П'ятница, 06 Серпня 2021 р.
18 Червня 2021

КРЕАТИВНИМ ГОСПОДАРЯМ ВИМИРАННЯ НЕ ЗАГРОЖУЄ. ЯК І СЕЛАМ

19 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ ФЕРМЕРА


У цьому переконаний 32-річний фермер-айтішник Микола МЕЛЬНИК. Напередодні професійного свята – Дня фермера – ми завітали до його фермерського господарства «Мельник-Агро» у Чорнокозинцях. Сказати, що були вражені, – це не сказати нічого. Просторі теплиці з автополиванням, датчиками руху, тепла, вологості, кондиціонерами, автоматизованою котельнею та чотирма десятками комп’ютерів, – від подиву перехоплює дух. А які ж огірочки тут підв’язані, гарненькі, продовгуваті плоди обліпили міцні стовбури, а рівнесенькі ряди більше нагадують садок. Повітря також зовсім не тепличне, більше лісове, де багато зелені й вологи. Таке враження, що ти десь зовсім в іншій реальності, де сільське господарство може бути без ризиків, автоматизованим і, найголовніше, прибутковим.
Теплиці розмістилися майже на гектарі землі, будується ще одна котельня, аби наступні, вже придбані та орендовані, гектари освоювати новими технологіями. Поруч ще одне будівництво – масштабний холодильник, щоб зберігати продукцію, а трохи далі буде хостел для працівників та експедиторів, які приїжджатимуть по товар. І все вдалося втілити в життя за 9 місяців активної роботи.

ОСЬ ЯКЕ ВОНО СУЧАСНЕ ГОСПОДАРСТВО

Микола Мельник– Як айтішник із Києва пішов у фермерство у віддалене село на Кам’янеччині, що межує з Тернопільщиною?
– Я би сказав, що тут більше айтіш­ного, ніж господарського. Скажімо, ось наша перша теплич­-ка вся в датчиках і з теплою підлогою. Поливання, освітлення, удоб­рення – все автоматичне. Температурні датчики, а їх тільки тут 50, управляють увімкненням опален­-ня, контролюють, щоб скрізь температура була однаковою. Випробували різні комп’ютери, доки зрозуміли, що нам потрібно. Зі світлом багато гралися. Різне освітлення, яке продається в Україні, спробували, дивилися, яке краще, і зупинилися на оптимальному. Гратися доводиться багато. Шляхом знань, умінь, експериментів знаходимо золоту середину. Так само і з найма­ними працівниками. Оплата ком­п’ютеризована. Комп’ютер рахує, скільки ти працюєш, така відповідно і зарплата. Намагаємося оцифрувати все, що тільки можна. Ди­вимося, якщо якийсь процес займає багато часу, то намагаємося мак­симально його комп’ютеризу­вати, аби робочої сили витрачалося менше.
Пробували й різні варіанти, як саме вирощувати класний продукт. Візьмемо хоча б цибулю. Нині вона в нас високої якості: смачна і довго стоїть. Але до такого результату йшли довго: із землею різною експериментували, вирощували в грун­ті, воді, торфі, піску, тирсі, але бачимо, що на гідропоніці краще. Обрали найоптимальніший варіант і працюємо далі. Під огірки маємо 7 теплиць. У кожній по-своєму посаджено, по-своєму обробляється. Тоді дивимося: там краще, там гірше, і вже відшліфовуємо. Ми, можна сказати, – першопрохідці в країні у такому виді господарювання, адже фермери зазвичай купують те, про що вичитали, чи знайомі порадили, а не аналізують, як краще. Ми ж систематизуємо напрацювання, вдосконалюємо те, що було до нас. Наші розробки вже продали голландцям. Є речі, які в них коштують сотні тисяч доларів, ми їх спрощуємо, значно здешевлюємо, скажімо, до 10 тисяч. Подивилися, як у них працює, покращили, спростили, продали. Хоча їхні теплиці масового вирощування – моя мрія. Я б її вже починав втілювати в життя, але експерти радять зачекати, повчитися ще, а вже потім братися і за них.
Місця для теплиць ще вдостальДо речі, працюємо ми під пильним наглядом експертів із Голландії та компаній з інших країн. Вони продають нам насіння і спостерігають, як його вирощуємо, допомагають порадами. Приїжджають до нас, дивляться, чи правильно все робимо. Дивуються, що за перший рік змогли виростити набагато якіс­нішу продукцію, ніж професіонали з досвідом. До речі, директоркою ФГ «Мельник-Агро» є Каріна ЧАВАЛАХ, за освітою – економістка. Але практик-агроном ще той, ми з нею за 9 місяців усього цього навчилися. Щоразу дивуюся, як вона за виглядом листа чи цвіту може визначити, яких саме мікроелементів не вистачає рослині, як орієнтується в сортах, засобах захисту рослин. Людина на своєму місці й живе своєю справою. За минулий рік, щоб розібратися у цьому бізнесі, разом об’їздили всю країну, ознайомилися практично з усіма великими господарствами, що працюють на потоках. Із маленькими також, взяли їхній досвід, розглянули помилки, свої помилки робимо, але так вчимося.
Навчилися одразу робити якісно і на випередження, скажімо, додавати добрива, аби рослини були сильнішими, обробляти проти шкід­ників мінімальними дозами, коли їх ще немає, ніж боротися, коли їх повно, і відповідно хімію тоді потрібно брати сильнішу і в більшій кількості. Огірки збираємо тоді, коли ще маленькі, одразу ж обриваємо старе листя, аби нічого в ньому не заводилося і не витягувало сік із рослини. Так важче, довше, проте якісніше.

