ФАЛІОН НЕ ДАСТЬ ВПАСТИ В ДЕПРЕСІЮ

  Дві години сміху, позитиву та сільського драйву подарували кам’янчанам народні улюблениці – фольклорний колектив «Лісапетний батальйон» на чолі з яскравим керівником Наталією ФАЛІОН. Із новою концертно-гумористичною програмою «Хелоу, Європа!» щирі, запальні та колоритні жінки дислокувалися в Кам’янці-Подільському 2 лютого, де виступили у вщент заповненому залі РЦКМ «Розмай». Усі, хто того вечора залишив диван і відірвався від телевізора, не пошкодували – адже творча бойова одиниця звеселяла не лише запальними піснями, а й дотепними жартами. Важка артилерія яскравого українського гумору завдала різношерстій публіці потужного удару суцільним позитивом. «Лісапет мій, лісапет», «Давай, баби, давай!» та інші підспівували як дітлахи, так і сивочолі бабусі та дідусі.

Цей колектив із сусідньої Чемеровеччини після перемоги 2013 р. в телепроекті «Україна має талант» на «лісапеті», немов на танку, гучно ввірвався у шоу-бізнес, швидко здобув визнання та любов української публіки і вже встиг догазувати аж до Європи. Як змінилося життя простих сільських жінок після проекту, куди вони витратили виграшний мільйон, у яких країнах встигли побувати з українською піснею та про гастролі в зоні АТО говоримо з маманею-комбатом Наталією Фаліон. Попри втому після концерту без «фанери» та пізню годину, Наталія Іванівна у бойовій формі – випромінює впевненість та оптимізм, жартує, фотографується та радо роздає автографи.

– Наталіє Іванівно, як змінилося життя «Лісапетного батальйону» після перемоги в телешоу?

– Кардинально. Ми теж змінилися, перестали бути замкнутими, повірили в себе і відчули себе артистами. Спочатку подумали, що наша перемога – випадок, але коли побачили, як нас люблять, зрозуміли – це закономірність. До цього йшли роками й самі незчулися, як опинилися на п’єдесталі. До цього були просто баби, а вже чотири роки – зірки (усміхається)! Вдячні глядачі зробили нас переможцями. Вони захотіли, аби перемогли саме такі – прості сільські молодиці, як кажуть, натурпродукт без ГМО.

Ніколи не забуду той день, коли за нас проголосувала вся країна. Схід, захід, північ, південь – Україна ще ніколи так не об’єднувалася. Дякуємо народові, який допоміг зрозуміти, що ми чогось варті у цьому житті.

– Яким був Ваш шлях до перемоги?

– Усе розпочалося зі створення аматорського театру «Бабине літо», що працює при П’ятничанському сільському будинку культури з 1993 року. Таких звичайних самодіяльних колективів мільйони в Україні. Виступали в рідних П’ятничанах, у Чемеровецькому районі, на Хмельниччині, а згодом суттєво розширили географію виступів, концертів і фестивалів. Цьому посприяла участь колективу в Міжнародному фестивалі родинної творчості «Мелодія для двох сердець» Віталія та Світлани Білоножків. На це свято нас запрошували два роки поспіль. Знято було і низку телепередач, що транслювалися як на каналах Хмельниччини, так і всеукраїнських.

А народний аматорський театр пісні «Лісапетний батальйон» – це продукт об’єднання двох народних гуртів «Забава» та «Бабине літо».

– Чи вдалося після перемоги в телешоу втілити в життя благородну мрію – збудувати в рідному селі церкву?

– Як планували – так і зробили. Допоміг нам і сільський голова Микола Боднар. Церква діє. Втім маємо ще мрію – добудувати трапезну біля церкви, аби було де люду збиратися та разом свята відзначати. Також багато ікон подарували нам люди з усієї України, тому знайдемо місце, де їх прилаштувати.

– Пані Наталю, Ви в усіх на слуху. А от про дівчат, інших учасниць колективу, відомо небагато. Хто вони?

– Не молодиці, а бомби! Це звичайні сільські жіночки, які мають чоловіків, дітей, а дехто – і онуків, тримають господарства. Вони все життя в клубі. Бо ж знаєте, як це: або ти прийшов і співаєш, або взагалі не прийшов. Сцена, шанувальники, гастролі – це вже їхнє життя, й вони по-іншому не можуть.

Ми настільки здружилися, що навіть вільний час проводимо разом. А на репетиції часто приходимо разом із дітьми та внуками. Нашим учасницям від 30 до 65 років, але така різниця нам не заважає, а навпаки – ще більше згуртовує.

– «Лісапетний батальйон» об’їздив уже всю Україну та навіть встиг побувати за кордоном.

– Виступали в Польщі, Казахстані, Росії, Канаді, Іспанії. Співали для наших заробітчан, які сумують за Україною, культурою та піснею. Пообіцяли передавати від них вітання українцям, де б не виступали.

– Куди б ще хотіли поїхати з концертом?

