ІНВАЛІДОМ РОБИТЬ НЕ ВІЗОК, А ВІДСУТНІСТЬ ПАНДУСА

Як часто ви зустрічаєте на вулиці людей з особливими потребами? А в інвалідному візку? Людей, які відвідують кінотеатри і галереї, магазини і торговельні центри, банки і аптеки?.. Зрештою, людей, які, мешкаючи в багатоповерхівці, можуть із легкістю дістатися до домівки без сторонньої допомоги? І одна справа, якщо йдеться про міста-мільйонники (особливо європейські) з гарно розвиненою інфраструктурою, а інша, коли це стосується невеликих українських міст на кшталт Кам’янця-Подільського.

Проблема доступності для лю­дей з інвалідністю завжди актуальна, але інколи під час зведення багатоквартирних будинків, облаштування пішохідних переходів чи забезпечення громадського транспорту чомусь виявляється другорядною.
То яке ж місто справді турбується про комфорт людей із особ­ливими потребами? Яким по­винен бути правильний пандус? Хто відповідає за доступну для людей на візках інфраструктуру? На всі ці запитання ось уже декілька місяців шукають відповідей у різних містах України координатори проєкту «Доступно.UA» – кам’янчанин Дмитро Щебетюк (нині мешкає в Києві) і Тетяна Шаповал.

ЩО «НАСМАЖИВ» «ТОСТЕР»?

До нашого міста активісти завітали зі свіжим проєктом «Тос­тер», назва якого походить від гри слів: «тестувати – тестер – тос­тер», а ще через те, що кожна перевірка «підсмажуватиме» найбільші проблеми з доступністю.
15 жовтня Дмитро разом із представниками «Доступно.UA» влаштували зустріч із кам’янчанами, які мають особливі потреби і, як ніхто інший, зацікавлені у втіленні проєкту. У щирій і теплій розмові Дмитро поділився власним досвідом подорожей, розповів про своє життя і про перші результати «Тостера» в інших міс­тах.
– Я народився і виріс у Кам’янці, тому мені було по-особливому цікаво повернутися сюди і перевірити місто на доступність, – розповідає Дмитро. – Якщо дивитися на Європу чи хоча б на українські будівельні норми, то ще є багато роботи. Ми вже перевірили декілька міст – і результати не надто тішать. Особливо дивує, що більшість перевірених бордюрів не мають з’їздів. Найболючіша тема – вбиральні, вони в Україні здебільшого зовсім не пристосовані для візочників чи людей
із ДЦП.
Нові державні будівельні норми щодо обов’язкового створення безбар’єрного простору для маломобільних груп населення почали діяти з 1 квітня 2019 р.
У нових ДБН «Інклюзивність будівель і споруд» є вимоги до планування, пандусів, ліфтів тощо.
Наприклад, вхідні двері мають бути або без порогів, або поріг не повинен бути вищим за 20 см. При цьому пандус на порозі не має бути довшим як 0,3 м і з нахилом не більше ніж 8%. Пороги мають бути контрастно відділені. Сходи всередині треба робити однакової геометрії, шириною проступів і висотою сходинок. До першого поверху обо­в’яз­ково мусить бути пандус, на вищі поверхи може бути ліфт чи підйомник.
Як повідомили представники проєкту, перевірка нашого міста триває, проте на своїй сторінці у фейсбуці активісти висвітлили перші проміжні висновки щодо безбар’єрності Кам’янця-Подільського:
• Еволюційно. У місті багато понижень на переходах, ми помітили певний прогрес щодо їхньої якості. Від старих понижень із шириною 70 см і менше, різким кутом нахилу до нових із шириною 3,5 м, кутом 2-3% і перепадом до 2 см. Наприк­лад, на деяких перехрестях (вул.Огієн­ка – вул.Драгоманова, вул.Князів Коріатовичів – пр.Грушевського). Таких понижень ще небагато. Проте заступник міського голови Сергій Бабій запевнив, що влада бачить саме такими переходи в місті та рухається у цьому напрямку.
• Потребує виправлення. На жодному переході не знайшли тактильної плитки (тактильна плитка, або «штучна нерівність» – це необхідний інформативний елемент для незрячих або людей із поганим зором. – Прим. авт.). Подекуди вони обладнані звуковими маячками.
• Аптека здорової людини. Тактильна плитка зустрілася тільки на вході до аптеки «Шара» (вул.Грушевського, 25-А). Вона обладнана підйомником на вході та може слугувати прикладом для інших щодо облаштування безбар’єрності. Взагалі з усіх аптек, що ми перевірили у Кам’янці, лише дві є доступними та відповідають державним будівельним нормам (ДБН).
• Що робити на дозвіллі? Зна­йшли лише три заклади харчування з безбар’єрним входом. Хоча у жодному з них немає облаштованої вбиральні. Недоступними вияви­лися й обидва кінотеатри («Дружба» та «Юність»).
• Надихаюче. Круто, що є такі люди, як Павло Бабій, який зробив чимало для покращення ситуації з доступністю в місті, саме з його ініціативи відбуваються багато змін. Павло – кам’янчанин з особливими потребами, який і сам проводить у місті так звані «інспекції» установ та організацій на наявність пандусів під гаслом: «Доступність для всіх». Результати публікує в соцмережах.
• Рух уперед. Також добре працює комітет доступності. У місті помітні позитивні зрушення. Особливо це стосується адміністративного центру міста. Вздовж парків і місь­кої ради виклали якісну плитку. До міської ради веде пандус, однак він не відповідає ДБН. Як і тамтешній туалет, який зовсім не пристосований для маломобільних груп населення, щоправда, цей недолік представники влади обіцяють виправити найближчим часом.
• Трохи топтання на місці. Гірше з історичним центром: дуже мало понижень, а ті, що є, вузькі та з різким кутом нахилу. Взагалі на зручність пересування впливає ландшафт міста. Повністю його змінити не вдасться, проте підвищити мобільність і полегшити пересування можна. Поки цього не зробили.
• Культурно. Відновлений після пожежі міський Будинок культури є майже повністю безбар’єрним: вхід до будівлі, вхід до залу, зручність усередині. Будівля чекає на дофінансування та обладнання інклюзивної вбиральні. А поки – вбиральня одна для всіх. Тож не дивуйтеся, якщо там зустрінете того, до кого прийшли на концерт.
• Мімімішне. У місті багато батьків із дитячими візочками, дітей на самокатах та велосипедах. Співпадіння чи якась особлива культура Кам’янця: помітили, що багато саме чоловіків, і часто компаніями, гуляють із маленькими дітьми.
Проєкт здійснюємо за підтримки Фонду прав людини «Embassy of the Netherlands in Ukraine».

