Пьотр СЛОНКА: ПРО МОЛОДЬ, ЛЕГІОНЕРІВ І ЗБІРНУ УКРАЇНИ

10 грудня – Всесвітній день футболу

Наш футбол, як і вся країна, переживає не найкращі часи. Попри це влітку минулого року індустрія змогла виграти свою війну за виживання: відбуваються чемпіонати України в різних лігах, клуби грають у європейських турнірах, а національна збірна перебуває за крок до кваліфікації на ЧЄ.
За тим, що відбувається на українських футбольних полях, пильно слідкує відомий у Польщі журналіст Пьотр СЛОНКА. Тож «Подолянин» вирішив поспілкуватися з ним про те, що відбувалося на українських стадіонах протягом попередніх 22 місяців.

ЗМІНИВСЯ ПІДХІД ДО ФУТБОЛУ

2012-го наш співрозмовник приїхав до Києва, аби вчитися на стоматолога. Згодом провів тут 8 років (до 2021-го з перер­­вою на 2018 рік. – Прим. ред.), полюбив наш футбол та навіть 5 років мав абонемент на матчі «Динамо». Тепер у Польщі Пьотр є експертом з українського футболу. Він пише для таких видань, як «Wesz­ło», «Przegląd Sportowy», з’являється в етерах телеканалів і веде твіттер-акаунт на понад 100-ти­сячну аудиторію. Тож тепер його життя не менш тісно пов’язане з Україною. Спів­розмовник і сам зізнається, що вже після початку вторгнення відвідав десь 60-70 матчів УПЛ (україн­ської Пре­м’єр-­ліги).

– Пьотре, коли влітку минулого року в Україні починали перший воєнний чемпіонат, це була історія більше не про рівень гри, а про порятунок футболу. Чи змінилося щось тепер?
– Так, різниця є. Але не в якості гри, а в речах, які відбуваються навколо футболу. На початку сезону 22/23 на матчі не можна було входити нікому, крім футболістів, журналістів та офіційних осіб. Іноді клуби могли запросити спонсорів чи людей, які повернулися з фронту. Але це було неофіційно й лише у тих випадках, коли кількість не перевищувала 200 людей.
Згодом, після відкриття стадіону в Рівному, місцевий «Верес» був першим, хто почав регулярно запрошувати вболівальників та платити за це штрафи (відбувається таке і нині. Зокрема, наприкінці лис­топада контрольно-дисциплінарний комітет УАФ оштрафував «Верес», криворізький «Кривбас» і «Полісся» (м.Житомир) на загальну суму 500 тисяч гривень. Проте невдовзі глядачів можуть офіційно повернути на трибуни. Про це днями заявив в.о. міністра молоді та спорту Матвій Бідний. – Прим. ред.).
Ще однією проблемою в першому воєнному чемпіонаті України була плутанина з трансляціями. Наприклад, у серпні минулого року я приїхав до Ужгорода на гру між луганською «Зорею» та полтавською «Ворсклою». Перед матчем на стадіон приїхали знімальні групи «1+1» та «УПЛ ТБ», й керівництво луганського клубу повідомило, що працювати зможуть лише журналісти «1+1». Щось схоже тривало до кінця сезону. Наразі ситуація покращилася. І хоч «Верес», «Кривбас», «Минай» (Ужгород) і «Рух» (Львів) усе ще не згодні з функціонуванням єдиного телепулу, тепер уболівальники не мусять шукати та купувати трансляції на різних ресурсах. Достатньо оформити передплату на «Megogo».

– А що ж з нашим рівнем футболу?
– Цьогоріч усе значно цікавіше, оскільки торік довго домінували «Шахтар» і «Дніпро-1», а тепер серйозну конкуренцію їм складають «Полліся» та «Кривбас». Непогано виглядають «Рух» та одеський «Чор­номорець».
Українська ліга, може, й не на кращому спортивному рівні, але вона точно стала більш рівномірною та цікавою. Тепер навіть останні в таблиці «Минай» і «Верес» можуть виграти в кожного суперника.

