Понеділок, 30 Листопада 2020 р.
9 Жовтня 2020

ВІРНА УКРАЇНІ Й КЛЯТВІ ГІППОКРАТА

14 жовтня – День захисника


Шість років на сході України лунають постріли, проливається кров, Україна втрачає своїх синів і доньок у неоголошеній російсько-українській війні. На жаль, кінця проти­стоянню досі не видно. І попри все у військовослужбовців не опускаються руки, вони ціною власного життя боронять кордони України від напрасного сусіда. Поруч із бійцями всі ці роки волонтери та небайдужі українці – вони разом за­хищають нас від окупанта.

Iларія IвасюкДоки одні воюють на сході України, в тилу теж роблять усе можливе, аби пришвидшити перемогу. Адже і тут роботи вистачає. Як-от для військовослужбовиці Центру розмінування прапорщика Іларії ІВАСЮК, за плечима якої 25 років військової служби та понад 30 – медичної. За роки сумлінної роботи вона має чимало нагород, грамот і подяк. А влітку на черговій сесії міськради міський голова Михайло СІМАШКЕВИЧ вручив їй нагрудний знак і посвідчення матері-героїні. Адже жінка не лише успішна військовослужбовиця, професіоналка своєї справи, готова в будь-який час бути вірною клятві Гіппократа, а й лагідна матуся для п’ятьох доньок, улюблена бабуся для непосидючого внука. Як цій тендітній, красивій жінці з лагідною вдачею і скромним характером вдається успішно служити та дбати про родинне вогнище – відкриваємо секрети у відвертій розмові з військовослужбовицею.
Родом жінка із мальовничої Буковини. Народилася в селищі Красногірськ, але згодом родина оселилася в селі Стара Красношора, де й досі мешкають чимало поляків і румунів. Батьки дали донечці миловидне ім’я Іларія та виховали її доброю, чуйною, працьовитою, справжньою патріоткою України, як й інших чотирьох доньок. Дитинство минуло в гармонії з неймовірними карпатськими краєвидами і гірським повітрям. Як зізнається жінка, спогади дитинства – яскраві та приємні завдяки батькам, яких, на жаль, уже немає поруч.
– Батько працював комбайнером. Коли починалися жнива, він днював і ночував у полі. А ми із сестрами приносили йому їсти. Він виходив із кабіни, обличчя в порохах, руки в мозолях, одні лише очі блищали. Важко працював, але ніколи не скаржився, був суворим, але справедливим. Боляче переживав події на сході України. Мати, навпаки, була доброю і лагідною, – ділиться найсолодшими спо­гадами дитинства Іларія Мірчівна.
Після закінчення школи моя співрозмовниця вступила до медучилища в м.Кишинів. Там і розпочала трудову діяльність, однак згодом повернулася до Чернівців, де працювала у військовому шпиталі. Саме там познайомилася з майбутнім чоловіком Михайлом, який на той час навчався в Кам’янець-Подільському військово-інженерному училищі й потрапив до шпиталю через ускладнення після апендициту. 1987 року закохані одружилися і народили п’ятьох доньок.
Військовим сім’ям не звика­ти до постійних переїздів на нові місця служби. Родина Іва­сю­ків також змінила не одне міс­це проживання, але де б не оселялися, господиня скрізь створювала комфорт і затишок, дбала про рідних та ще й працю­вала.
– Старша донечка Олена наро­дилася в Угорщині, де служив чоловік, – розповідає співрозмовниця. – Але згодом, у зв’язку з виведенням радянських військ, нашу час­тину перевели у Дніпропетровську область, в селище Гвардійське, де я працювала в медпункті військової частини, доки не завагітніла дівчатками-близнятами. Після народження Аня і Марійка часто хворіли, і я з дітьми спочатку переїхала в Коломию до батьків чоловіка, а згодом – до своїх батьків. Чоловік приїжджав до нас, коли мав вільну хвилинку. Через деякий час наша сім’я знову поповнилася донечкою Іринкою. Буковинський клімат позитивно вплинув на здоров’я дівчаток. Коли чоловік отримав квартиру в Кам’янці-Подільському, ми переїхали до нього. Вже тут символічно саме у День інженерних військ народилася п’ята донечка Алєксандра.
У Збройних силах України моя співрозмовниця з 1995 року. З 2006-го продовжила службу в Кам’янці – в навчальному Центрі підготовки інженерних військ у медичній службі. Її основне зав­дання – лікувати і дбати про здоров’я особового складу, тому завжди супроводжувала хлопців під час тренувальних занять на полігон, допомагала їм якомога швидше подолати віруси та інші болячки, робила все можливе, аби в частині не виникало спалахів інфекційних захворювань.
