П'ятница, 19 Квітня 2024 р.
19 Березня 2021

ВИСОТА: ВИСНАЖЕННЯ, СПРАГА І.. ПЕРЕМОГА!

Наш земляк Андрій ІСАЄВ став учасником захопливої мандрівки. Кам’янчанин підкорив найвищу вершину Європи – гору Ельбрус. Для Андрія активний спосіб життя є рідним, адже в гірському доробку 30-річного мандрівника вже є сходження на українські Піп-Іван, Петрос та Говерлу. Також він уже протягом дев’яти років займається настільним тенісом. Однак подорож на Кавказ і підкорення висоти 5642 м, які здійснив у вересні минулого року, стали винятковим досвідом, що подарував багато спогадів та нових вражень. Ними він і поділився з читачами «Подолянина».

Підйом о п’ятій ранку, черговий раз приєм­на погода, вівсянка, чай і фініки, – так Анд­рій описує свій звичайний ранок у поході.

– Андрію, як виникла ідея сходження на Ельбрус?
– Мій батько живе на Уралі, в Челябінській області. Ще перед карантином обговорювали можливість зустрічі, адже не бачилися дванадцять років. Я й запропонував сходити на Ельбрус. Батько одразу й відповів: «Давай», немов домовилися піти кави попити. Планували похід у травні, але наміри підкорегувала пандемія.

– Пандемія втрутилася в усі сфери нашого життя. Як виглядала підготовка в умовах карантину?
– Перевіряли варіанти від турфірм. Були можливості піднятися на канатній дорозі чи навіть на снігоході, але ми шукали найпростішу опцію, щоб побути на природі. Тому обрали найдешевший варіант – експедиційний.
Перед виїздом я здав тест на коронавірус, але в Росії ним ніхто не поцікавився. Найбільшим форс-мажором стала відміна декількох рейсів із Харкова до російського П’ятигорсь­ка, тому потрібно було змінювати маршрут.
Окрема історія з проходженням російсь­кого кордону. Вночі утворилася велика чер­га, і довелося простояти майже 6 годин на вулиці. В результаті отримав невелику застуду та підліковувався протягом усієї дороги.

– Щоб стати повноцінним учасником експедиції, потрібно було дістатися до П’ятигорська?
– Так, офіс туристичної компанії розта­шовувався саме у цьому місті. Всі приїхали 15 вересня, а я наступного дня – у зв’язку з перешкодами в дорозі.
У П’ятигорську ми перевірили спорядження та докупили все необхідне. Склалася дуже колоритна група з 14 людей, які живуть у різних точках світу та мають різні професії. Наприклад, дівчина Юля з російської столиці з власною вагою 45 кг несла рюкзак близько 30 кг. Цікавим персонажем був і наш другий гід із незвичним ім’ям Інгемар. Під час сходження він тішив нас різними історіями, наприклад, про те, як у нього колись вкрали гро­ші та документи в Індії, і аби заробити на дорогу додому, йому довелося зніматись у Боллівуді.
Але з України більше не було нікого.

– Під час подорожі Росією не відчував дискомфорту?
– Усюди спокійно розповідав, звідки я і куди прямую. Жодних проблем не було. Один чоловік навіть допоміг мені викликати таксі в П’ятигорську та взяв мій номер, щоб за 10 днів запитати, як справи, та отримати фотографії з походу.

– Можливо, дорога Кавказьким хребтом подарувала історії, схожі до боллівудських?
– Щось траплялося кожного дня. Якось до нашої групи доєднався собака, але господаря ніде не було видно. Напевно, пес і живе в тому туристичному таборі, бо виглядав дуже добре. В результаті дійшов із нами до самої верхівки Ельбрусу, а потім спустився і десь зник. У нашій групі собаку жартома називали третім гідом, а моя мама каже, що це охоронець від Матері Божої.

– Які відмінності процесу сходження на Ельбрус у порівнянні з українськими маршрутами?
– Складніше. Є декілька відмінностей. По-перше, відстань. Загалом маршрут протяжністю 37 км зайняв 7 днів. В Україні, принаймні в мене, було менше. По-друге, кут нахилу. На Кавказі майже завжди доводилося йти вертикально. І по-третє, це вага спорядження. На українських маршрутах воно не
бу­ло важчим за 20 кг, цього разу – близько
30 кг. Різниця відчутна. Цих 10 кг виникають якраз через більшу тривалість і складність маршруту. На Ельбрусі після 4000 м завжди лежить сніг або йде град, тому потрібно більше одягу, їжі. Там ти маєш бути готовим до будь-якої ситуації. Крім того, потрібно нести час­тину групового спорядження, яке рівномірно розподіляють між усіма учасниками експедиції.

– Чи був момент, коли хотілося повернутись назад?
– Ні, в мене не було. Я їхав, маючи велике бажання дійти до кінця, оскільки не знаю, чи доведеться ще колись підніматись на Ельб­рус. Тому дуже хотілося дістатись до вершини навіть тоді, коли інструктор казав, що є можливість відмовитися від сходження, якщо комусь погано. У певний момент готовий був записати відео зі зверненням, що не маю жодних претензій і налаштований іти далі сам, якщо групу розвернуть назад.

– Були причини повертатися?
– На висоті 5300 м не витримали нерви в однієї дівчини. Її там залишили, як і хлопця, котрий не міг далі підніматися. Тоді здавалося, що сходження під загрозою. На щастя, з ними залишився другий гід, а інші продовжили рух.
Інший кризовий момент – звикання організму до висоти. Зважаючи на те, що відразу здійснювати сходження небезпечно, з офісу турфірми група вирушила на дві доби для акліматизації в поселення Терскол, що біля підніжжя Ельбрусу. І лише потім вирушили на вершину. Крім того, в перші дні шляху були проблеми зі сном. Ми досить рано лягали спати, десь близько шостої години вечора. Однак, незважаючи на втому, заснути було дуже важко, оскільки про себе нагадували перепади висоти та тиску.

– Андрію, чи є поради для тих, хто хоче підкорити Ельбрус? І чим для Вас є підкорена висота?
– Що би порадив, то це знайти людину, кот­ра вже здійснювала сходження та може підказати, як укомплектувати спорядження. Якщо купувати все необхідне в Україні, можна непогано заощадити, але важливо не припуститися помилок. Наприклад, гіду довелося пояснювати одному з учасників експедиції, що його взуття не підходить, адже воно було трекінгове та не годилося для висоти, більшої ніж 4000 м. Їжу також варто купувати в Україні, бо в Росії все набагато дорожче. Наприклад, мій вегетаріанський набір із гречки, макаронів, супів, горіхів та фініків коштував 11000 російських рублів. Це занадто дорого.
Чим є підкорена висота? Важко точно опи­сати, у фізичному плані – як мінімум, виснаження і спрага. Коли спускалися з вершини до штурмового табору, вже вичерпалися запаси їжі та води, було важко пересуватися, адже йшли багато годин. Однак в емоційному плані – перемога над своїми початковими сумнівами та радість від досягнення мети!

Олександр ЩЕРБАТИХ.