Вівторок, 01 Грудня 2020 р.
16 Жовтня 2020

ПІДСАДЖУЄМО УКРАЇНУ НА ІНДИЧАТИНУ

18 жовтня – день працівників харчової промисловості


Благородна професія, митці якої завжди залишають­ся поза кадром, не в ошатних вбраннях, а в буденній, але незмінно чистій робочій формі, – наші харчовики. Хоча саме вони в головній ролі, саме вони забезпечують людство продуктами харчування, і без них нам нікуди.

Напередодні професійно­-го свята «Подолянин» завітав до цеху із забою та розробки м’яса індиків у с.Руда, яке невдовзі святкуватиме рік із дня заснування. Підприємці, котрі його створили, починали з виробництва у Хотинському районі. Забійний цех представляють приватне підприємство «Пан Індик», фермерське господарство «Пан індик 1» та «Ру­да індичка» із села Руда. Сергій Семенов, Володимир
Допіряк, Леонід Допіряк, Валерій Присяжнюк, Олександр Черній вирішили разом побудувати цех, аби поліпшити виробничий процес.
М’ясопереробні підприємства рідко допускають чужі очі у свої володіння. А тут ке­рівницт­во люб’язно погодилося все продемонструвати, роз­повіс­ти і навіть провести екскурсію найдальшими цехами.

ЯК ВИГЛЯДАЄ СИСТЕМА ХАСП У РЕАЛІ

Перед відвідинами у моїй уяві малювалися страшні кар­тини, все ж таки забійний цех і м’ясопереробка. Але приїхавши, насамперед, була вражена, наскільки охайне подвір’я підприємства: доглянуті туйки, газончик, якісне заасфальтоване подвір’ячко. Таке враження, що ти десь у Європі, а не в селі Руда, що входить до Жванецької ОТГ. На прохідній зустрічають охоронець і офіційний ветеринарний лікар Держпродспоживслужби Артур Шопа. Видають два аркуші формату А4, які треба детально заповнити у друкованому вигляді. Запитують, як почуваю­-ся, безконтактним термометром вимірюють температуру, записують результати. Цікавляться, чи нині не мають мої рідні вірусних захворювань і чи не хворіли два тижні до цього. Детально перечитавши мої відповіді та схваливши їх, лікар видає спецодяг: шапочку, халат, маску і навіть одноразові чоботи, вищі від колін. Відчуваю себе якимось космонавтом, а в сучасних реаліях – лікарем, який лікує хворих на коронавірус. Як їм важко, розумію вже з перших хвилин, адже парить добряче. Запитую, чи такі заходи безпеки зумовлені карантином? На що Артур Шопа відповідає, що так у них завжди, адже дотримуються європейських норм безпеки і працюють за системою ХАСП:
– У нас усе поділено на зони. Так би мовити, брудна та чиста, і вони не повинні пересікатися, аби не заносити інфекції.
Заходимо на територію. До екскурсії долучаються керівники підприємства. Аби не занести якоїсь зарази, перед входом до цеху встановлені дезкилимки, щоб знезаразити взуття і колеса машин, адже на рампу заїжджають автомобілі, аби завантажити продукцію. Ідемо тією ж дорогою, яку щодня проходять робітники. Територія впорядкована, власники взяли в оренду заки­нуті склади, де люди зберігали зерно. В радянські часи тут була товарно-молочна ферма. Нові господарі багато добудували, перебудували. Реконструювали, так би мовити, на 100 відсотків.
Облагородження тривало дов­го, але за два з половиною роки маємо красу за європейськими стандартами. Дійшли до сан­пропускника, де є чоловіча і жіноча роздягальні. Люди приходять, залишають домашній одяг, ідуть у душ і одягають спецодяг. До їхніх послуг спеціалізована пральня, де після роботи про­фесійно обробляється і переться спецодяг робітників. Одразу його і сушать у спецсушарці. Цікаво, що чоботи і гумові фартухи обробляються окремо від роби з тканини. Перед входом до цеху миємо руки, обробляємо антисептиком – і лише тоді допускають до екскурсії далі.
Працівники всі у спецхала­-тах, рукавичках. А тушки, з якими вони працюють, підвішані та спецустановкою курсують від одного цеху до іншого. Все зрізається, розробляється у підвішаному стані, максимально використовуючи техніку, упаковується в ящики, а перед відван­таженням зберігається у холодильниках. Робота налаштована так, що працюють лише на замовлення, тому навіть у цій ідеальній чистоті та якісних холодильниках більше як добу м’ясо не зберігають. Процеси забою птиці, патрання в окремих цехах. Якщо раніше м’ясна переробка завжди уявлялася чимось брудним, у крові із дуже засмальцьованими, засмердженими це­хами, то тут кардинально змі­нилося уявлення про такі цехи. Навіть мух знищують по-сучасному: муха летить на світло спец­пристрою, всередині якого її вбиває струмом. Для колег, гостей цеху тут облаштували міні­готель – три кімнати для людей, які приїжджають сюди у справах. Не всі місцеві готелі зможуть конкурувати із ремонтами та якісними меблями у цих апартаментах.

