Середа, 23 Червня 2021 р.
7 Травня 2021

ВІЙНА НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ…

9 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ


Під вечір 21 червня 1941 року німецькі війська сконцент­рувалися поблизу радянського кордону, готувався штурм Брестської фортеці. Наступного дня, о 4-й ранку, артобстрілами по фортеці розпочалася німецько-радянська війна. Були знищені склади, обірвався зв’язок. Згодом розпочався штурм твердині… 26 червня німці прорвалися поблизу Трьохаркових воріт, а 30 – через Східний форт. Фортеця була захоплена. Хоча деякі постріли лунали до середини серпня…

Олексій КОЗЛОВМолодий строковик Радянської армії Олексій невтомно заряджав снаряди, один за одним, один за одним. Юні хлопці, кинуті напризволя­ще, відстрілювалися, як могли, наскільки вистачало снарядів. Сили залишали, але про себе тоді ніхто не думав. Безпросвітна курява впереміш­ку з відвагою, страхом, болем, кров’ю, відчаєм на руїнах, сльозами над тілами вбитих побратимів. Ця страшна, але реальна картина Другої світової ще довгими десятиліттями не дає спокійно спати. Вирвавши кулемет, через утворений отвір хлопці відступали, руїни фортеці вже не було чим і з ким захищати. Понад два тижні вони трималися на межі життя і смерті. Усе гриміло, падало і валилося, навіть через отвір, що давав краплину надії на спасіння, не всі з уцілілих солдатів змогли врятуватися. Багатьох хоробрих хлопців, які стояли до останнього, закидало камінням. Одиниці з відважних вояків білоруськими лісами рятувалися із заваленого кам’яного полону… Тижні переховувань у полях, лісах, перепливання річок – і невеличкій групці врятованих вдалося знайти своїх… Серед цих молодих щасливчиків, які першими захищали кордони Радянського Союзу, був і наш земляк, старійшина новоутвореного великого Кам’янець-­Подільського району, мешканець Гуківської територіальної громади – 101-річний Олексій КОЗЛОВ.
Він переміг у війні, виростив 8 дітей, побудував дві хати, заклав не один сад і щороку засівав обійстя квітами… Нині, у 101, Олексій Юхимович не відстає від життя – отримав щеп­лення від коронавірусу і з нетерпінням чекає, коли Украї­на переможе і цього ворога.
З таким настроєм напередодні 76-ї річниці перемоги говоримо із ветераном Другої світової війни. У такому поважно­му віці йому важко розмовляти, згадувати, тому частіше за нього відповідає старша донька – Любов Мацюк, а також заступник Гуківського сільського голови Микола Травніков.
Олексій Юхимович розмову починає з того, що війна – це найстрашніша біда, і не дай Бог нікому її пережити. Змолоду учасник війни не любив згадувати про воєнне та повоєнне ли­холіття, хотів забути всі ті страшні, окроплені кров’ю роки, навіть попри те, що це були роки молодості.

– Батько народився в Кіровській області, вивчився, працював там на залізниці складачем потягів, а 1940 року був призваний на строкову службу, – розповідає донька Любов Олексіївна. – Рік відслужив, і почалася війна, яка застала його у Брестській фортеці. Дивом із групою своїх хлопців врятувався і, незважаючи ні на що, пройшов усю війну. У 1941-42 роках служив у гаубічному артилерійському полку, заряджаючи снаряди, а з жовтня 42-го і до закінчення війни – санінструктором. Під час бойових дій закінчив медичні курси. Міцний, молодий був, мав силу тягати поранених і загиблих. Так, воюючи і рятуючи, пройшов багато міст колишнього Союзу. Перемогу зустрів в Авст­рії. Після війни ще два роки прослужив в армії і приїхав до Львівської області, в місто Самбір, де й познайомився з мамою Надією. Вона також там у військовій частині працювала. Разом вони переїхали на Чемеровеччину, в село Жабинці, де й досі тато живе. Тут народили і виховали 8 дітей. Нині лише четверо залишилися живими: три доньки і один син. Правда, від брата, який мешкає в Харцизьку, з початку російсько-української війни не отримували жодної звісточки. Лише бачили в новинах, що його будинок розбомбили, а доля гос­подаря невідома. Розкидала доля і сестер світами. Одна мешкає у Харкові, інша – в Курську. Я вже 14 років доглядаю за батьком. Мене він впізнає, чує, бачить, розмовляє, поволі пересувається, але чекаємо, що йому виділять інвалідне крісло, бо важко довго стояти. Приходили з району та сільради його і зі 100-річчям вітати, і 101-м днем народження. Не забувають. Щеплювали нас обох від коронавірусу. Лікарі жартували, мовляв, чи бачили ви коли-небудь 101-річного чоловіка? А дідусь ще й віджартовувався. Всі дивуються, як це тато в такому віці ще розмовляє. Він невисокий, але дужий, сильний і духом, і тілом. Нічого його й нині ще не болить.

Дочка переконана, що секрет довголіття тата в тому, що він ніколи не зловживав ал­коголем, не мав шкідливих звичок, бо не було часу на всі ці дурниці, жирної їжі ніколи не їв.
Чи то не любив, чи то не звик до неї. Робота, діти, весь час у клопотах: дров заготовити на зиму, продуктів придбати, господарство обійти. Будував одну хату, потім другу дочці, словом, не до дурниць було. А як дерева любить, годинами може сидіти і милуватися, постійно дбав про них, заклав не один сад. І дружині з квітами допомагав, дуже вона їх любила, і він зав­жди разом із нею в квітнику порався.
А от Микола Сергійович розповідає про героя з їхньої громади не лише як про гарного сім’янина, але й вправного працівника:

– Довго Олексій Юхимович працював у колгоспі села Жабинці. Спочатку на тракторі, а коли не зміг уже справлятися з технікою, перейшов на ферму. Аж 1980 року вийшов на пенсію, за довголітню й добросовісну працю нагороджений медаллю «Ветеран праці». Що стосується його військових звитяг, то був нагороджений орденом Віт­чизняної війни II ступеня, а 2010 року йому було присвоєно військове звання підполковника за визначні заслуги перед Батьківщиною, мужність і героїзм, проявлені під час захисту Вітчизни у Другій світовій.

Любов Олексіївна додає, що батько з війни привіз дуже багато нагород. Але ж п’ятьох синів мав, дітлахам цікаво було роздивляти­ся, так і порозгублювали. Вже коли з сест­рою переоформляли його пенсію у 86 років, то­ді й схаменулися, що треба було медалі бе­регти.
Війна настільки вкарбувалася в пам’ять Олексія Козлова, що він намагався позбутися всього, що нагадувало про неї. Тому так швидко і пішов із військової служби, обравши мирну хліборобську працю, дітей і сім’ю. Часто повторював: «Я хочу жити…». І ця жага, мабуть, живила його до такого солідного віку.