СЕЛО ЖИВЕ ТА ЩЕ Й СПІВАЄ

Мальовничі й такі прекрасні Супрунківці. Це село, про яке вже ходять легенди, адже, попри всі труднощі, люди тут нев­пинно, самовіддано бережуть народні традиції, звідси чи не найбільше хлопців першими пішли захищати Україну 2014 року, славиться село багатодітними родинами, які виховали успішних дітей, саме тут проживають переможці різноманітних фольклорних конкурсів.
Ми зацікавилися Супрунківцями, коли від наших читачів почули, що то таке село, де немає ні школи, ні садочка, а до клубу черга стоїть. Народні артисти ще з восьмої ранку чекають репетицій, бо часто виступають, репертуар мають солідний, тому й тренуватися мусять постійно… На знайомство із творчим селом, яке спростовує фразу «Закриють школу – вимре село», вирушив і «Подолянин», аби продовжити збирати скарби в рубрику «Еліта на периферії».

БЕЗ ДОРОГИ НІ ТУДИ І НІ СЮДИ

Попри те, що село маленьке, все ж 15 місцевих хлопців першими пішли на захист Батьківщини, не ховалися, не чекали великих зарплат, а самовіддано виконували свій обов’язок. Що їм там довелося на початку війни пережити, не дай Бог нікому. Односельчани пишаються своїми Героями, часто запрошують на різноманітні зустрічі, вітають зі святами.
– Наше село ще 2015 року приєдналося до Гуменецької тергромади, – розповідає староста села Ігор ПЕТРОВАНЧУК, до речі, також учасник АТО, а декілька каденцій поспіль був і головою Супрунковецької сільради. – Відтоді багато чого змінилося. Приємно, що за досить короткий час нам зробили освітлення всіх вулиць, сучасні ремонти в старостаті, медпункті, на пошті. Всі ці необхідні для села установи об’єдналися під дахом місцевої школи, яку, на жаль, довелося закрити через відсутність діток. Зі шкільної їдальні нам переобладнали зал для різноманітних подій. Не забувають у громаді про іменинників, подарунки на свято села, яке відзначаємо 27 вересня, отримують усі мешканці, на дні народження від голови Гуменецької громади Інни АБДУЛКАДИРОВОЇ вітаємо з ювілеями всіх громадян, старших за 50 років, а також працівників освіти, культури, учасників АТО (ООС).
Під час прогулянки Супрунківцями дізнаємося: оскільки село розташоване на межі з колишнім Дунаєвецьким районом, і до сусідньої Шатави людям ближче, ніж до центру громади – Гуменців, тому саме на Дунаєвеччині в магазинах скуповуються, заправляються, в банкоматі гроші знімають. А от шкільне населення розділилося: частина діток добирається до Гуменецького ліцею, а частина – в Шатаву. Правда, дорога, що туди, що туди, – нікудишня. Люди скаржаться, що навіть старожили не пам’ятають, коли в селі ремонтувалися автошляхи, кажуть, що вже й рейсовий автобус відмовляється курсувати місцевим бездоріжжям.
Якщо Вікіпедія пише, що в Супрунківцях проживають 500 осіб, то не вірте. Якщо 300 на­збирається – буде добре, і це переважно люди пенсійного віку. Молодь – на заробітках за кордоном, частина переселилася у великі міста України.
А всі, хто залишився, роблять усе можливе, аби село стало осередком національної культури краю.