Співрозмовник додає, що хоч рівень української першості, на його думку, кардинально не змінився, але тепер підхід до комплектування складу в багатьох клубів став правильнішим:
– Очевидно, що в багатьох команд проблеми з грошима. Вони не мають звідки їх брати, крім як від власників або продажу гравців. Але далеко не кожен колектив, як «Шахтар», може продати Михайла Муд­рика в лондонський «Челсі» за 70+30 мільйонів євро.
Бідніші команди швидше живуть у реальності полтавської «Ворск­ли», яка продала воротаря Дмитра Різника та нападника Тауланта Сефері за набагато менші гроші й за них тепер має витримати 1-2 сезони. Це спричинило ситуацію, за якої в сезоні 22/23 клуби елітного дивізіону брали у свої ряди футболістів, які раніше грали в Першій чи навіть Другій лігах і не відповідали рівню УПЛ. Тепер українські клуби дедалі активніше роблять акцент на розвиток молоді, або власної, або знайденої в академіях інших команд. І це дуже хороша тенденція.

– Чого нам потрібно побоюватися?
– Зниження рейтингу серед європейських чемпіонатів (нині Украї­на є 18-ю на континенті. Найкращий показник – 7 позиція, яку ми посідали десятиліття тому. – Прим. ред.). Результати в Європі є головним мірилом сили національної ліги в Україні. Якщо в наступні декілька років рівень гри в УПЛ не зросте, то вона спуститься в таблиці ще нижче, й українські команди змушені будуть розпочинати свій шлях із перших кваліфікаційних раундів.

– Але ж у воєнний час хороший гравець може просто не захотіти їхати в Україну…
– Справді, війна псує дуже багато речей. Коли в перші місяці після 24 лютого я розмовляв із футбольними агентами, мені казали: «Сюди поїде хіба що виконавець із 5 ліги Бразилії». Однак згодом стало зрозуміло, що українським командам усе ж вдається знаходити хороших гравців. Декілька таких приїхали в «Полісся». У «Кривбасі» дуже добре себе проявляє атакувальний півзахисник із Хорватії Хрвоє Іліч, а, наприклад, у «Шахтарі» є талановитий бразилець Невертон. У цьому й полягає секрет успіху – вдала селекція іноземців і розвиток власних кадрів.

УКРАЇНЦІ ВАЖКО АДАПТУЮТЬСЯ

Далі розмова переходить до стану справ українських фут­болістів у чемпіонаті Польщі. Коли 2014-го рф вдерлася в нашу країну, кількість грошей у віт­чизняному футболі кардинально знизилася. Тож гравці, які раніше отримували солідні кошти в українській Прем’єр-лізі, змушені були не лише йти на зменшення зарплати, а й шукати варіанти для продовження кар’єри за кордоном. Одним із напрямків виявився переїзд до сусідньої країни. Не бракує наших гравців там і нині.

– Як у Польщі оцінюють виступи українців?
– Розпочну з того, що в останні роки до Польщі прибуло багато українців, але, на жаль, селекція з нашого боку була дуже слабкою. Наприклад, Назарій Русин, Ігор Харатин і Артем Шабанов грали за столичну «Легію», а Євген Коноплянка – за «Краковію». На папері це були великі імена (в різні періоди всі четверо – гравці національ­ної збірної України. – Прим. ред.). Проте тут вони грали дуже погано.
Існує якась проблема з адаптацією ваших гравців у Польщі. І ніхто не розуміє, в чому справа. Я трохи допомагав у трансфері Євгена Коноп­лянки у «Краковію» і контактував із керівництвом команди до та після угоди. Вони були розчаровані, бо очікували, що він дасть клубу набагато більше.

