СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ? ПРО ЩО ВИ!?

У календарі свят значиться Всесвітній день соціальної справедливості. На жаль, чимало українців не лише не знають, що відзначається він 20 лютого, а й запитують: «А хіба сьогодні справедливість існує?». Швидше – несправедливість, з якою ми зіштовхуємося майже на кожному кроці й навіть уже звикли до неї.

Наш земляк, 81-річний пенсіонер Володимир КОЗЛОВ сповна відчув на собі, що шукати справедливості – марна справа. Уже не один місяць він намагається з’ясувати, хто винен у тому, що гарантовані йому державою пільгові кошти ніяк не можуть дійти на рахунки комунальних служб. Межу терпіння військового чолові­-ка, який війну бачив у дитячі роки, перетнуло і блокування українських каналів. Не може він також зрозуміти, чому така несправедлива організація роботи комунальних автобусів: одні маршрути перевозять пільговиків ледь не до вечора, а інші – тільки до обіду. Та хіба він один опинився в такій си­туації?

БОРГИ РОСТУТЬ – СЕРЦЕ НЕ НА МІСЦІ

Комунальні митарства Во­лодимира Козлова розпочалися, коли він раптово виявив у комунальних рахунках борги, яких не могло бути.
– Скажіть, у нашій країні можна відшукати справедливість чи ні? – із таким запитанням завітав він до редакції. – Уже понад три місяці я оббиваю чиновницькі пороги, однак добитися правди ніяк не можу. Не претендую на чуже, а прагну отримати своє, гарантоване державою та зароблене нелегкою працею. Як ветеран військової служби, ветеран праці Украї­-ни, дитина війни, отримую 50% пільгу від держави на оплату комунальних послуг. Кошти завжди надходили справно, тому жодних проблем не виникало. А з жовтня 2019 року все пішло шкереберть, і через невідомо чию помилку я опинився в боржниках, писав листи в усі можливі інстанції, телефонував на гарячі лінії, однак марно. Допоможіть і порадьте, що мені робити, аби повернути нараховані кошти на оплату комуналки.
Хто винен і що робити – не один тиждень з’ясовували і журналісти «Подолянина». Однак також почули низку нелогічних пояснень, банальних відмовок абсурдної ситуації. Річ у тому, що Володимир Юхимович ще торік у жовтні обрав безготівковий варіант пере­рахунку пільг на оплату комунальних послуг. 50% їх вар­тості має оплачувати сам, а 50% – від держави через Ощадбанк надходять на рахунки комунальних служб.
– Минув місяць. Я своє зобо­в’я­зання виконав, сплатив вчасно за газ, світло і воду. А від банку кош­ти за газ і світло так і не наді­йшли, лише за воду, – бідкається пенсіонер. – Я звернувся до департаменту соцзахисту. Мені відповіли, що кошти перераховано. Минув другий місяць – кошти так і не надійшли, а борг почав зростати.
І тут почалося моє ходіння по муках: соціальний захист – газконтора – енергозбут – Ощад­банк. У соцзахисті постійно твердили: «Кошти перерахо­вані», а на підтвердження своїх слів видали мені роздруківку. Але газконтора та енерго­збут грошей так і не побачили. Одна «Міськтепловоденергія» досі отримує їх вчасно і регулярно. Я не витримав і зателефонував у столицю, на гарячу лінію Ощадбанку. На кожний мій дзвінок там відповідали одне і те саме: «Кошти наді­йшли на рахунок. За три місяці понад дві тисячі гривень». Але на який рахунок їх переказати далі – вони не знають, мовляв, немає даних. За три місяці (жовтень, листопад і грудень) у мене зріс борг до близько тисячі гривень, хоча моєї вини у цьому немає. Боюся, що все повідключають. А повернути соціальні кошти Ощадбанк зможе лише у травні-червні.
Мені пішов 82-й рік, я пережив шість операцій на нозі, чекаю на сьому. Витримаю її чи ні – одному Богу відомо. Гроші потрібні нині, аби я пов­ністю розрахувався за спожите і був спокійний, а не хапався за серце, отримуючи чергові платіжки із захмарними бор­гами.
Як вдалося з’ясувати «Подолянину», за обліковим записом Ощадбанку Володимира Юхимовича закріплений лише один постачальник послуг із централізованого водопостачання.
– Із такою ж проблемою з Ка­м’янця-Подільського до нас звертаються не вперше. Щодо Володимира Козлова, то департамент соцзахисту не залив рахунки на оплату газу і світла. Наші працівники телефонували до кам’я­нець­кого соцзахисту, де пообіцяли вирішити проблему, – зазначила у телефонній розмові працівниця Хмельницького відділення банку пані Олена.
У свою чергу директорка департаменту соцзахисту Людмила Позинюк пояснила, що працівники видалили попе­редньо внесені дані Володимира Козлова, створивши новий обліковий запис. Споді­ваються, що в такий спосіб їм вдасться вирішити проблему. Однак дні минають, а ще торішні державні кошти так і залишаються віртуальними.