ЖИТИ І РОЗВИВАТИСЯ ПОПРИ ВСЕ

Як-от учасниці фольклорного народного колективу «Криниченька». Найстаршій із них – 78 років, наймолодшій – 46. Коли створили гурт, нині достеменно ніхто не скаже, адже дівчата-учас­ниці співають разом чи не з дитинства. Ну, сестри Ганна Баб­линюк і Надія Унятицька – то з дитинства точно. Вони – кістяк колективу. Пишаються, що спі­ває з ними і Галина Кшемінсь­ка. Вона все життя пропрацювала в місцевій школі вчителькою української мови і літератури. Тому добре обізнана і з фольк­лором, і з традиціями. Коли подавали документи на звання народного, то написали, що колектив створений 2010 року. Але то так, для папірця. Співають разом і в церковному хорі, згадують, як ще давним-давно влаштовували концерти. Завжди перебували разом, думали про вис­тупи й репертуар, то якось не до назв було.
– Ми всі стараємося триматися купи і тримати село в гідному ста­ні, – каже в.о. директора Супрунковецького будинку культури Валентина ПРУДИВУС. – Репетиції і по чотири години на день бувають, маємо апаратуру, інструменти всі необхідні. Кажу: «Дівчата, давайте на 10 ранку зустрічаємося», а вони: «Ні, на 9!». Поки прийду клуб відчиняти, вже чекають на мене. Найстарша наша учасниця – Євгена Жмурко, їй 78 років, але вона й найактивніша. Тільки щоб сказали, куди їхати, то перша на злеті.
Ніхто не вміє так гарно на брязкальці ритм відбивати, як наша Галина Кияшко. А Ганну Чичановсь­ку ми називаємо ходячою енциклопедією. До речі, Ганна Миколаївна – мати-героїня, вісьмох дітей виростила. Чому енциклопедія? Бо має феноменальну пам’ять, знає, напевно, всі старовинні пісні, гаївки, веснянки. Жінки можуть забути, а вона ніколи. Може, тій пісні і зо сто років уже, а їй тільки наспівай два слова, вона одразу ж продовжує, ніби вчора лише чула. Вона співає, а я вмикаю диктофон на телефоні й записую. Таким чином ми і відновлюємо стародавні пісні. Із запису вже розучуємо всі разом.
Маємо в колективі ще одну матір-героїню – Ганну Баблинюк, вона виховала 5 дітей.
Обидві матері-героїні закохані в пісню, люблять забави, словом, через буденні клопоти не розгубили любові до життя.
Прошу в Бога здоров’я для них усіх. Адже завдяки їм село ожило.
У нас немає ні школи, ні садочка, а село живе та ще й співає… Концерти часто проводяться. Треба ж жити, розвиватися попри все…
Правда, сильним потрясінням для колективу стала раптова смерть колежанки – Ольги Надєждіної. Це стало величезним ударом для нас. Довго не могли прийти до тями після цього. Не співалося якось, але взяли себе в руки.
Співачки розповідають, що репетиція починається з політики. Пів години подискутують, потім одна одній кажуть: «Дівчата, годі, давайте вже співати!».
Кожна має свій характер, свою родзинку. До кожної треба мати підхід. Але ніколи не об­ражаються одна на одну. Слова поганого не скажуть.
Мають і одну мрію на всіх – по­трапити на телепередачу «Фольк мюзік». Неодноразово подавали заявки і все не до­чекаються, коли ж розглянуть їхню.
До конкурсів, концертів звик­ли. Он нещодавно виграли он­лайн-конкурс «Стелися, Барвінку». Там представили обряд вінкоплетення. Знімали все в хаті Надії Унятицької. Прикрасили кімнату автентичними рушни­ками, вбралися в стародавні костюми. До речі, їх ще змолоду збирали у старожилів по крап­линках. І стільки назбиралося, що такий унікальний справжній костюм є в кожної. Кажуть, що в таких колись наречені по селу ходили запрошувати гостей.
– Ми просто зняли відео, в якому показали те, що вміємо. Не думали, що перше місце дадуть, – згадують артистки.
Але суворе журі вони вразили своєю справжністю, чистим звучанням, костюмами, атрибутами. До речі, по крихтах збирають не лише народні костюми, але й атрибути. Фольклорний колектив любить співати життєві пісні. Пишаються, що відна­йшли супрунковецьку старо­давню пісню «Стоїть гора кам’яная». Це їхній хіт. Саме з ним подавалися на звання народного фольклорного колективу.
У доробку «Криниченьки» чимало ще нагород, грамот. Уже й не мають куди складати, але все одно з радістю їдуть скрізь, куди покличуть, бо це ж досвід і нові враження. Хочуть подивитися, як інші виступають, і себе показати.
При Будинку культури діє ще один вокальний колектив – «Берегиня», там учасниці – молодші жінки. Ну, і репертуар у них веселіший, забавніший.
Валентина Прудивус завжди бачила себе в культурі. З дитинства мріяла стати співачкою. Але вдома сказали, що з музикантки господині не буде. Тому мусила закінчити інститут на бух­галтерку. З 2002 року і працювала в Супрунковецькій сільраді головною бухгалтеркою. Співала попри все, от і доспівала­ся до в.о. директора Будинку культури.

