ГОРЯНСЬКИЙ, ХОСТІКОЄВ: НА СЦЕНІ ТА В РОЗМОВІ

Недавно кам’янчани мали можливість переглянути трагікомедію Віталія Малахова «Він моя сестра» у міському Будинку культури. Вистава сьогодні актуальна через сплеск розмов про толерантність. Головна її ідея в тому, що не можна ставити на людях штампи, адже інколи в одному дивакові більше людяності, ніж у цілому натовпі «звичайних» людей, узятих разом. У задум Малахова неабияк вписалися і до болю реалістично відіграли свої головні ролі Анатолій ХОСТІКОЄВ та Володимир ГОРЯНСЬКИЙ.

Після півторагодинної вистави відомі українські актори, хоч і втомлені, але відкриті до розмови, дали екс­клюзивне інтерв’ю журналістам «Подолянина», поділившись сокровенними спогадами та відвертими планами.

ЯКИЙ РОЗМІР У ГОРЯНСЬКОГО?

У гримерній, заставленій костюмами і декорація­ми, застали Володимира Горянського, який щойно змив сценічний мейкап та з образу тра­весті-діви пе­ревтілився у звичайного чоловіка.

– Володимире Вікторови­-чу, не болять ноги після підборів?

– Ні (усміхається), адже мав достатньо часу, аби вжитися в роль. У нас було три місяці репетицій, а за цей час, на мою думку, можна й зайця навчити сірники підпалювати, не те, що мене на шпильках ходити. Головне – знайти центр тяжіння (сміється). Костюмери на славу потруди­лися і підібрали зручні босоніжки на мій 43 розмір.

Та підбори – це не найскладніше у моїй професії. Завдяки акторській роботі, доводиться приміряти на себе величезну кількість різних ролей. Вистава «Він моя сестра» не стала винятком. Гострохарактерна і неординарна роль чоловіка, який насправді відчуває себе жінкою, справді стала однією з найцікавіших у моєму репертуарі. Цей спектакль із безліччю смішних моментів про серйозні речі – про толерантність і взаєморозуміння. Адже глибина твору – надзвичайна. Ми піднялися над усіма стереотипами і прийшли до справжніх глибинних людських почуттів.

– Коли прийшли до театру?

– У радянські часи модно бу­-ло ходити у Будинок піонерів на різні гуртки. От і я з семи років почав відвідувати драматичний гурток. Ще у шкільні роки дебютував у ролі Кая в «Сніговій королеві», а вже професійно в Дніп­ропетровському театрі зіграв Хлєстакова у «Ревізорі».

Володимир Горянський народився 24 лютого 1959 р. на Луганщині. Закінчив Дніпропетровський театральний коледж, Київський націо­нальний університет театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка­Карого. Із 1988 р. ­ актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Цього ж року отримав звання «Заслужений артист України». 2006 р. випустив диск романсів «Негромкий вальс». 2008 р. отримав звання народного артиста України.

Зіграв у понад 60 кінострічках і серіалах, серед найвідоміших ­ «Операція «Контракт», «День народження Буржуя», «Життя ­ як цирк», «Нескорений», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Слуга народа», «Останній москаль», «Попелюшка», «Залізна сотня», «DZIDZIO Контрабас», «Сувенір з Одеси», «Копи на роботі».

– Володимире Вікторовичу, Ви нервуєте перед глядачами?

– Зважаючи на те, що я не лише актор театру, а й граю у кіно, то хочу наголосити, що це різні процеси. По-перше, підготовка до спектаклю може тривати і місяць, і три, і навіть рік. Що найголовніше – дублів тут не дано. А в кіно – прийшов, відзнявся і пішов. По-друге, нервують ті, хто не знає, навіщо обрав професію актора. А я не ідіот, щоб постійно нервувати. Головне – вміти вчасно позбавитися від ролі, «зняти» її разом із костюмом. Не треба тягнути додому все підряд.

– Чого очікувати на сцені від Во­лодимира Горянського?

