«МИ – ДІВКИ ФУРМАНІВСЬКІ»

9 ЛИСТОПАДА – ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ КУЛЬТУРИ ТА АМАТОРІВ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА

«Колектив ми «Фурманчанка», у нас нова вишиванка, будемо ми вам співати, гарний настрій дарувати. Ми співучу душу маєм, їдем скрізь і все співаєм!» – це слова авторської пісні народного колективу «Фурманчанка» Кульчієвецької сільради, яка відтепер увійшла до складу Слобідсько-Куль­чієвецької ОТГ.

Учасники колективу – веселі, амбітні, запальні артисти з народу, ті, на кому тримається українське село, наша автентичність та справжня культура. Це промінчики сонця, краси, добра в такому важкому житті у селі.
Напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва, яке відзначатимемо 9 листопада, спілкуємося із зірками з Фурманівки. Які вміють і можуть розвеселити, розділити тугу, вони – справжні психологи, адже співають про актуальне, про реальне життя. Переживають проблеми такі ж, як і ми, але шукають позитив у всьому. А по-іншому і бути не може.
Недавно учасники вокального колективу «Фурманчанка» отримали звання народного. Члени журі, які досі бачили багато виступів, щиро дивувалися, як у такому маленькому селі, де зо дві сотні виборців, може бути такий потужний колектив з якісними костюмами, авторськими піснями, таким величезним доробком у репертуарі. А найголовніше, що підкорило суддів, – харизма співаків, слухаючи яких, забуваєш про всі негаразди, так і хочеться їм підтанцьовувати та підспівувати. Талант і майстерність тут наяву, тому й без жодних заперечень отримали звання народного. А з чого ж усе починалося, як проводять репетиції, як створюють репертуар і костюми – ми запитали в самих артистів.

«ФУРМАНЧАНКА» МОЛОДА, ЗАТЕ З ІСТОРІЄЮ

Засновниця, незмінна керівниця і на­тхненниця «Фурман­чанки» Лариса ПЕНДЮК, завідуюча фурманівським клубом, розповідає, що офіційно ансамбль із такою назвою співає з 2012 року, хоча вокальний колектив, чимало артистів з якого співають нині у «Фурманчанці», було створено ще 1985 року, коли Лариса Вік­торівна почала працювати в клубі.
– Було нас тоді понад 20 осіб. А чоловіків як багато співало. За всі ці роки різні склади колективу були, але з 2012 року всі ми «Фурманчанка». Спочатку вона налічувала 7 учасниць. Якийсь тоді був дуже важкий період. Клубні праців­ники трудилися на пів ставки, на четвертину. Таке, що ні роботи, ні зарплати, але й кинути немає як. Але, попри негаразди, безгрошів’я і холоднечу в клубі, ми все одно співали, – згадує Лариса Пендюк. – Бо українська пісня, колектив однодумців та велика мета і зігріють, і розвеселять, і втілять віру в добро. Нині «Фурман­чанка» – це 11 артистів: 2 чоловіків і 9 жінок. Усі вони різні за характерами, голосами, але зі спільною ідеєю – нести українську пісню в маси, робити її модною, аби молодь розвивалася, а дітки росли на ній – нашій рідній, прадавній українській пісні, бо саме в ній і є наша сила, наші витоки, наші традиції. Вдячна за таку якісну роботу – популяризацію всього українського – членам нашої команди, моїм народним зірочкам, а це Світлана Галак, Галина Сабадаш, Галина Коновал, Людмила Деличук, Генадія Місюк, Вікторія Каправчук, Людмила Собчинська, Валентина Ясінська, Василь Білоконь та Володимир Каправчук.
Нині більшість артистів – пенсіонери, працювали на різних посадах, але всіх їх об’єднала сцена, завдяки якій вони не втрачають сил та оптимізму, з молодечим запалом готуються до нових і нових концертів. Шукають старі пісні, створюють власні нові, підбирають музику, костюми, вчать нові рухи. Словом, живуть повним життям.
– Які ж вони в мене молодці! – продовжує Лариса Вікторівна. – Щойно скажу, що нас кличуть виступати, вони одразу ж: «Добре, їдемо! Вже скидаємося шоферові на солярку, аби нас тільки завезли». Залишають свої корови, городи: картоплі, буряки, кукурудзи – і збираються. Іноді думаю, які ж це в них чоловіки золоті, що відпускають їх.