УСІ ВОНИ ЗАКОХАНІ В СЕЛО

Приємно, що в селі не зациклюються на проблемах, а шукають шляхи покращення життя.
Щиріші, добріші одне до одного, адже добре знають, що в житті проблем і без того вистачає. Тому в старостинському окрузі завжди всі на своєму місці, аби документи прийняти, довідки видати. Роблять усе можливе, аби люди на місцях отримували своєчасну допомогу.
Зі словами вдячності місце­ві розповідають про своїх медиків – фельдшерку Оксану Цвігун, яка працює з 2015 року, але вже встигла стати «своєю». Рідною для односельчан завжди була і молодша медсестра Наталія Луцик. Вона свого часу працювала художньою керівницею в Будинку культури.
А скільки доброго почуєш і про соцпрацівницю Тетяну Петрованчук – головну помічницю одиноких, пристарілих. Як треба, то й город посапає, їжу приготує, прибере, допоможе з книж­ками за комунальні розібратися. Її завжди чекають, адже підтримає і фізично, і морально.
Психологинею в селі називають і поштарку Євгену Яковлєву. Вона не лише газети, листи, пен­сію принесе, а й розрадить, поговорить – і вже легше стає.
А паличка-виручалочка – Любов Гладка, – місцева підприємиця. Вона єдина завозить продукти до села. Враховує потреби всіх односельців.
– Скільки нас тут… Тому ми такі згуртовані, хоча різні посади і різні структури в нас, але вважаємо себе одним колективом. Як прибирати – то разом, як виступати – також разом, – каже Наталія Луцик.
Пишаються в селі й місцевими пасічниками – це Анатолій Крижанівський та Сергій Рогожинський. Добрим словом відгукуються і про старожила Леоніда Оляніцького. Нині він переїхав на Кам’янку, а ще донедавна у свої 92 роки керував автомобілем, брав активну участь у житті громади. Він колись був головою Супрунковецької сільради, тому й не дивно, що ніколи не стоїть осторонь від життя села.
Пишаються також вихідцями, відомими супрунківчанами. Це незмінний начальник фінан­сового управління Кам’янець-По­дільської РДА Олександр Федик. Йому досі дякують зате, що допоміг провести газ у селі. Правда, гілку пустили від Ду­наєвеччини, звідки ближче було. Мають і знаменитого ней­рохірурга – Сергія Підлісного. Він працює в Рівненській обласній лікарні, але скільки б односельчани до нього не зверталися, нікому не відмовив у допомозі. Відомий музикант, незмінний директор «Розмаю», а нині директор Кам’янець-Подільсь­кого територіального об’єднання клубних закладів Володимир Кусік – також вихідець із мальовничих Супрунківців.
Мріють у громаді про туристичні маршрути. Адже показати мають що. Крім красот природи, мають костел Ісуса, біля цього храму є руїни панського маєтку. Там навіть зберігся витесаний із каменю панський стілець. На кордоні між Княжполем і Супрунківцями є камінь Сокіл.
З нього добре видно ці два села. Кажуть, що свого часу тут ховався Устим Кармелюк. Екскурсії є де проводити. Маршрути цікаві були б. А головне – у селі є жолоб, з якого тече вода. Старожили кажуть: якщо напитися звідти води, то залишишся в селі жити.
Супрунківчани радіють, що останнім часом молоді люди купують тут хати під дачі. Активіс­ти облаштовують зону відпочинку, видно, були тут уже на екскурсії й напилися водички, або ж банально – закохалися в місцеві красоти.