– Я люблю виступати і в маленьких селах, і в містах-мільйонниках. Запрошували нас і до Австралії, і до Голландії. Можливо, колись і туди поїдемо. Але наразі отримуємо задоволення від того, що маємо – сьогоднішнього концерту, завтрашнього…

– Кажуть, що запальна Наталія Фаліон не лише виступає солісткою, акомпанує, організовує гастролі, а й сама пише пісні. Що Вас надихає?

– Саме життя. От іду й співаю. Зайшла думка в голову – і вже написала пісню, навіть нічого не вигадуючи. Якось за один день народилися аж п’ять пісень. Зазвичай теми для них підказує саме життя. Відколи себе пам’ятаю, писала пісні та вірші, бо зрозуміла, що той образ, ту фактуру, яку мені дав Бог, треба виправдовувати. Мене важко уявити безпомічною, сентиментальною, яку на руках носять. Окрім жартівливих, є в мене ліричні твори, присвячені батькам, народним героям, історичним подіям. Загалом у доробку понад 60 пісень, тобто є що співати.

За 25 років існування колективу ми переспівали, мабуть, усі народні пісні. Бо вважаю, що народна пісня – це основа.

– Окрім безпосередності та харизматичності, колектив бере публіку ще й барвистим колоритним вбранням. Хто Ваш дизайнер?

– Самі собі дизайнери, стилісти і візажисти. Одяг самі вигадуємо і самі шиємо. Ще давним-давно я вигадала, що обов’язково має бути вишита сорочка і широка спідниця, аби можна було покрутитися, ногу задерти. І як же без сексуальної деталі – білих панталонів із мереживкою. Ось цю блузку вишивала учасниця нашого колективу Марійка. Також наймаємо майстриню, яка все вишиває. Багато костюмів ще в роботі.

– З піснями і костюмами зрозуміло. А хто ж пише жарти?

– Авантюрна я баба. Люблю влізати в історії та ті історії створювати. От вам і жарти, побудовані на реальних фактах. Також часто підходять шанувальники і кажуть: «О, слухайте анекдот. Вам би він підійшов». Я й записую. Один мені навіть політик Володимир Литвин надиктував. І так не за один день, а по крупинці пишеться програма. З роками все шліфується, щось викидається, щось додається.

– У Вас троє дітей, які теж гастролюють разом із колективом. Як працюється «сімейному підряду» Фаліонів?

– Дуже добре. Он онуки бігають по гримерці, змалечку звикають до шоу-бізнесу. Дочка Катерина співає. Сини торгують сувенірами та дисками. Вони всі троє закінчили Київський інститут культури, працюють ведучими, організаторами заходів, сценаристами. Брат приїхав із Португалії, теж разом з нами їздить. Он братова з Росії Анюта, скоро в нас буде нова Ганька. Приїхала, то хай привчається до української культури.

Добре, коли є велика родина, яку часто бачиш і знаєш, що є на кого залишити свою справу.

– Чи не хотілося жінці з села кинути все і втекти до міста, скажімо, до дітей у столицю?

– Я – людина сільська і ніколи не встидалася цього. Бо добре знаю, що із села можна виїхати, але з себе село вигнати не можна. І знаю, що село зберегло традиції. Там люди вітаються один з одним, усі про всіх усе знають, новини розлітаються за 5 хвилин. У селі навіть погода особлива, лише трьох видів – болото, болото висохло і болото замерзло.

Але й проблем у селі дуже багато. Це про моє село анекдот: «Швидка» везе бабцю, колимага ледве повзе, санітари «теплі», а їхати ще далеко. Старенька нетерпляче питає: «Хлопці, куди ви мене так довго везете?». Ті жартують: «У морг». – «Та як у морг? Я ще не вмерла!». – «А ми ще не доїхали».

Якось вирішила пожити в місті. Поїхала до дочки. Квартира – коробочка, а сусіди – знервовані.

О другій години ночі стукають по батареях. То добре, що я не сплю, а на баяні граю (жартує)! А якби я грала в селі, то кому б це завадило, навпаки, на звук ще й би люди прийшли і забавлялися до ранку.

Шкода, що наше село міняє обличчя. Боляче, коли йдеш і бачиш порожні хати на вулицях.

А колись там діти бавилися, весілля грали, співали. Хочеться, аби наші села залишилися з молоддю, з традиціями, веселими притчами, піснями, з весіллям на 500 душ, щоб усе село гуляло.

– «Лісапетний батальйон» часто підтримує бойовий дух бійців, які виконують завдання в зоні АТО. Що найбільше вразило під час поїздок на схід?

– Коли дивишся по телевізору новини – це одне. А коли ти там і на власні очі бачиш підірвані мости, повсюди таблички «Обережно, міни!», розбиті будинки з одними лише димарями, дірки в парканах, обвуглені дерева і сірих людей, які весь час бояться, думаєш: «Ущипніть мене, можливо, я заснула!». Хіба таке може бути в наш час? Це – найстрашніше. І коли це все закінчиться – ніхто не знає. Як примирити дві нації? Нині одні одним не пробачать. Треба, щоб пройшло покоління, щоб виросли діти, які цього не бачили, в яких не вбили тата, бо пробачити таке неможливо.

– Із чим у Вас асоціюється Кам’янець-Подільський?