ПЛАНІВ БАГАТО, ІДЕЙ ЩЕ БІЛЬШЕ

У теплиці затишно і просторо– Зважаючи на масштабність теплиць, розуміємо, що огірками й цибулею все не закінчиться?
– Наші друзі пробують вирощувати банани, дині, кавуни, манго. Тому спектр розвитку великий. Нині в продажу маємо огірки, помідори, салат. Навесні розсаду продавали, а ще цибулю, кріп, петрушку. Восени будемо вирощувати красивий кубоподібний перець. Будуть там і огірки. На випробуванні 4 сорти: «зондела», «сімпаті», «бачата», «пор­тека». З тих огірків, що продаємо сьогодні, лише один сорт і не надто якісний, але навіть із ним зуміли досягти гідних результатів. Іноземні компанії дають нам уже новітні сорти. Буває, що одна насінинка коштує 50 гривень.
Загалом плани глобальні, хочемо мати й тюльпанове поле, аби туристи з усієї країни приїжджали. До руїн нашого Чорнокозинецького зам­ку мали б ще одну туристичну родзинку. Розвиток – це класно. В Європі таке працює.

– З якими проблемами до­водилося стикатися і як їх вирішуєте?
– Люблю, коли щось складається не за планом. Це дозволяє рости, вказує на недоліки. Дає можливість піднятися в бізнесі на сходинку вище. Круто вміти прогнозувати і мінімізувати ризики. Скажімо, коли почали висаджувати огірочки, я розумів, що ціни на них стри­бають швидко. Вартість може змінюватися протягом дня. Як і сталося недавно. Зранку гуртом продавали по 14 гривень за кілограм, а до вечора – вже по п’ять. Тому почали будівництво морозильної камери. І нині вже чітко розуміємо, що я вгадав як із величиною – камеру суттєво збільшив, так і з часом. Це дозволить не продавати за будь-якою ціною, а підібрати вартість та обсяг.
Після довгого аналізу теплиць відмовилися від низьких стандартних, зробили високі. Це дозволило суттєво зменшити хворобливість огірків і отримати класний урожай. Підготували поле і зробили водовідведення. Зливи показують, де ще є недоліки, але нам це не завдало великих проблем. Знаю, що вже завтра в нас і цих проблем не буде. Ми готові до ще більших негод. Бізнес постійно треба трохи змінювати. Добавляти чи забирати деталі, тоді можна побачити нові можливості, або можливі проблеми.

