СПІЛЬНА СПАДЩИНА – СПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ!

Саме за таким принципом працює Фонд «ESJF» (Європейська ініціатива зі збереження єврейських кладовищ), який свої проєкти активно втілює і на Кам’янеччині. Уже встановили нову захисну огорожу для єврейського кладовища на Карвасарах, а також у Смотричі та Балині. Але роботи ще дуже і дуже багато.
Напевно, кожен кам’янчанин натрапляв на єврейські могильні плити поблизу фортеці, на мікрорайоні або навіть на приватних подвір’ях. Було дивно, бо валяються під ногами або, ще гірше, слугують доріжками. Тепер територія одного з місцевих кладовищ огороджена і сприйматиметься як місце пам’яті.
Головна відмінність між християнськими і юдейськими кладовищами полягає в трактуванні могил: християнське розуміння дозволяє порушувати існуючі поховання після певного часу, а згідно з принципами юдаїзму, кожен надгробок і ціле кладовище є недоторканними доти, поки відомо про його місцезнаходження. Земля на цвинтарі вважається святою. Огородження кладовища є одним із пріоритетів для єврейської общини.
«Подолянин» вирішив детальніше поговорити про ініціативи фонду «ESJF». Запитань набралося багато, на них люб’язно дала відповідь представниця фонду Олена КОЛБ.

ЄВРЕЙСЬКИХ КЛАДОВИЩ У КАМ’ЯНЦІ БАГАТО

– Пані Олено, як довго тривала робота з огородження кладовища на Карвасарах?
– На території Кам’янця-Подільського є 4 єврейські кладовища, про які нам відомо. Фонд «ESJF» уперше відвідав одне з них, те, що на Карвасарах, ще 2019 року. Цей захопливий майданчик датується щонайменше 1800 роком. Коли
його знайшли, він був неогороджений і зарослий, під загрозою зникнення були 35 надгробків. Відповідно до висновків команди спеціа­лістів, інші нагробки були вилучені з цвинтаря для використання як будівельних матеріалів. Кладовище розташоване на підвищеному плато, тому нашій будівельній коман­ді довелося креативити, будуючи дерев’яний кран, щоб перенести матеріали на пагорб. Ми працювали із залишками старої огорожі. Це спроба її зберегти, в деякому випадку використати. Такі проєкти потребують більше уваги, ніж просто огородити цвинтар. Однак раді сказати, що проєкт вдався, а кладовище тепер чисте, захищене для майбутніх поколінь, і ми віддали шану тим, хто там похований.
До речі, перші згадки про євреїв у Кам’янці-Подільському датуються 1447 роком, коли міська влада дозволила їм перебувати в місті довше ніж три дні. Протягом століть єврейська громада потерпала від різних законів, спрямованих проти неї. Так, наприклад, 1757 року в громади конфіскували Талмуд і згодом спалили.
Проте єврейська громада продовжувала зростати: з 2617 осіб 1795 року до 16 тисяч 211 за переписом 1897 року. До 1910 року громада займалася переважно тор­гівлею та ремісництвом і складала 22 тисячі 279 осіб. Мали чотири при­ватні школи, два хедери, єврейську бібліотеку та 33 синагоги. Політика місцевої влади на початку XX століття призвела до зменшення кількості євреїв до 13 тисяч 796 1939 року.
Під час нацистської окупації міс­та в липні 1941 року було створе­но гетто з табором, де працювали євреї з Угорщини, Чехословаччини, Польщі. У січні 1942 року стратили 4000 євреїв із гетто, а наприкінці року вбили 500 дітей віком від 4 до 8 років. До моменту визволення міста загинули понад 12 тисяч євреїв Кам’янця-Подільського. Після війни єврейська громада налічувала 1800 осіб до 1970-х років. Як розумієте, кладовищ на теренах Ка­м’янеччини чимало.