АВТОСТОП НЕ ОБМЕЖУЄ МОЖЛИВОСТІ

16 жовтня «тостерці» завітали й до Подільського спеціального навчально-реабілітаційного соціально-економічного коледжу. Гостей у коледжі привітав директор закладу, к.е.н., доцент, заслужений працівник освіти України Мар’ян Тріпак, який вручив натхненному засновнику ініціативи Дмитру Щебетюку картину випускника коледжу Кирила Богданюка, виконану з використанням техніки енкаустики (картина виконана воском за допомогою праски).
У дружній і теплій атмосфері Дмитро по-земляцьки розповів присутнім власну історію, а ще про пригоди і подорожі… автостопом.
– Змалечку я ненавидів школу. Навчаючись у четвертому класі, написав на шпалерах власної кімнати «Тупа школа». А батько, людина з гумором, потайки додав до мого шедевра декілька слів – і ви­йшло: «Для тупого учня і школа тупа» (сміється).
У вільний від навчання час обожнював лазити по деревах і у цьому захопленні ставив для себе доволі недосяжні цілі. У нашому дворі була височезна тополя (десь як п’ятиповерхівка), і, звичайно ж, я вирішив, що вилізти на неї – непогана ідея. Але спокійно, це не через неї я на візку. Тоді я без проблем дістався майже самої верхівки і з відчуттям радості та гордості почав спускатися. Це було важче, ніж шлях нагору, і в один момент зрозумів, що не можу дотягнутися ногою до однієї з гілок, так провисів деякий час. Подумав: «Або пан, або пропав». Сподіваючись на удачу, просто відпустив руки і мріяв приземлитися на якусь гілку. Дякувати Богу, маневр вдався, і я благополучно відчув під ногами тверду землю. Цю історію розповів, щоб заінтригувати, а от тепер щодо травми.
Згодом, після школи, переїхав у Ірпінь, там навчався в Авіаційному університеті. На першому курсі, взимку, невдало підсковзнувшись, я дуже вдарився об дерево. Це і призвело до поламаного хребта та пошкодженого спинного мозку. Відтоді не ходжу.
До того займався науковою діяльністю, грав у музичному гурті, з яким почали заробляти перші гонорари на концертах. Але ця подія не зламала мене морально, навпаки – вона наштовхнула на позитивний лад. Деколи навіть забуваю про те, що я на візку. Це положення анітрохи не вибиває мене з колії. Я знайшов хорошу роботу, почав займа­тися плаванням і став майстром спорту з цієї дисципліни, а торік посів шосте місце у світових рейтингах.
2015 року заснував ініціативу «Доступно.UA», яка полягає у тому, щоб показати суспільству, як жити
і насолоджуватися життям, незважаючи на травми та проблеми зі здоров’ям. Разом із друзями і однодумцями ми пропагуємо активніподорожі, здоровий спосіб життя і вміння цінувати те, що маєш.
– Як подорожувати людям з особливими потребами?
– Розповім із власного досвіду.
Є така крута штука, як автостоп. Як виявилося, автостопом я подорожував ще в дитинстві, тому що жив у військовій частині батька, а навчався у сільській школі, яка розташовувалася за 8 кілометрів від місця проживання. Щодня разом з однокласниками їздив туди і назадна нашому шкільному автобусі.
А бували дні, коли уроки закінчувалися раніше, тож ми змушені були добиратися пішки, сподіваючись на добрих водіїв, які підвозили додому. Звідки я міг знати в юні роки, що такий спосіб пересування називають автостопом? Уже в дорослому віці я зацікавився цією темою детальніше. Подорожував чимало до травми. А після неї подорожі стали для мене випробуванням, до якого готувався ретельніше, ніж до спортивних змагань.
В автостопі найприкольніше – це контраст емоцій, які переживаєш.
В один момент повністю розчаровуєшся в людському роді, а в наступний – ти найщасливіша людина у світі, бо тебе підібрав водій авто, яке оснащене шкіряними сидіння­-ми та кондиціонером.
Переважно я подорожую сам. Звичайно, мати в подорожі компанію значно легше і не так страшно, але через зайнятість друзів та знайомих мусив їздити сам.
Був випадок, коли їхав до Кам’ян­ця автостопом. Шлях із Києва до Хмельницького минув безперешкод­но, а от у Хмельницькому я добряче застряг. Чекаючи під дощем на окружній близько 3 годин, я встиг чимало помітити. Зокрема, байдужість людей. За весь цей час мені зустрічалось багато автомобілів із порожніми пасажирськими сидін­нями, які весело махали або під­бадьорливо сигналили мені. Ця ситуація здавалася напрочуд аб­сурдною. Зневірившись в удачі, я вирішив дістатися до кільця, яке сполучає траси з Києва, Тернополя та Вінниці, з надією хоч там знайти водія, який все ж довезе мене додому. За лічені хвилини біля мене зупинився позашляховик – і за якихось годину чи півтори я грівся гарячим чаєм у рідному Кам’янці. Тому, на мою думку, такі подорожі чудово відкривають очі на людську натуру, її хороші та погані сторони, допомагають краще розбиратися в людях.
Автостоп – прекрасне середовище, з якого можна почерпнути чимало життєвих уроків, тому бажаю кожному більше подорожувати!

