СЕЛО ГАРНИХ ГОСПОДАРІВ

Слобідка-Рихтівська – село на Кам’янеччині, яке вражає працьовитими людьми, дивує їхнім умінням виживати і захоплює оптимізмом. Попри всі негаразди в країні, недостатнє фінансування держустанов, громада квітне: тут велика повноцінна школа, сучасний дитячий садочок, гарні ошатні будинки та подвір’я, впорядковані городи. Це при тому, що в селі немає серйозних підприємств, а отже, і робочих місць, не побачиш мальовничих краєвидів, які захоплюють туристів, не знайдеш і місць для літнього відпочинку, місце розташування також не вельми – 18 км від райцентру.

Ми вирішили вивідати в місцевих мешканців їхні секрети успішного виживання, а також розповімо про їхній побут, традиції та цікавинки.

До Слобідсько-Рихтівської сільської ради входять 4 села: власне сама Слобідка-Рихтівська, Мілівці, Вільне та Кізя-Кудринецька. Демографічна ситуація, порівняно з іншими громадами району, радує: близько 2000 осіб, із них 165 школярів і 108 дошкільнят.

Незважаючи на віддаленість від міста, автобуси курсують кожні 40 хвилин. Добре налагоджена і торгівля. Місцеві жартома називають свій центральний магазин «Слобідське «Сільпо», бо купити тут можна все, що душа забажає, аби лише гроші були. Загалом у селі є аж чотири магазини і одне кафе-бар. Працюють поштове відділення, ФАП, Будинок культури та бібліотека.

ВИЖИВАТИ ДОПОМАГАЮТЬ ЗАРОБІТКИ

Ні влітку, ні взимку місцеві мешканці не сидять на місці – постійно в праці, розвитку та оновленні. Відпустка – хіба що на зелене море, бо в усіх купа городів, господарства. Треба ж і собі городину виростити, і худобу мати чим годувати. Чимало господарів із цього й живуть. Чи не в кожного на подвір’ї є корова, а то й дві-три, свині, гуси, кури. Працюють дуже важко, але кожен розуміє, що інакше не виживе, бо в усіх є діти, яких треба годувати, одягати та вчити.

А ще багато слобідчан призвичаїлися їздити на заробітки.

– Односельчани по всьому світу: Італія, Іспанія, Польща. Раніше їздили до Росії, тепер уже менше, – розповідає сільський голова Лідія Богонос. – На постійне місце проживання за кордон практично ніхто не виїжджає. А зароблені кошти вкладають у ремонти та облаштування осель. Тому й будинки в селі такі гарні, кожен рівняється на сусіда, щоб не відставати. Підприємств чи заводів, де люди могли б отримувати стабільну заробітну плату, в нас немає, тому виживають, хто як може.

Допомагають нам і місцеві аграрії. Більшу частину земель орендує ТОВ «Фірма «Династія», яку очолює Олександр Боршуляк. А також «Аграрна компанія – 2004», генеральний директор – Петро Лабазюк. Частину площ орендує і ФОП Гончар І.Т. У селі вчасно виплачують кошти за паї або ж проводять розрахунок зерном.

ДОЗВІЛЛЯ – У ВЛАСНИХ РУКАХ

Робота роботою, але й погуляти тут люблять. Свято села відзначають 28 серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці. Господині тоді демонструють свої кулінарні здібності. Наїдків, напоїв готують ще більше, ніж на Пасху. Бо ж зазвичай цього дня з’їжджаються родичі, а ще – сусіди, близькі, чи знайомі заходять одні до одних у гості. Ввечері – до клубу, на музику. Гроші для музиків збирають усім селом. Єдиний раз, коли відмовилися від пишних гулянь, – 2014 р., коли в країні розпочалася війна.

Крім релігійних свят, тут особливо відзначають День Перемоги. Святкова колона зазвичай налічує понад сотню учасників, і це не лише учні школи, а й пересічні мешканці, які залишають роботу і йдуть до пам’ятника загиблим солдатам, який гордо стоїть у центрі села.

Місцеві добре знають свою історію. Близька їм тема Голодомору, який забрав життя багатьох односельчан. Пам’ятаючи про трагедію, 2007 р. тут встановили Меморіал пам’яті жертв Голодомору.

У центрі села є ще один цікавий пам’ятник, який заслуговує на увагу, – побілений хрест із розп’яттям. Немає там жодних прізвищ і підписів. Виявляється, місцеві мешканці встановили його після 1861 р. на честь ліквідації кріпацтва. Але спершу викопали яму, скидали туди знаряддя праці. З приходом радянської влади хрест довелося зняти, але все ж 1990 р. за власні кошти встановили новий, на тому ж місці.

Слобідчани звикли будувати за кревні. Чого варта лише церква, яку громада зводила самотужки. Після її освячення 2000 р. прихожан не меншає, а навпаки – більшає.