– Я можу зіграти будь-кого, аби лише була гідна хороша драматургія. Роздягнутися на сцені? Якщо це працює на глибоку і велику емоцію, то чому ж не роздягтися? Втім не піду на такий крок, якщо це безглуз­до, вульгарно і ницо.

Щиро кажучи, всі артисти по великому рахунку – діти. З віком нічого не змінюється, от тільки іноді дивишся в дзеркало, а там сиве волосся, декілька зайвих кілограмів і зморщок… А всередині ти все ж такий молодий, наївний Володя.

– Вистава «Він моя сестра» – російськомовна. А взагалі мовне питання актуальне у професії

актора?

– Глядачі реагують по-різному. Але одне знаю точно: нормальні люди реагують нормально. А що, якби ми на сцені французькою розмовляли?! Не треба з цього робити трагедію. Є державна мова, якою зобов’язані розмовляти чиновники та держслужбовці. Але в театрі будь-яка мова має право на життя, адже глядач самостійно обирає, на який спектакль іти.

– Ви у Кам’янці-Подільському раніше бували?

– Так, і неодноразово. Це чудове місто, яке я дуже люблю. Головне, аби Кам’янець та інші українські історичні перлини не перетворювалися на базари, як-от київський Подол. У столиці хотіли, аби було цікаво, а вийшло, як завжди: зробили одну вулицю без транспорту, сподіваючись, що там будуть сидіти художники, прогулюватися люди, а натомість маємо «товкучку». Тому хочу побажати, щоб такого ніколи не сталося у вашому місті.

РОЗПОЧАВ КАР’ЄРУ З НОКАУТУ

Другого актора Анатолія Хос­тікоєва застали в окремій гримерній. Переглядаючи щось у телефоні, чоловік радо запросив присісти і зі щирою усмішкою та чистою українською розпочав розмову. 

Анатолій Хостікоєв ­ український актор театру і кіно, антрепренер. Народився 15 лютого 1953 р. в Києві. За батьком наполовину осетин, мати ­ українка. Освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка­Карого, який закінчив 1974 року за спе­ціальністю «Актор театру і кіно».

У 1974­1976 та 1977­1978 рр. ­ актор Львівського театру ім.М.Заньковецької. У 1976­1977 рр. ­ служба в армії. У 1978­1980 рр. ­ актор Київського академічного російського театру ім.Лесі Українки. З 1980 р. ­ актор Київського національного академічного драматичного театру ім.Івана Франка. 1999 р. разом із Богданом Бенюком засновує Театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Був депутатом Київської міськ­ради у 2006­2011 рр. Народний артист УРСР, повний кавалер ордена «За заслуги».

Окрім ролей у театрі, за плечима Анатолія Георгійовича солідна фільмографія: «Камінна душа», «Дума про Ковпака», «Вавилон ­ XX», «Дім батька твого», «Контрзахід», «Кому вгору, кому вниз», «Для домашнього огнища», «Америкен бой», телесеріал «Пастка», «Злочин з багатьма невідомими», «Роксолана. Володарка імперії», «Мільйон у шлюбному кошику».

– Анатолію Георгійовичу, що Вас привело до театру?

– Дівчата! Скажу відверто, з дитинства хотів бути геологом, подавав документи на геолого-розвідницький факультет. Але якось проходив біля будівлі, де стояло багато красивих дівчат, і всі вони курили модні на той час цигарки «Стюардеса». Я задивився на них і запитав: «Хто ви такі?», на що почув: «Абі­турієнтки театрального інституту». Уявіть, я – киянин, але навіть не знав, що є театральний інститут, та ще й на Хрещатику. Поцікавився, які там іспити здають. Дівчата відповіли: «Танець, вокал, вірш почитати». Я аж здивувався: «А як же фізика, математика?!».

Так я, дякуючи дівчатам, і вступив до театрального, із задоволенням там навчався і радий, що так усе склалося.

– А пам’ятаєте свій дебют на сцені?