ДОСТУПНО ПРО «ДОСТУПНО.UA»

Організація «Доступно.UA» заснована 2015 року в Києві. Наразі у ній працюють дев’ять людей. Мета, як видно з назви, – інформування про доступність міської інфраструктури для людей з інвалідністю.
– У нас три напрямки, – продовжує Дмитро Щебетюк. – Перший – це тренд доступності в Україні, тобто створення доступного простору. Другий – нормалізація інвалідності, щоб суспільство не ставилося до та­ких людей із жалістю, або, нав­паки, не вважало героями. Третій – мотивація людей до активного життя. Останній із таких проєктів – «ДоступноЄвротур», де ми з товаришем удвох 30 днів каталися по Європі. Взяли із собою 100 євро, 20 ще привезли додому. Знімали про це відеоблог, нині його готуємо.
Також раніше організовували секретні поїздки для людей з інвалідністю. Секретні, бо охочі замовляли тур у «Доступно.UA», а про те, куди їдуть, їм повідомляли за день до старту. Людям забезпечували організацію, волонтерський супровід на місці, якщо потрібно, список доступних місць. Турист платив лише 20% вартості – 400 грн.
– Ми хотіли мотивувати до подорожей, – каже Щебетюк. – Допомагали фінансуванням, але повніс­тю безкоштовними поїздки не робили. Бо це теж стереотип: люди з інвалідністю звикли, що все має бути безкоштовно. А це неправильно.
За словами Дмитра, якщо звичайна подорож коштує десь 2500 грн, то для людини з інвалідністю вона вдвічі дорожча.
І взагалі – подорожувати Україною на візку важко.
– Між великими містами можна замовити спецкупе, спецвагон, на Інтерсіті також є облаштовані міс­-ця, – розповідає Дмитро. – А от якщо їздити між меншими містами або на непопулярні напрямки, то транспорт не пристосований уза­галі. Спецвагонів лише 19 на всю Україну, і частина з них часто не працює.
Сьогодні основне фінансування організація отримує від посольств Великої Британії та Нідерландів, які підтримали їхні проєкти. Раніше викручувалися і власними коштами членів організації. Крім подорожей і перевірок, «Доступно.UA» робить карти доступності міст України, блог про доступність, а також організовує форуми інклюзивності, де збирає представників влади й активістів.
Щодо «Тостера», то активісти перевірятимуть 10 міст України з населенням 100-250 тис. і скла­датимуть відповідний рейтинг доступності. Почали з Івано-­Франківська, продовжили в Тернополі. У планах – Миколаїв, Херсон, Чернігів, Суми, Полтава, Черкаси та Вінниця. Перші результати представлять у грудні, на Форумі інклюзивності.

Ольга ГОЛУБ.