– Мене знають чимало кам’янчан. І сьогоднішній концерт цьому підтвердження. Зустрілася з людьми, з якими виросла. Прийшов однокласник Петро Мельник із родиною, Антоніна з онукою, в якої я була вожатою. Я ніби помолодшала, повернулася на десятки років назад. І це приємне та щемливе відчуття.

Кам’янчани пам’ятають мене юною і не дуже. Тут, у будівельному технікумі, вчився мій чоловік, жили сестри, мешкають племінники. Кам’янець-Подільський – це міцні мури непохитної фортеці, унікальні краєвиди Старого міста, маленькі дворики, які дихають історією, сучасні новобудови. Це прекрасне і надзвичайне місто.

І я всім кажу, що живу біля Кам’янця-Подільського.

– Коли кам’янчанам знову чекати на новий заряд позитиву – приїзд розважально-гумористичного «батальйону»?

– Ближче до осені. Маємо багато планів, нових пісень і жартів, бо ж не хочеться розчарувати глядача. Дай Боже, аби були здорові, натхнення не покидало, а люди приходили на наші концерти.

– Побажання кам’янчанам від Наталії Фаліон.

– Ми всі – родина, народилися на одній землі, яку любимо, яка дає нам сили і натхнення. І дарма, що держава нас не любить – колись полюбить. Бажаю миру, щоб ніхто ні в кого не стріляв. Я зичу ніколи не забувати, що на коліна Україну ніхто ще ніколи не поклав. І ми не дамо нікому керувати в нашому домі. Самі знаємо, що для нас найкраще. Зичу, аби в кожен дім щастя прийшло і навіки там залишилося. Щоб у кожному серці завжди жили віра, надія та любов.

І щоб пісня лунала – бо Україна співала завжди: і в часи радості,

і в часи печалі. Тож співай, Україно, співай! А коли буде сумно й не знатимете, що робити, згадайте, що є співучий «батальйон» і маманя-комбат, яка не дасть Україні впасти в депресію і розпач.

Вікторія КОЖЕВНІКОВА, Галина МИХАЛЬСЬКА.

• Були в Каннах біля кінопалацу, а перед ним – доріжка слави, довга така, і відбитки рук різних зірок з усього світу. Я рачки лазила, приміряла, до кого моя рука підійде. До жодної жінки не підійшла. Аж тут відбиток Сильвестра Сталлоне – і моя рука тютілька в тютільку.

• Їхали ми через Венецію, і я кажу: «Баби, складаємо гонорари, бо як це через Венецію їхати і на гондолі не покататися?!». Думала, що ми в одну гондолу, яка вміщає 7 осіб, влізимо. Не влізли. Гондольєр на мене глянув, на Свєтку, на Нюську, на Наталку і каже: «No!». Взяв тільки чотирьох. І тут я вперше в житті пошкодувала, що в мене такий імідж – понад центнер. Якби худша була, всі би влізли.

• Нам, сільським жінкам, не особливо треба пильнувати іміджу. Якою Бог тебе створив, такою й будь. А от моя подруга живе в Києві й знову сіла на нову дієту. Питаю: «Що їси?». А вона: «Трюфелі, омари, лобстери…». Кажу: «А чоловік що сказав?». – «Та нічого, каже жерти вже одразу гроші!».

Ви, жінки, не переймайтеся зайвими кілограмами! Це розум у голову не влізається. Якщо чоловік зауваження зробив, кажіть: «Я не погладшала, а збільшила площу для любові. А ти думай, чим ту площу маєш покрити». І знайте: жінка має виглядати так, щоб її захотілося з’їсти, а не нагодувати.

• Захотів чоловік на гірськолижний курорт поїхати, а я з дітьми – на море. Так і зробили. Поїхали на море, а йому дозволили взяти з собою лижі.

• Чоловіки, не хвастайтеся, що без жінок можете прожити. То неправда. Чоловік без жінки – як собака без блох, жити може, але скучно. А жінка без чоловіка – як блоха без собаки, жити може, але кусати немає кого.

• Щастя для жінки – це коли чоловік поруч. Але ідеального не шукайте. Моя донька каже: «Хочу чоловіка багатого, щедрого, розумного». Я відповідаю: «Тихо, це все різні люди». Але одного разу бачила такого. Припаркувався «Лексус», але не дуже добре. За кермом сидить жінка, вийшов її чоловік і каже: «Кохана, ти не нервуй! Той довбаний «Лексус» уже був побитий, той кіт сам здох, а те дерево нікому не потрібне».

• Після перемоги, коли вся країна нас підтримала, я хотіла в президенти балотуватися. Але передумала. Навіть у депутати не хочу йти, бо мене і Ляшка у Верховній Раді буде забагато. Я люблю дивитися засідання Ради, коли є час. Багатьох із депутатів навіть знаю особисто. Поодинці вони нормальні люди, а як разом зійдуться, то ніби пороблено.

Це ж треба, задумали люстрацію. Що воно таке те слово? Краще б подивилися, яка люстра висить у залі засідань, – 18 тонн. От якби вона впала, була б справжня люстрація!