На місці старої церкви, яку знесли 1951 р., в 60-х рр. більшовики поставили Будинок культури. Немов відчуваючи попереднє призначення, будівля стала храмом культури села. Знайшла тут собі гідне місце і бібліотека. Людмила Стасюк працює бібліотекарем понад 40 років. Вона точно знає, як і чим зацікавити читачів. Біжать вони по книги навіть улітку, бо найактивніші 1 вересня отримають відзнаку найкращого читача. Спільно з директором Будинку культури Петром Марчуком і художнім керівником Ольгою Ганіною готують для односельчан різноманітні масові заходи чи не до кожної пам’ятної дати. А ще займаються з дітьми гуртковою роботою. Вихованці танцюють, вишивають, готують концерти і вистави.

ШКОЛЯРІ – ЕЛІТА СЕЛА

Незважаючи на зайнятість удома, активне дозвілля, дітлахи встигають ще й непогано вчитися. Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. у Слобідці-Рихтівській гарна і простора, навчаються в ній 165 учнів і працюють 24 учителі. Вже придивляються і до майбутніх школярів, які відвідують місцевий ДНЗ.

Встановили тут і сучасну котельню на твердому паливі, перекрили дах спортзалу. Єдина біда – вода. Старої криниці для повноцінного функціонування харчоблоку та вбиралень не вистачає. Три роки тому вирили ще одну, а там взагалі сухо. Змушені довозити бутильовану.

Із сусідніх сіл – Мілівців, Вільного, Кізі-Кудринецької – учнів підвозить шкільний автобус, забирає він і чотирьох дошкільнят. Дітей постійно супроводжує вихователь, бо вихованці садочка та й першачки можуть заснути в автобусі, тому за ними треба додатковий нагляд.

Хоча надворі літо, але в школі людно – 77 учнів оздоровлюються в пришкільному таборі. Весело їм тут – екскурсії містом і районом мало не щодня. Сіли на шкільний автобус – і поїхали. Побували вже й на гойдалках, у боулінгу, піцерії.

Тішать і їхні успіхи в навчанні.

– Цьогоріч наші випускники добре здали ЗНО з української мови, з математики – гірше, проте задоволені й тими результатами, що маємо. Учні постійно беруть участь в олімпіадах і творчих конкурсах, – розповідає директор школи Ольга Боршуляк. – Розумні, виховані, активні в нас ді-ти – еліта села. Радісно, що вони встигають не лише гарно вчитися, але й розвивати свої творчі здібності. Скажімо, учениці Сніжана та Каріна Стасюк дуже гарно співають, грають на скрипці. Іванка Сійчук із Рихти займається художньою гімнастикою. А ще родзинкою нашої школи є футбол. І хлопці, і дівчата полюбляють цю гру. Займаються у тренера від районного Будинку школяра Івана Боднаря.

ФУТБОЛ У СЛОБІДЦІ «РУЛИТЬ»

А брати приклад школярам є з кого, адже Слобідка-Рихтівська славиться своєю футбольною командою. «Октава» – чемпіон району і одна з найсильніших команд Кам’янеччини впродовж багатьох років.

Загалом «Октава», заснована 2007 р., здобула в районі 5 чемпіонських титулів (зокрема, в двох попередніх сезонах) – більше за всіх. Також серед її досягнень: 6-разовий володар районного Кубка пам’яті Крупицького та володар Кубка пам’яті Лук’яненка; 3-разовий володар Суперкубка району; 3-разовий призер Кубка області; 3-разовий чемпіон району та 2-разовий чемпіон міста з футзалу.

Свого часу «Октава» грала й у чемпіонаті області з футболу, в другій лізі України з футзалу, однак це потребувало чималих коштів.

Керує «Октавою» граючий тренер і капітан Віталій Рибарчук. Разом із досвідченими гравцями (подекуди й запрошеними з інших населених пунктів) до основного складу постійно підтягуються юнаки з місцевої школи (вихованці тренера Івана Боднаря).

Не в останню чергу успіхи пов’язані з матеріальною підтримкою односельчан-підприємців. Президент команди Михайло Прокопов (власник гуртівні «Октава», що й дала назву колективу) не шкодує коштів і власного часу для розвитку футболу в селі. Також підтримують Валерій Богуцький, Валерій Данчук, сім’я Івана Прокопова та Петро Волошин. Завжди команда дякує і вболівальникам, котрі готові підтримувати хлопців і за межами села. Та, за словами Віталія Рибарчука, хочеться, аби і місцеве самоврядування звернуло увагу на команду і хоч чимось допомагало.

БЕЗ ГАЗУ ПІВБІДИ, А ОТ БЕЗ ВОДИ…

Мешканці Слобідки-Рихтівської – невиправні оптимісти. Вони, як ніхто, вміють перетворювати проблеми на позитив. Скажімо, у селі немає газу, але люди кажуть, що, зважаючи на нинішні ціни на нього, можуть і далі обходитися дровами та електрикою. З підключенням блакитного вогника таки проблема, адже на розводку треба чимало коштів. З усієї сільської ради лише один двір готовий до газифікації.