– Протягом своєї кар’єри Євген Коноплянка був багаторічним лідером збірної України та «Дніпра», успішно грав у єврокубках, непогано – в першостях Іспанії та Німеччини, які є значно сильнішими за польський чемпіонат. Але після провалу в екстракласі в нього не виходить і в Румунії, де є багато нарікань на його здоров’я. Чи не могли фізичні проблеми завадити Коноплянці проявити майстерність у «Краковії»?
– Він справді не був здоровим протягом усього краківського періоду кар’єри (січень 2022 – липень 2023 рр.). Теж інколи мав якісь травми. Але, коли я розмовляв з одним із директорів клубу, то почув, що від Євгена очікували іншого. У «Кра­ковії» сподівалися, що Коноплянка буде, як колись Даніел Любоя в «Легії». Сербський нападник грав у багатьох хороших командах (ставав чемпіоном Німеччини у складі «Штутгарта». – Прим. ред.), але до Варшави приїжджав уже в поважному для футболу 34-річному віці. Попри це, Любоя став у пригоді для «Легії» як на полі, так і поза ним. Він дуже допомагав клубним вихованцям, багато часу проводив у академії з молодими футболістами.
Натомість Коноплянка проводив свій час поза «Краковією». За інформацією з середини клубу, він хотів трохи потренуватися й потім грати у матчі. Тому влітку цього року з ним не продовжили контракту.

– Проте є й хороші приклади. Яскравіше за всіх наших у Польщі сяє Владислав Кочергін. 27-річний півзахисник пере­йшов у стан «Ракува» з Ченсто­хови в січні 2022-го, за якийсь час став основним гравцем своєї команди, а цього року виграв із нею чемпіонат країни.
– Так, наразі Кочергін грає доб­ре. Коли він приїхав, то починав дуже повільно й не завжди потрапляв у склад. Але не образився на тренерський штаб, як це зробив Назарій Русин у «Легії», а почав працювати й згодом став одним із ключових гравців команди.
Вважаю, що він має великий потенціал. Минулого місяця я мав багато запитань від колег щодо цього гравця, оскільки кожен писав якусь статтю про Кочергіна. «Ракув» успіш­но грає в Лізі Європи та прагне вдру­ге поспіль стати чемпіоном країни, й польська футбольна спільнота вважає, що саме Владислав стане лідером цієї команди.
Українці дуже цінуються в аматорських і напівпрофесійних командах. Є навіть винятково українські колективи. Там їх цінують, і ті гравці спокійно адаптуються в Польщі. Хоч, на відміну від колег з екстракласу, ці футболісти мають набагато гірші умови, мусять знаходити для себе додаткові місця праці. І таке дивує. Тому що йдеться не про рівень футболу. Наприклад, Назарій Русин мав невдалий період у «Легії», але нині потрапив до англійського «Сандерленду» (команда виступає у Чемпіоншипі – другому за престижністю дивізіоні Англії. Нині «Сандерленд» має гарні шанси, аби невдовзі потрапити до місцевої Прем’єр-ліги, яка є найсильнішим національним чемпіо­натом у світі. – Прим. ред.).

Розмовляючи про футбольний зв’язок України та Польщі, знову повертаємося до Ченсто­хови. А саме до постаті колишнього тренера «Ракува» Марека Папшуна. 49-річний спеціаліст привів цю команду до чемпіонства, а тепер може перебратися до України. Принаймні таку інформацію недавно розповсюдив наш співрозмовник:
– Разом із колегою я писав статтю про цього тренера для спортивного порталу Weszlo.com. У його агента вдалося дізнатися, що тренер справді міг переїхати до України влітку цього року, коли знаходився у списку кандидатур на посаду головного тренера «Шахтаря». Проте «гірники» уклали угоду з нідерландцем Патріком Ван Леувином.
Щодо «Динамо», то інтерес збоку киян був меншим. Але зацікавленість може зрости. У «Динамо» ще невідомою є доля в.о. головного тренера Олександра Шовковського, і якщо з ним не підпишуть постійної угоди, то можуть повернутися до кандидатури Марека Папшуна.