МІЗКИ ПРОМИВАЮТЬ РОСІЙСЬКОЮ ПРОПАГАНДОЮ

Ще один, щоправда, вже свіжий державний «сюрприз» змушує пенсіонера хапатися за голову. Віднедавна він залишився без українських телеканалів через те, що вони закодовані на супутнику.
– Не врятує мене приставка Т2, я їх три різні випробовував, але жодна не підійшла. Аби вона запра­цювала так, як треба, бо живу я в низині, мені антену потрібно піднімати на 5 метрів догори. Але це зробити неможливо. Дізнавався я про Viasat, сказали, що тюнер коштуватиме понад тисячу гривень, плюс підключення та ще й щомісячний платіж… Тож сиджу і сам себе запитую, а чи треба воно мені?! Дожилися вже до абсурду: в Україні незакодованими позалишалися лише російські канали із їхньою цинічною пропагандою. І це на шостому році війни з Росією!

ЗАГАРТОВАНИЙ ВІЙНОЮ ТА СЛУЖБОЮ

Разом із Володимиром Юхимовичем ми слідкуємо за перипетіями соціального питання. За ці тижні спільних поневірянь пен­сіонер став для нас як рідний. Познайомилися з його дружиною Надією Миколаївною і навіть побували у цього інтелігентного подружжя в гостях. До речі, два роки тому вони відсвяткували золоте весілля і продовжують разом крокувати по життю, підтримують одне одного, і досі в їхніх поглядах видніються ніжність, повага, підтримка і любов, витримана роками.
Мешкають пенсіонери на невеличкій вуличці Яна де Вітте. Вулиця, яка раніше носила ім’я Люби Берлін, пережила декомунізацію і зміну назви, однак посипальних матеріалів, нормальної дороги чи хоча б тротуару так і не побачила.
Спілкуючись за чашкою запашного чаю із медом, дізнаємося, що доля Володимира Юхимовича не шкодувала ще змалечку.
– Народився я 3 січня 1939 року в Чернігові у робітничій сім’ї. 23 червня 1941 року батьки пішли на роботу, а я був на хуторі, за 40 кілометрів від міста, у дідуся та тітки. Того дня батько додому так і не повернувся – його мобілізували. Наприкінці війни мати отримала звістку про його загибель на фронті. Коли почали бомбити Чернігів, мама взяла речі й піш­ки пішла до свого батька. Хутір невеличкий, лише 60 дворів, не було ні електрики, ні цивілізації, – ділиться спогадами сивочолий пенсіонер. – У пам’яті навіки закарбувалися події з війни. 1942 року наші війська відступали й зірвали міст через Дніпро. Німці до нас не приходили, натомість одного дня після обіду зайшли мадяри. До нас прийшли чоловіків 12, соломою всте­лили глиняну підлогу. Дістали зі своїх пакунків металеві банки з повидлом і хліб. Тоді я вперше побачив печений білий «кирпич». Від­різали добрий шмат, щедро намастили його повидлом і першому дали мені.
Постійний страх, новини з фронту, щоденні хатні клопоти, копання окопів – життя поступово минало.