А ось один випадок надовго закарбувався в пам’яті:
Iз родиною– Ще коли працювала до заміжжя у Чернівцях, одного разу до нас привезли хлопця із вогнепальним пораненням. З’ясувалося, що після тренувань зі стрільби йому в живіт ненароком вистрелив товариш, бо думав, що магазин порожній. Хлопця негайно відправили в операційну, я допомагала його рятувати. Але, на жаль, ми його втратили, і це дуже бо­ляче. Загалом роботи там було чимало, до нас привозили доліковувати й хлопців після Афганістану, їм потрібна була не лише фізична, а й психологічна допомога. На жаль, тоді й не припускала, що війна зачепить і рідну Україну, – із сумом каже Іларія Івасюк.
Чотири роки військова служила у Центрі розмінування фельдшеркою медслужби, дбала про здоров’я військових і постійно була поруч із саперами, кінологами, водолазами під час їхніх навчань на полігоні, а з березня робила все можливе, аби підступний коронавірус не приклав на ліжка наших бійців. Цьогоріч із 1 жовтня в місті офіційно запрацював Об’єднаний навчально-тренувальний центр, до складу якого ввійшли декілька військових частин, зокрема і Центр розмінування, тож тепер Іларія Мірчівна на новій посаді – вона сержантка-інструкторка циклової комісії. Її завдання – навчити новоприбулих бійців надавати домедичну допомогу в будь-яких критичних умовах. Задля цього пройшла спеціальний курс від британських лікарів, канадських та українських інструкторів, отримавши сертифікати.
– Курси проводили парамедики, які ділилися власним досвідом. Усе, чого нас навчали, повинна знати будь-яка людина в нашій країні. Адже, крім того, що в нас триває війна, щодня трапляються аварії або інші нещасні випадки, і часто життя людини залежить від швидкої та правильно наданої меддопомоги. Головне – не боятися, адекватно оцінювати ситуацію та діяти за алгоритмом надання домедичної допомоги. Усім цим хитрощам навчатиму хлопців, котрі прибуватимуть у наш центр. Сподіваюся, що в мене все вийде! – продовжує військова.
Службою в армії вона задоволена і зізнається, що жодного дня не пошкоджувала, що присягнула на вірність українському народу. Каже, що останніми роками військовослужбовиць стало більше. І це не дивно, адже українські жінки енергійні, кмітливі, можуть служити на рівні із чоловіками та мають сильний і непохитний характер. Дві донечки також обрали військову стежину. 32-річна Олена до декретної відпустки служила перекладачкою у Центрі розмінування, який нині ввійшов до складу Об’єднаного навчального центру. Аня після закінчення КНУ ім.Шевченка розпочала службу в 48 інженерній бригаді, а нині перевелася до центрального управління безпеки військової служби ЗСУ, що в Києві. Аби постійно бути в тонусі й підтримува­ти форму, Іларія Мірчівна полюб­ляє ранкові пробіжки. До спорту привчила і красунь-донечок.
Відпустки зазвичай проводить на рідній батьківщині, де живе сестра, або з родиною на морі. Коли ж випадає вільна від служби хвилинка, жінка з радіс­тю прогулюється кам’янецьким парком і любить балувати рідних смачними домашніми стравами. А восени родина часто готує карпатський банош.
– У нашому селі цю страву готують в казанку. В окріп кидають кукурудзяне борошно, варять на сильному вогні, ретельно перемішуючи. Коли вже каша майже готова, кидають сметану або ж масло. На пательні підсмажують баранину. Стра­ва подається з овечою бринзою. До речі, бараниною і бринзою забез­печує моя сестра, яка продовжила бать­ківську традицію розведення і вирощування баранів, – ділиться рецептом господиня.
Як і кожна мати, Іларія Мірчівна бажає, аби рідні були здоровими, а в сім’ї панувала злагода. А ще кожного вечора жінка просить у Бога, щоб на сході нарешті припинилося кровопролиття і в Україні настав довгоочікуваний мир. Усім серцем вона прагне бачити рідну землю незалежною, процвітаючою, квітучою, без корупції, а українців – щасливими, працьовитими і заможними. Сподіваємося, що Бог нарешті почує ці молитви…