ТВОРЧЕ ЗАКУЛІССЯ

Дізнаємося, що репетиції народного колективу зазвичай проводяться в клубі. Взимку вмикають обігрівач, запасаються гарним настроєм і творять, а коли вже дуже холодно, то перебираються співаки до Лариси Вікторівни додому. В неї парове опалення, і співати в теплі комфортніше. А ще її родина – це потужний центр, який і дає творчий поштовх та нові ідеї.
Чоловік Лариси Пендюк Василь Володимирович – водій колективу. Дівчата-­співачки називають його «наш любимий шофер». Та й таки любимий, бо не лише ями вміє об’їжджати, але й перший критик, порадник і помічник.
– Поїхали ми недавно в «Розмай» виступати, чоловік завіз нас усіх, але повернувся додому, бо дві корови маємо в господарстві, – згадує Лариса Вікторівна. – Подоїв їх, обійшов і приїхав назад за нами, поки ми всі ще співали. Так і вийшло, що і наїздився, і концерт встиг ще подивитися. Якщо всі не вміщаються в наш бусик, то зять бере артистів до себе в машину. Дуже мені допомагають донька Аліна і зять Дмитро Сабадаші. Дмитро за апаратурою сидить під час концерту. В нас є гумористичні виступи, то він таку чуйку має, завжди відчуває, де треба зупинити музику, а де продовжити. Знає, як викрутитися, коли щось іде не за планом. Проводить нам репетиції. Хоча за освітою він вчитель і працює в Довжоцькому НВК. Донька також співає, щоправда, не в колективі, а має сольні номери. Слухачі завжди із задоволенням чекають її виступу. Пішла, так би мовити, маминою стежиною. В неї особливий нюх на фонограми, знає, де підняти, а де опустити тональність. Під наші сценки підбирає тони. Колектив наш дуже хороший, часто кажу, що якби не вони всі, не мали б такого активного творчого життя.
Детально артисти розповідають і про пошуки та створення сценічного вбрання. Скажемо по секрету, що деякі елементи підглядають у колег, зокрема і в «Лі­сапетного батальйону», який близький за духом. Перші кос­тюми – голубі блузки, яскраві зелені плахти – створювали за кош­ти, виділені сільрадою, звідти ж профінансували і наші шкіряні туф­лі. Другий концертний набір – з авторськими жилетками і шапками – проспонсорував депутат районної ради Віталій Завадський.
– Віталій Станіславович підтримує нас найбільше, апаратуру купив, на ремонти клубу дає, два роки тому приїхав на концерт і дав 15 тисяч гривень на нові костюми, – каже завклубом. – Допомагають також депутати Світлана Лайтер, Ігор Гай. Третій набір самі пошили – спідниці жовті та голубі блузки. От так із миру по нитці – й маємо сценічне вбрання. Ідеї одягу черпаємо звідусіль: з інтернету, з виступів інших колективів. Пішли на концерт «Лісапетного батальйону» всі разом, піддивилися в них деякі елементи, а то по телевізору виступ цікавого колекти­ву надибали, і так і виходить, що трохи там, трохи там, трохи власної фантазії – й має­мо костюми.
Якщо з одягом розібралися, то репертуар «Фурманчанки» – це ціла епопея. У колективі мають своїх авторів та виконавців – Людмила Собчинська і Галина Коновал самі пишуть пісні. Римують гарно і вдало, талант мають до цього. Виходить, що вокалісти мають власні вірші, а фонограми підшукують, підбирають, обробляють. А буває по-­іншому: сподобається мелодія – шукають фонограму, а дівчаткам кажуть, щоб писали під неї вірш. Таким чином, більше як 10 пісень мають своїх. Хоча улюбленою власною композицією стільки років так і залишається «Сільська мозаїка», з якої ми і розпочали статтю.
– «Колектив ми «Фурманчанка» – про наше сільське життя. Це наша коронна пісня, – каже Лариса Пендюк. – Співаємо багато народних композицій, що наші дідусі, бабусі співали, акапельно виконуємо. Я особисто маю декілька пісенників, дійшли вони мені також від дідів-прадідів. Багато старовинних пісень перейняла від батьків Надії і Віктора Басістих. Вони дуже гарно співали, раніше були учасниками нашого сільського колективу. Слухач гарно сприймає такі старовинні пісні, тому їх і багато в нашому репертуарі. Переспівали багато, відновлюємо, шукаємо фонограми, згадуємо самі композиції, що співали в дитинстві. Під час репетиції як тільки беру пісенник, то починається: «Ой, сапала буряки під зеленим дубом, полюбила бригадира з кучерявим чубом». Це наша старовинна пісня саме з Фурманівки. Відтворили і співаємо її акапельно. Гаївки відновлюємо. На Пасху біля церкви їх виконуємо. Намагаємося відновлювати старовинні традиції, переплітати їх із піснями, аби молодь бачила, чула і впроваджувала наше вічне і справжнє у своїх сім’ях. Всі пісні наші принципово виконуємо українською мовою.
На запитання «Де найчастіше виступають?» артисти відповідають коротко: де тільки запрошують!
А об’їздили вони чи не всі сусідні села. В Рогізні, Жванці, Калині, Княжполі, Новій Ушиці були. Часті гості фестивалю «Часник» на Чемеровеччині, завжди побачиш їх в Оринині на місцевих фестах, а також чи не на всіх районних святах. Щоправда, цьогоріч коронавірус добряче підпортив концертну діяльність. Активні, творчі люди мусили сидіти вдома.
– Не передати нашої жаги за сценою, відчували себе скованими, – згадує Лариса Вікторівна. – Вперше після жорсткого карантину ми вийшли виступати перед журі, аби отримати звання народного колективу. То весь той запал, що мусили стримувати, і виплюхнули величезною, потужною силою, тоді ми виступали як востаннє, імпровізу­вали, жартували. Перші дві пісні переживали дуже, руки-ноги трусилися, а коли зрозуміли, що все виходить, відривалися по повній. Бо дуже вже скучили за глядачем.
А глядач скучив за артистами. Саме тому на «ура» відбу­ваються всі концерти за участі «Фурманчанки»: День Незалежності, День захисника України. Люди радіють, бачачи своїх улюблених співаків, бо вони такі, як ми всі, з такими ж проблемами і страхами, але непохитною вірою в краще, вони справ­жні, щирі й віддані. Саме тому і співають: «А ми дівки фурманівські, нічим не гордуєм, як­що нас хтось запрошує, ми туди шуруєм. Полишали ми корови, свиней на обо­рі, співать до вас приїхали, ось усі ми в зборі».