Неділя, 14 Липня 2024 р.
29 Лютого 2024

НЕВИМОВНА ГІРКОТА ВТРАТ

Кожен день наближення Перемоги переповнюється невимовною гіркотою втрат. Це біль усієї України, яка втрачає найкращих синів і дочок…

СТАВ «ОЧИМА» ЗСУ В НЕБІ

Сергій ПО­ЛІЩУК20 лютого в районі с.Ласточкине на Донеччині загинув ка­м’янчанин Сергій ПО­ЛІЩУК. Солдат під час ворожого мінометного обстрілу зазнав важких поранень, від яких загинув. Сергій Олександрович був мобі­лізований у вересні 2023 р. 10 липня йому мало виповнитися 38 років.

– На моє глибоке переконання, найбільше люблять життя ті, хто любить тварин. Ця якість завжди йде в парі з повагою до чужого життя. Саме таку повагу мав Сергій Поліщук. Він міг принести додому перелякану таксу, яка загубилася, й декілька днів шукати її господаря. Мав удома, крім собаки Белли, ще й кицю Мусю, котру підібрав із вулиці. У Сергія були золоті руки. Він весь час щось майстрував у себе в гаражі, врубуючи там рок для настрою. І ніколи не відмовляв нам, сусідам, – ремонтував то самокат мого сина, то поламаний вентилятор, то велосипед, – згадує наша колега, сусідка захисника Ірина Пустиннікова. – Сергій був хорошим сусідом, а хто, як не ми, українці, розуміє, як це важливо – мати якщо не хороших, то хоча б адекватних сусідів. Мріяв літати дроном, готовий був – ще до війни – купити якийсь битий, відремонтувати і дивитися на світ із висоти. Мрія здійснилася. Хоча не зовсім так, як хотілося б. Після короткого навчання у Британії Сергій став «очима» ЗСУ в небі. Інколи мав понад 40 вильотів на день. Не боявся ризикувати: його дрон кружляв над головами окупантів навіть тоді, коли Сергія від них віддаляло кілометрів із 15. Жодна крута батарея найкрутішого коптера не витримає такого довгого польоту. Тому наловчився закріпляти на «мавіку» відразу дві, щоб бойове завдання було виконане. Був під Бахмутом. Був під Авдіївкою. Не скаржився, лише казав, що там невесело. Невесело нині всім нам, його сусідам і знайомим. А від думки про те, як дивитися в очі його мамі Людмилі, кров холоне в жилах. Імперії гинуть, тиранія не всесильна, але навіть у пеклі немає тих страждань, котрих варті окупанти, що позбавляють матерів їхніх дітей.

«Я ГОТОВИЙ І ЗА СЕБЕ НЕ БОЮСЯ»

Микола МИКИТЮКПостійні поховання наших захисників – це те, до чого неможливо звикнути, особливо, коли знаєш загиблого особисто. Як-от 36-річного стрільця Миколу МИКИТЮКА, з яким громада прощалася минулої п’ятниці. Микола Миколайович народився 11 лютого 1987 р. в Кам’янці-Подільському. Навчався в ЗОШ №7. Згодом опанував різні професії. Певний час працював у таксі, а повномасштабне вторгнення зустрів співробітником господарської частини міської лікарні.

– Микола протягом життя був привітним і неконфліктним сусідом, з яким ми перетиналися декілька разів на день, як правило, дорогою на роботу чи додому. Левову частку цих зустрічей біля нашого будинку сусід був із домашнім улюб­ленцем – пекінесом Гаріком, – згадує наш колега, сусід захисника Олександр Щербатих. – Здавалося, що так буде завжди, але в окупантів були свої плани, й 12 грудня 2023-го Микола став на захист Батьківщини. Ймовірність того, що цілісність України доведеться відстоювати зі зброєю в руках, він розумів. Про це неодноразово казав: «Я готовий, у разі чого – за себе не боюся. Мені лише Гаріка шкода. Його б комусь залишити».

Військовослужбовець загинув 29 січня під час виконання бойового завдання в районі с.Роботине Запорізької області внаслідок мінометного обстрілу. У Захисника залишився батько.

ВІДРАЗУ ПІШОВ НА ЗАХИСТ

Микола ВОЙТЮКТрагічна звістка знову надійшла на Новоушиччину: внаслідок важкої невиліковної хвороби 23 лютого зупинилося серце військовослужбовця, жителя с.Зелені Курилівці Миколи ВОЙТЮКА. Микола Григорович народився 19 квітня 1968 р. Працював у місцевому колгоспі, згодом – на будівницт­ві. Микола Григорович був гарним господарем, доглядав пасі­ку, виростив виноградник. Після початку повномасштабного вторг­нення відразу пішов захищати Україну. У січ­ні цього року був звільнений із військової служ­би за станом здоров’я. У Миколи Григоровича залишилися дружина та двоє синів.

 

 

 

ЗАГИНУВ МОРПІХ З АВДІЇВКИ

Олександр БЕСПАЛИЙ18 лютого біля с.Березанка Миколаївської області обірвалося жит­тя навідника одного з військових підрозділів морської піхоти, матроса Олександра БЕСПАЛОГО. Олександр Сергійович народився 20 січ­-ня 1992 р. в м.Авдіїв­ка Донецької області. В Ав­діївському ПТУ здобув освіту автокранівника. Із квітня 2022 р. як переселенець проживав у с.Степанівка, що на Чемеровеччині. Через чотири місяці був мобілізований, і до останнього подиху захищав рідну землю.

 

 

 

ЗВІСТКА, НА ЯКУ НЕ ОЧІКУВАЛИ

Олександр ДЕРЕНКОНесподівано обі­рвалося життя курсанта навчальної механізованої роти Олександра ДЕРЕНКА. Олександр Григорович народився 2 ве­ресня 1986 р., до україн­ського війська потрапив 25 січня ц.р. Проте вже 19 лютого війсь­ковослужбовець помер у Львові. Там, у війсь­ково-медичному клінічному центрі Західного регіону Олександр Деренко лікувався.

 

 

 

МРІЯМ ЗАВАДИЛИ РАШИСТИ

Вадим КШЕМІНСЬКИЙВійна забрала жит­-тя 29-річного стрільця-зенітника Вадима КШЕМІНСЬКОГО, який народився 6 лютого 1995 р. в Кам’янці-Подільському. Середню освіту здобував спочатку в НВК із центром реабілітації для слабкозорих дітей, потім – у школах Залісся-2 та Кадиївців. Планував стати дизайнером, але зрозумів, що хоче піти іншим шляхом. Тож вступив до ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти» (колись ВПО №14), де опанував фах кухаря. У травні 2017-го вперше потрапив до ЗСУ. Спочатку проходив строкову службу, а потім уклав контракт, який закінчився 17 вересня 2020-го.

– Він провів три з половиною роки в АТО, – розповідає Лариса Вікторівна, мати загиб­лого. – Згодом повернувся додому, де й перебував до вторгнення. Із самого дитинства найбільшим його хобі було приготування їжі. Після Перемоги Вадим хотів не лише займатися кухарською справою, а й зробити це власним бізнесом – відкрити ресторан і бути там шеф-кухарем. Його побратими розповідали мені, що навіть у війську син міг приготувати для них будь-що.

Однак планам втілитися в життя не вдалося. У грудні 2022 р. Вадим Кшемінський повернувся у стрій. Загинув воїн 23 лютого ц.р., зазнавши вогнепального осколкового поранення під час виконання бойового завдання в районі селища Хромове До­нецької області. У Захисника залишилися мама, сестра, брат.