобережної України в період Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.».

– Був людиною тямущою, комунікабельною, надзвичайно толерантною, інтелектуальною, зібраною, дуже патріотичною, поважав колег і студентів, – розповідає колишній науковий керівних загиб­лого – завідувач кафедри Історії України К-ПНУ ім.Івана Огієнка, професор, доктор історичних наук Олександр ЗАВАЛЬНЮК. – У Вадима було ба­гато справ, якими він займався. Він – викладач ще на фізико-математичному факультеті. Підробляв у музеї-заповіднику, проводив змістовні екскурсії. Як історику, йому це вдавалося дуже легко. На жаль, чимало з того, що він запланував, не реалізовано. Це та людина, яка з часом мала посіс­ти одне з провідних місць у нашому науковому середовищі університету, але доля розпорядилася по-іншому. Хотілося б, щоб його біо­графія продовжувалася.

Смерть колеги на своїй сторінці у фейсбуку прокоментував і журналіст-історик, боєць ЗСУ Вахтанг КІПІАНІ:

«Ще один френд пішов на вічну ватру, як кажуть, пластуни. Історик, викладач університету з Ка­м’янця-Подільського Вадим Стецюк. Велика шана за яскраве життя і вічна пам’ять».

Олександр ЩЕРБАТИХ.