– Звичайно, але це довго розповідати. Закінчивши театральний, поїхав на запрошення працювати до Львова, де мене прийняли в трупу Театру імені Марії Заньковець­-кої. До речі, перша дружина була львів’янкою, тому мені було байдуже, де працювати, аби лише знаходитися поруч. Дебютну роль отримав у виставі «Невольник». За сценарієм, із наклеєними вусами я мав вибігти на сцену, де спали козаки, і крикнути: «Пане отамане, пане отамане! Орда, орда наступає!». Такий був у мене маленький епізодик. Але, попри це, я дуже хвилювався – це ж перший раз на сцену! Метаюся за лаштунками, мандраж, руки тремтять. А я, до речі, в юності бок­сом займався та боротьбою. І от, проходячи повз куліси, з усієї сили вдарив по них. Аж раптом звідти на сцену падає народна артистка Радянського Союзу, дружина фундатора театру Надія Доценко, яка, як потім дізнався, любила спостерігати за всім з-за лаштунків. Вибігаю на сцену і бачу, що вона лежить у нокауті, проте, не розгубившись, кричу свої слова. А козаки теж не пасуть задніх – біжать боронитися, заодно беруть Надію Петрівну за ноги та відтягують за лаштунки. Стою ні в сих ні в тих і думаю: «Ну, все, гаплик!». Заходжу до гримерної, бачу – лежить на животі. Я впав навколішки: «Надіє Петрівно, пробачте, я ж не знав, пробачте!». Вона повертає голову: «Ну, що я вам можу сказати, молодий чоловіче, – удар у вас хороший, але над мовою треба працювати!».

– Нервуєте перед виступом і як заспокоюєте нерви, крім, звичайно, ударів?

– Звісно, нервую. Кожен вихід на сцену – це стрес для актора, яким би він не був народним-пренародним. І сьогодні хвилювалися, особ­ливо щодо російської мови. Скажу чесно, працюю в Національному театрі імені Івана Франка і виступаю лише українською. У виставі «Він моя сестра» мою роль раніше грав інший актор, московський. Прем’єра її відбулася до 2014 року, коли ще не було тих подій, які нині відбу­ваються в Україні.

На деякий час вистава зависла. Тоді київський режисер і мій товариш Малахов запропонував мені увійти до трупи. Я довго вагався саме через російську мову, але все ж таки пішов на це. Самі розумієте, не надто хвилювався, коли виступали в Запоріжжі, Дніпрі чи Києві. А сюди їхав з великою пересторогою. Навіть дружині Наталі передзвонив. Бо ж знав, що колись у Хмельницькому відмінили російськомовну виставу за участі сестри дружини Ольги Сумської. Якби це сталося в Кам’янці, було б неприємно. Але важливіше, про що говорить актор, а не якою мовою.

Вистава «Він моя сестра» і була задумана такою – на межі фолу. Щоб глядач частково був шокований невластивою для «великої сцени» манерою гри. Щоб усе називалося своїми іменами, без навмис­-ної скромності та ханжества. Тільки так, за задумом режисера і за нашими акторськими переконання­-ми, можна зруйнувати глядацькі стереотипи щодо питань статі, гомосексуалізму тощо. Насправді спектакль про те, що в будь-якому тілі, при будь-яких поглядах на питання статі людина може залиша­тися Людиною. У нашому світі всі мають різні погляди на життя. Важливо, щоб в якийсь момент люди знаходили між собою спільну мову, розуміли один одного, а головне – хотіли чути.

– Зізнайтеся, віскі на сцені «пи­ли» несправжнє?

– Його взагалі не було. Знаєте, все це міфи, що актор випиває півсклянки коньяку чи віскі й запросто грає. Можливо, і є винятки, але поодинокі. Запевняю, п’яний актор ніколи не зіграє п’яного. Лише тверезий, коли в нього всі клепки в голові, може зіграти п’яного та й взагалі кого завгодно. Ми робимо вигляд, що п’ємо. Це ж театр, умовність.

– Скільки часу потрібно, щоб вжитися в роль?