– Три роки ми прожили під окупацією. Коли наша армія почала гнати мадярів, вони озвіріли й наробили лиха. Спалили декілька сіл. У сусідньому людей зачинили у церкві та підпалили її. Жителі нашого хутора, дізнавшись про це, втекли до лісу, заховалися в окопах і потрапили під обстріл. Нас знайшли і під дулом автомата наказали вийти. Усіх дорослих поставили на коліна, а ми, дітлахи, бігали і бавилися. Перед заходом сонця приїхала легкова машина «емка», як тоді її називали. Зазвичай такими командування їздило. Вийшов один з їхніх начальників і чисто українською мовою повідомив, що наші хати спалено. Жінок, літніх людей, дітей посадили на підводи і відправили до спаленого хутора. З чоловіками наказали попрощатися. Коли ми від’їхали, почули автоматні черги.
Переночували в сусідньому хуторі, а вранці пішли на згарище. В копі сіна, що стояла біля хати, зна­йшли нашого спаленого і проколеного шти­ком дідуся. Він був сліпий, тому в ліс із нами не пішов. Як почали палити хати, розпочалася стрільба, заліз у солому. Копа загорілася, він почав ворушитися, і його закололи.
Післявоєнне життя теж було несолодким. Чоловік розповідає, що вдалося відбудувати хатинку. Мама важко працювала, адже треба було будуватися, непосильний податок платити і за дерева, і за свійських тварин, навіть якщо їх не було. До сіль­ради безкоштовно здавали по 90 яєць, 220 літрів молока. Виживали, як могли. Мали власну городину, жито, ячмінь, просо. В ступі з пшона робили просо. Кожен мав жорна, на яких борошно мололи. Аж після війни відбудували два вітряки. Гнали самогонку, але робили це в лісі, бо міліція часто навідувалася на хутір. Адже не маєш міцного напою – й робота не клеїться, ніхто за плугом не піде, чобіт не вшиє.
– Ми ще з молодших класів працювали в колгоспі. В першу поло­вину дня пасли телят, а потім ішли до чоловіків, які орали. Ми, малі, півтора кілометра йшли за плугом. За свою працю отримували куриво і шмалили, аж дим ішов, – з усміш­кою каже Володимир Юхимович.
Його друга половинка Надія Миколаївна додає:
– Я його знаю 56 років і за цей час не пам’ятаю, щоб він курив.
Наш співрозмовник закінчив 8 класів і вступив до будівельної школи, де отримав диплом муляра. Паралельно вчився і у вечірній школі, але не встиг її закінчити, бо отримав направлення і поїхав будувати «Ріпкинський льонозавод». Коли ж повернувся додому у відпустку, ма­ма порадила закінчити шко­лу в сусідньому селі. Так і зробив. А далі була служба в армії, в далекому Азербайджані, а піз­ніше – навчання у Київському командно-технічному училищі ім.Фрунзе. Де тільки не служив Володимир Козлов: у Дунаївцях, Хмельницькому, 5 років у зоні вічної мерзлоти в Забай­каллі, на болотах у російському місті Бологоє. Пройшов шлях від рядового до майора, а на пенсію ви­йшов у 46 років. Але без діла не сидів і ще зо два десятки років відпрацював у будівельній сфері. Тож має 22 роки цивільного стажу і 26,5 – військового.
Згодом оселилися в Кам’янці-Подільському, на прабатьківщині Надії Миколаївни. Скла­дали пенсію і поступово ремонтували стару хатинку. Тішаться, коли в гості приїжджають син, донька і четверо внуків.
– Ось так і живемо, тягнемося і віримо, що в Україні нарешті запанують мир, добробут і довгоочікувана справедливість, – в один голос, проводжаючи нас, оптимістично каже подружжя Козлових.