І якщо без газу можна обійтися, то без води ніяк. Те, що її бракує в криницях, – трагедія для всього села. Торік для садочка вирили нову, де є вода, проте школі так не пощастило.

Якщо з природними явища-ми не поборешся, то з вантажівками, які курсують із кар’єру, що за межами села, триває серйозна війна. За інформацією Лідії Богонос, мешканці таки домоглися, щоб ті їздили в обхід.

Про курсування техніки досі нагадують понівечені дороги. Але в селі сподіваються, що їх таки відремонтують, бо делегували кошти сільського бюджету в район на державну програму з ремонту доріг.

При такій великій кількості населення не обійтися і без тих, хто любить випити. Декілька років тому район і всю Україну сколихнула звістка про загибель під час пожежі двох діток зі Слобідки-Рихтівської. Трагедію не можуть забути й досі, особливо якщо вона постійно нагадує про себе аморальним способом життя горе-матері, яка допустила біду. Цього року, в березні, рішенням виконкому в неї вилучили ще трьох малолітніх дітей.

– Більше таких проблемних сімей, де б ішла мова про позбавлення батьківських прав, немає, – каже сільський голова.

У районі сьогодні активно обговорюються теми декомунізації та децентралізації. Якщо з привидами комунізму в селі покінчили ще 2008 р., коли добровільно, без нових законів, перейменували вулиці з комуністичними назвами на милозвучніші, то з об’єднанням громад тут не надто поспішають, хоча вірять у позитивні зміни. Тяжіють до об’єднання із ближніми сільськими радами: Рихтівською і Завальською.

Реформи, вдосконалення та робота над собою не лякають місцевих. Вони звикли до труднощів і перепон та роблять усе можливе, щоб вийти зі скрути, жити краще й надалі розвивати рідне село.

Вікторія КОЖЕВНІКОВА, Віталій ГОРБУЛЕНКО. 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

З книги «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданої 1901 р. під редакцією Юхима Сіцінського, довідуємося таке:

«Село Слобідка-Рихтівська розташувалося на рівнині. Своєю східною частиною, яку називають Морозовим, село примикає до річки Жванчик. Від губернського міста Кам’янця-Подільського розташоване за 14 верст на північний захід, а від поштової станції – містечка Жванця – за 8 верст на північний захід. Місцевість має велику кількість мочарів, грунт глинистий.

Село заснував Гумецький, власник сусідньої Рихти, близько 1700 р. (тобто безпосередньо після того, як 1699 р. турки покинули Поділля й воно повернулося до Польщі). Щодо землеволодіння, то Слобідка-Рихтівська мала однакову долю з Рихтою. Поміщицькі землі обліковують разом із землями Рихти. Нині в Слобідці-Рихтівській населення православного 946 чоловіків і 951 жінка. Це – селяни-українці, які, крім хліборобства, займаються приготуванням конопляного масла, пшеничного крохмалю, садівництвом і збувають продукцію в Кам’янці-Подільському.

Успенську церкву в Слобідці-Рихтівській уже 1702 р. (тобто невдовзі після заснування села) збудували парафіяни при найближчій участі священика Стефана Доброшинського. Перший храм був дерев’яним, вимазаним глиною, мав одну баню, покриту соломою. 1766 р. збудовано теж дерев’яну церкву – невелику (20 на 7,5 аршина), з трьома банями. 1894 р. розпочато будівництво нового мурованого храму. Його зведення завершено 1899 р., а освячено 21 грудня того ж року. Нова церква має п’ять бань. Вартість її становить близько 25 тисяч рублів, з яких близько 20 тисяч пожертвували парафіяни, а 3800 рублів виділив Найсвятіший Синод. Церковної землі: садибної – 2 десятини 1446 сажнів, орної – 31 десятина 1180 сажнів, непридатної – 2 десятини 2174 сажні. Причтові приміщення побудовано поміщиком 1884 р., але будинок священика внаслідок старості не прийняла будівельна комісія.

Школа в Слобідці-Рихтівській з’явилася 1860 р., церковнопарафіяльною стала з 1885 р. Вона розміщується в новому зручному приміщенні».

За даними довідника «Населені місця Поділля», виданого 1925 р., в Слобідці-Рихтівській було 657 дворів, мешкали 2528 осіб, на хуторі Морозів був один двір із п’ятьма мешканцями. За даними на 1998 р., у селі було 642 двори й мешкали 1606 осіб. Найсвіжіші дані (на 1 січня 2016 р.) такі: 522 двори, 1472 мешканці (з них 424 – пенсійного віку).

Найвідоміший уродженець села – доктор історичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки Валерій Степанков.