– Ролі бувають різні. Не можна вскочити в роль, як у мешти, і одразу ж вибігти на сцену. Кожна роль потребує підготовки. Моє кредо:

кого б ти не грав – роби це на позити­ві. Чи інсультника, чи Отелло, чи Гам­лета – всередині має бути легка органіка, свято. Важливо ще й вчасно виходити з ролі. Це професія, відіграв – і залишив. У мене є приятель, відомий актор, який свого часу зіграв Ісуса Христа. То після цього з ним не можна було спілкуватися.

– Що Вам найбільше подо­бається і не подобається у роботі?

– Вважаю, що для мене це найкраща професія. Хоч і випадково став актором, бо в моїй сім’ї всі медики – мама, тато і сестра, але жодного разу про це не пошкодував. Моя професія не з простих, адже є такі ролі, що потребують і фізичних, і моральних, і психологічних сил. Маю двох синів, які з власної волі теж стали акторами.

– А що найважливіше для професійного актора?

– Здоров’я. Один мій педагог якось сказав, що актор не має права хворіти і завжди повинен бути у формі. Неодноразово спостерігав, як актори, йдучи на пенсію, швидко «вмирають», адже не задіяні у теат­рі. Їхній організм працював на те, щоб постійно бути у формі, у шаленому ритмі, в оманливому світі.

Адже те, що ми робимо, це справді омана, але хороша. Розумієте, ми вас дуримо, але в хорошому сенсі. Чуємо та бачимо, як глядач співчуває, плаче чи сміється. І це для нас кайф.

– Знаємо, що Ви їздите на передову до наших хлопців. Часто маєте такі відрядження?

– Щойно покличуть. Уже встиг побувати там разів сім. Їздив і з дружиною, народною артисткою України Наталкою Сумською. Днями запланували поїздку до Маріуполя, а вже потім – і на передову разом із відомим актором Богданом Бенюком.

– Маєте роль Вашої мрії?

– Я ніколи не мрію, кого мені зіграти. Мої ролі самі приходять до мене. Колись грав Воланда у театрі імені Івана Франка на міжнародному фестивалі, де були учасники з Німеччини, Угорщини, Франції, Румунії та Росії. І отримав гран-прі. З віком, на жаль, можливості зменшуються, бо ти у 65 уже не можеш зіграти 20-річного юнака. Актор має вчасно втекти з такої ролі.

У мене є вистава «Кін IV», де маю головну роль, і за сценарієм мені має бути 40 років. Уже 20 років грає­мо цю виставу. І знаєте, що я роб­лю? Фарбую волосся у чорний колір. А живіт куди подіти? І я вигадав таке. Перед виставою в нас є можливість спілкуватися з глядачами.

І ось я їм кажу: «Приємно, що завітали на виставу. От маю до вас одне запитання: де ви були 20 років тому? Тож якщо побачите, що хтось із акторів набрав зайвої ваги або вікові характеристики персонажа і актора не співпадають, не нарікайте. Ви також змінилися за ці 20 років». Ось так відвідувачів налаш­товую на наші правила гри, і вже ніхто не звертає уваги на якісь відмінності.

– Ви у Кам’янці-Подільському раніше бували?

– Так. Бачив ваш атракціон – стрибки з мосту, відвідував Стару фортецю, але це було давно, коли бував у цих краях на зйомках. Від Кам’янця в мене залишився приємний післясмак, адже кожне місто має власну енергетику, яка одразу відчувається.

Сьогодні я зайшов у магазин, бо потрібно було купити зарядку до телефона. Продавець обслуговував мене з такою повагою! І від глядача враження лише позитивні. У першому ряду бабусі спочатку сиділи серйозні, коли вийшов Вовка, вже не стримували емоцій, мовляв, що це таке?! А потім бачу, починають усміхатися на жарти.

Тож у планах – ближче позна­йомитися з Кам’янцем-Подільським. Маю надію, що це вдасться зробити вже під час наступного візиту.

Ольга БАНАХ, Галина МИХАЛЬСЬКА.