– А який стиль футболу «проповідує» цей тренер?
– У Папшуна велику роль відіграє тактична дисципліна. Наприклад, коли у Ченстохову приїхав Влади­слав Кочергін, він мав статус хорошого гравця, адже раніше зміг проявити себе в «Зорі» та був заграний за національну команду України. Але Владислав у перших матчах не розумів ідей тренера, тож змушений був звикати до нової команди й працювати над розумінням так­тики.
Підопічні цього наставника мають багато бігати і при цьому не втрачати своєї позиції на полі. Команди цього тренера завжди діють за атакувальною схемою 4-3-3, але разом із цим гравці мають вміти виконувати різні ролі. Футболіст групи атаки має вміти відпрацювати на оборону, захисник – на атаку, а флангові гравці – змінювати один одного. Окремою рисою його команд є пресинг. Суперника атакують усі, починаючи від нападника. Це виглядає як у «Борусії» (Дортмунд) за часів Юргена Клоппа (разом із цим спеціалістом команда виграла чемпіонат Німеччини у 2011 та 2012 рр. – Прим. ред.).
Він уміє довіряти гравцям, які за­знали невдач у кар’єрі. Були випадки, коли тренер ініціював підписання гравців, які зі своїми командами вилітали з екстракласу, вчив їх своєму футболу, й тепер ці виконавці коштують солідних грошей. Якщо будуть пропозиції, то з Ченс­тохови вони поїдуть за 3-4 млн євро, а приходили за копійки.
Це те, що стосується гри. Але також він звертає увагу на всі дрібниці життя. Зокрема, яким м’ячем будуть грати, яке взуття має гравець тощо.

У ПОЛЬЩІ ВСІ БОЯЛИСЯ УКРАЇНУ

Наостанок говоримо про наші національні збірні, які, на жаль, недавно не змогли пробитися на ЧЄ-2024. Тепер, аби влітку наступного року поїхати на континентальні змагання, нашим командам треба пройти додаткове горнило відбору. Україні виграти в Боснії та Герцеговини, а потім здолати переможця пари Ізраїль/Ісландія. У свою чергу полякам необхідно вияви­тися сильнішими за Естонію, а згодом обіграти когось із пари Вельс/Фінляндія. Однак перед жеребкуванням був гірший ва­ріант – очне протистояння Украї­ни та Польщі…
– Так, мене вже запросили на декілька телевізійних програм, якби ми потрапили на українців,
– розповідає Пьотр Слонка. – І скажу відверто: тут усі боялися цього варіанту й молилися, аби він не справ­дився. Україну оцінювали, як Англію чи Німеччину. Кожен уболівальник чи журналіст казав: «Вони нас обіграють 0:4, а ми ще й будемо щас­ливі, що лише з таким рахунком».

– Але чому так, пане Пьотре? Протягом багатьох років ці збірні показують більш-менш однакові результати.
– Польська команда нині грає дуже погано. Маємо проблеми всередині збірної та власної футбольної федерації. Коли 2021 року Польський футбольний союз очолив Цезарій Кулеша, все починалося дуже добре. Спочатку спортивна спільнота позитивно оцінила відмову від ігор проти росії у кваліфікації до чемпіонату світу 2022 р. Згодом Кулеша призначив Чесла­-ва Міхневича тренером збірної, і той вивів нас на ЧС. Але на світовій першості почалися дуже погані речі. Прем’єр-міністр країни Матеуш Моравецький пообіцяв гравцям
дуже солідні преміальні. Суспільство почало критикувати це рішення. У результаті гравці та тренерський штаб пересварилися, а Цезарій Кулеша «вмив руки». Згодом прийшов португальський тренер Фернанду Сантуш, за часів якого не було ні гри, ні тактики. Також ситуацію погіршили й різні афери в PZPN.
На відміну від нас, підопічні Сергія Реброва грають дуже добре, і в Польщі ми вважаємо, що Україна потрапить на ЄВРО, а згодом буде там «темною конячкою». Вона не є претенденткою на титул, але цілком може потрапити до 1/4 або навіть 1/2 фіналу.

Олександр ЩЕРБАТИХ.