Каріна Чавалах– Чи вигідний бізнес у селі? Зважаючи на віддаленість від Кам’янця, доставка є недешевою, відповідно, ціна вищою.
– Спочатку хвилювався, що далеко, як це буде. А виявляється, треба просто виготовляти якісний продукт, а покупець тебе сам зна­йде. Головне – щоб робота приносила дохід, бо саме оплата – показник якості бізнесу, люди голосують грив­нею. Самі ми продукцію вже не вивозимо. До нас приїжджають покупці, маємо навіть чергу. Люди просять пустити ночувати, аби першими забрати товар. Гуртовики їздять так далеко до нас, бо знають, що все якісне, смачне, некондицію не даємо. Он, вона відібрана в ящику стоїть. Ці огірки хороші, але вигляд трохи неринковий, ми вроздріб їх продаємо в селі за копійки, але в гуртові партії не кладемо. Роз­повідали нам і про мокрий папір, і черепицю, які кидають, аби вагу додавати. Ми ж таким не займаємося. Навпаки, надто ретельно сортуємо.
Огірок наш дорожчий на гривню-дві. Тому кам’янецькі гуртовики їх не хочуть. Натомість їдуть до нас із Чернівців, Одеси, Києва, бо наші огірочки спокійно 10 днів можуть відстояти на прилавку, їхні смакові якості кращі. Хоча декілька разів вантажили до Кам’янця, бачили, як там моментом вони в магазинах про­давалися. «АТБ», «Сільпо» за­цікавилися нашою продукцією, але їм треба більші обсяги. Тому маємо куди розвиватися.

Підростає перчик– Ви знаєте, як зробити, аби українське село жило і процві­тало?
– Усе просто – треба працювати… У нас непогана співпраця із керівництвом Орининської громади, куди входять Чорнокозинці. Ми сплачуємо хороші податки, і я часто наголошую сільському голові Іванові Романчуку, що значна частина з них має осідати саме в нашому селі. Хоча й розумію, що на громаду також має щось іти. З друзями-айтішниками хочемо зареєструвати підприємства тут, відповідно, й податки сюди сплачуватимемо. Але побачимо, якою надалі буде співпраця. У Кам’янці-Подільському якось вона не склалася. Думали, що я на мера йду, палиці в колеса встромляли навіть у допомозі. Але Перинатальному центру вдалося допомогти. Мій благодійний фонд «Кам’янчанин» і надалі допомагає хворим дітям, допомогу зробили систематизованою.
Чому обрав саме Чорнокозинці? Тут живе моя бабуся Маня, в якої я виріс. З її подвір’я все і почалося. Потім скупили обійстя сусідів, згодом ще інших сусідів. Далі поля пішли. Село вимирає, купувати є що. Але бачимо, що хати подорожчали. Сім’я продала нам хату тут, а купила в Кізі у центрі села. Я проти продажу землі, хоча це мені й на руку. Але бачу, що ціна нині дуже низька. А так не повинно бути. Коли мої конкуренти ставлять ціну – півтори тисячі доларів за гектар, я одразу даю 4 тисячі. Бо ж знаю, що зароблю ці гроші, чому маю забирати їх від простих людей? Навіть у нашому районі, тут в окрузі, знаю 5 молодих аграріїв, які активно працюють, гарно обробляють свої гектари. Думаю, через 5, 7, 8 років ми вже будемо конкурувати за землю, і ціна на неї зросте в рази.
Огірки готові до відправленняДесять років я прожив у Києві. Ще навчаючись, створював різні бізнес-проєкти. 2014 року приїхав ненадовго до Кам’янця. Але затримався до цього часу. Дружина Надія і троє діток тут разом зі мною. Надя, до речі, – ілюстраторка-ди­зайнерка. Старшенькому нашому Миколці скоро виповниться 5 ро­ків, а двійнятам – Матвійкові та Марійці – по 2.
Київ мені не подобається, попри те, що там більше можливостей. Фірми мої діють, надаємо робочі місця приблизно сотні осіб. У нас там банкінг свій, рекламна компанія. В мене політика в бізнесі прос­та: все, що заробив, одразу вклав в інший бізнес. Воно все працює і розвивається. А я тут розвиваю село. В аграрку заліз із головою, бо кожен гектар – це шалені кошти. В столиці затори, стоїш у них цілими днями. А тут – простори. Іноді в обід­ню перерву йду на річку, читаю книгу, скидаю фото свого відпочинку друзям із Києва, то вони так і просять у Чорнокозинцях побудувати бізнес-центр і переселити їх сюди.
Правда, моє велике будівницт­во бабусі не дуже подобається.
Коли починаю щось бомбити, то вона од­разу кричить, що це пів життя будувала. Я ж їй кажу, що отак, помаленьку, відбудуємо рідне село. Раніше часто чув, що сільське господарство – це невигідно, але на власному досвіді переконався, що можна приїхати зі столиці, активно працювати й заробляти в рідному селі. Якщо ж не розвиватися, ку­пувати дешеве, а хотіти заробити мільйони, то нічого з цього не ви­йде.