ПРАЦЮВАТИ НЕ ЗА СТАНДАРТАМИ НЕВИГІДНО

Цех із забою та розробки м’яса птиці у селі Руда. Спеціалізуються лише на індиках. Вирощуванням саме цих пернатих займаються з 2006 року. Хоча українці більше полюбляють свинину, ку­рятину, а ці підприємці підса­джують нас ще й на індичатину. Потрохи з українців роблять європейців.
– Культуру вирощування індичатини запозичили з Європи, – розповідає Сергій Семенов. – Відтіля ми закуповуємо малого індика, саме там придбали все устаткування. У себе на Хотинщині лише вирощуємо. В Україні індиків не інкубують. А вся рецептура кормів для птиці розроблена Європою. Відходу від технології ми не дозволяємо, бо щойно захочеш на чомусь зекономити – пастимеш зад­ніх. Це стосується і хвороб, і недобирання ваги. Комбікорм купуємо на Хмельниччині, в Летичеві, де побудували новий сучасний завод за допомогою Європейського банку розвитку. Представники ЄБР були на відкритті. Там працівники у халатах навіть за ком­п’ютерами сидять.
За роки роботи переконалися, що годівельні суміші не міксують, не підмішують у спецхарчування нічого зайвого, тому ми в ньому впевнені. До нас приїж­джають представники з того заводу й кажуть, що нашого індика будуть їсти, бо точно знають, чим ми його годуємо.
Розповідь продовжує ветеринарний лікар Артур Шопа.
– Весь технологічний процес відбувається за європейськими стандартами. Не даємо ні антибіотиків, ні гормонів росту. Завжди проводимо експертні оцінки готової продукції. Відповідні сертифікати видаються. Запровадили в цехах міжнародну систему ХАСП. Знаходимо, де може бути порушення, де може бути зараження, кожну точку контролюємо, аби на виході була максимально якісна продукція. Від­повідаємо за неї до точки відван­таження. Продавці її приймають і мають повне право завернути, якщо вважають неякісною. Але такого, на щастя, ще не було.
На етапі транспортування кожен водій проінформований, у яких умовах за державними стандартами повинна зберіга­тися продукція. І навіть улітку проблем із доставкою не маємо. Водій розписується, коли приймає продукцію, вимірюється її температура біля кістки, і він розписується у цьому. На моє запитання, чи купують кам’ян­чани індичатину, підприємці пояснюють, що дуже мало. Наші люди більше беруть підрощений молодняк для вигодовування. На комбікормі, кабачках і гарбузах вони досить непогано набирають вагу.
– Індик дієтичніший, ніж кролик, але, на жаль, у нас ще немає масової культури його споживання. Проте з кожним роком споживачів стає більше, – каже технолог підприємства Дмитро Мельничук. – Зараз не наведу точних цифр, бо захоп­лення сходу України, Криму впли­вають на статистику. Але раніше ситуація виглядала так, що в рік один українець вживав близько кілограма м’яса індика. Ми зрозуміли, що розвиватися є куди. Індик був на вагу з курятиною. Але це зовсім інше м’ясо і зовсім інша його якість. Тому той, хто купив один раз індичатину, обов’язково купуватиме ще.
З індика можна зварити холодець, а з магазинної курки аж ніяк. Вирощуємо ми 140 днів індика і 110 – індичку, курка ж виростає за 40-46 днів. Дуже складний період у житті індика – до місяця, коли відбувається імунізація. В нас є обов’язкові щеплення від різних хвороб, аби їх захистити, максимально зберегти поголів’я та його здоров’я і вже потім медикаментозно не втручатися. За понад 100 днів усі ці медичні засоби з організму птаха виводяться стовідсотково.
Уся продукція наша реалізується в Україні, в Кам’янці дуже мало, трохи більше бере Хмельницький, але більшість наших споживачів – це Київ, Львів, Дніпро, Харків, Ужгород, Одеса. Замовники нам дають список, скільки їм потрібно м’яса і на яке число. Ми самі забиваємо, охоло­джуємо і відвозимо їм. У ціну включаємо доставку. Практично виходить замкнутий цикл виробництва: самі вирощуємо, розробляємо, доставляємо. Всі відходи вивозимо на утильзавод у Калинівку Вінницької області. Дорого це, зате немає проблем.
Завдяки місцевій владі Жванецької ОТГ, зокрема голові громади Тетяні Криворучко, депутатам Руслану Чернію, Андрію Кучмарю та іншим представникам депкорпусу, нам вдалося знайти спільну мову і гарно співпрацювати. У таких громадах хочеться розвиватися, працювати. Он уже купили приміщення ще в Соколі, будемо працювати і там, таким чином із нашої Бессарабії потрохи і у вас на Поділлі пускаємо коріння. Радує, що в нас молодий колектив, дали роботу трьом десяткам селян із Сокола, Руди, Ходорівців і залишили цих людей удома. Ще 25 осіб зможемо працевлаштувати в Соколі. Задоволені роботою місцевих мешканців, усі дуже працьовиті, й тішимося співпрацею.
Лише добрі слова про підприємців і в місцевої влади.
– При здачі об’єкта підприємці цеху заплатили в бюджет громади 560 тисяч гривень пайового внес­-ку. Спрямували ми ці кошти на капітальні видатки і перекрили будівлю Жванецької школи, – розповідає голова Жванецької ОТГ Тетяна КРИВОРУЧКО. – Щомісяця надходить від них ПДФО із зарплат, кошти за оренду. Всі податки, згідно з чинним законодавством, проплачуються вчасно. Цього тижня відкрили при в’їзді у Гринчук пам’ятний знак нашому земляку Едуарду Слободяну, який загинув в АТО. Хлопці долучилися до фінансування. Хоч вони і не тутешні, але завжди перші відгукуються на всі наші ініціативи. Їхні підприємства – це інвестиції, розвиватимуться вони – квітнутимуть і наші села. Але найбільший позитив у тому, що діти в селах залишаються з батьками. Запитую якось у садочку в хлопчика, як його справи.
Чотирирічна дитинка із непідробною радістю розповідає, що тепер мама вдома, а не на заробітках, він живе не з бабусею, а з мамою, яка ходить у селі на роботу… І цим усе сказано.