– Як саме визначаєте межі кладовищ?
– Якщо безпосередньо говорити про Карвасари, то найбільше інформації про цвинтар ми дізналися від Євгена Левінзона, який навчався на історичному факультеті в Кам’янець-Подільському університеті. Дослідник написав цікаву статтю саме про цей цвинтар, надіслав декілька фотографій. Ми і почали вивчати кладовище детальніше. До речі, Євген написав і про цвинтар у Шатаві.
У своїх дослідженнях працюємо з різними типами карт, намагаємося максимально знайти всі кадастрові, бо вони найточніші. Але не всі збереглися, і не всі доступні. Тому послуговуємося й різними військовими документами. Переважно це карти військових досліджень Австро-Угорської та Російської імперій. Протягом XIX століття, чи навіть трохи раніше – наприкінці XVIII-го, карти переважно робили військові. Після першого поділу Польщі, коли землі сучасної України були розподілені між двома великими державами – Габсбурзькою монархією і Російською імперією, – за їхніми картами вивчаємо, які землі отримали ці держави.
Виявили певну проблему із нанесенням місцезнаходження цвинтарів. Бо якщо на картах Російської імперії можемо періодично побачити написи «Євр» (означає, що це єврейський цвинтар), то на картах Австро-Угорської імперії дуже рідко. Часто тамтешнім картографам було нецікаво, кому належало те чи інше кладовище. Вони просто визначали його межі й ставили хрестик. Тому нині, якщо кладовище було повністю знищене і на ньому не залишилося нагробків із написами на івриті, важко ідентифікувати – єврейський цвинтар чи ні. Тоді ми звертаємося до праць місцевих краєзнавців, звіряємо, що вони описують.
Бувають й інші типи карт. Наприк­лад, карта безпосередньо міста, де можуть бути позначені цвинтарі. Після війни з’явилася така цікава річ, як карта пам’яті. Вихідці з містечок, котрі виїхали наприкінці XIX – на початку XX століття або в між­воєнний час у США, Аргентину, Австралію, землі тоді підмандатній Британії Палестині, після війни у 50-60-х роках почали описувати ті місцевості, які покинули. Разом зі спогадами малювали карти. Зрозуміло, що вони не точні, але хоча б маємо локалізацію. І, звертаючись до кадастру, військових карт, крає­знавців, можемо локалізувати цвинтар.
У вашому регіоні єврейські кладо­вища називають «жидівським око­письком». Бо кладовище окопували, обношували ровом, щоб стічні води не виносилися в інші грунти. Тож намагаємося знайти хоча б залишки тих окопів і тоді орієнтуємося вже на них. Коли приїжджаємо на місцевість, у старожилів запитуємо про єврейський цвинтар, але цю назву вони не завжди розуміють, краще сприймають «жидівське окописько», одразу розуміють, про що йдеться, і показують. Коли шукаємо руїни синагог, то старенькі люди більше реагують не на слово «синагога», а на «школу». Єврейські синагоги тоді часто називали школами, бо там відбувалося і навчання.
Завдяки всім цим даним ми і з’ясували, що в Кам’янці-Подільському безпосередньо є 4 кладовища: у Зіньківцях, два на Карвасарах (старе й нове) і в Біланівці. По Хмельницькій області є 9 об’єктів уже огороджених. Цьогоріч роботи зосереджуємо більше в Україні, Польщі, частково в Білорусі.
Якщо християнський цвинтар біля церкви, то єврейські не були біля синагог, а за містом чи десь на його околицях. І за розташуванням єврейських цвинтарів ми вивчаємо, як виростало місто.

ХОДИМО ПО НАДГРОБКАХ

– Хто фінансує проведення таких масштабних робіт?
– Основним ресурсом фінансування фонду є Міністерство за­кордонних справ Німеччини. Наш фонд розпочав діяльність 2015 року. Відтоді привели до ладу понад 100 єврейських кладовищ в Україні. 2020 року огородили цвинтарі в Балині, Старому Острополі та Смот­ричі на Дунаєвеччині. А також встановили нові інформаційні стенди на дев’яти єврейських кладовищах Хмельницької області, де є інформація про життя єврейської спільноти.

– Пані Олено, лише в Кам’янці-Подільському можна спостерігати таке блюзнірське ставлення до єврейських могил, коли надгробними плитами мостили тротуари, подвір’я?
– На жаль, це загальноприйнята практика. Майже всі цвинтарі, які огороджуємо, вже не діють. Частково використовується новий єврейський цвинтар у Львові, можливо, ще в Одесі. Проблема в тому, що спочатку за нацистської, а потім за радянської влади єврейські, німецькі, польські, мусульманські цвинтарі розбирали, а надгробні плити використовували для ремонту доріг, спорудження будинків.
У більшості міст, де починають робити масштабні будівельні ремонти доріг, знаходять залишки, зокрема, і єврейських плит. Починають піднімати шар асфальту, а під ним – плити з цвинтаря. Досі є вимощені ними дороги. Інколи лежать текстами догори, то можна навіть прочитати, чия це плита. На Львівщині в Радехові дослідники, які займаються загальним збереженням пам’яті, не лише єврейської, з’ясували, що доріжка до меморіалу воїнам-афганцям викладена єврейськими плитами. Ці люди ініціювали забрати їх в інше місце. В Доб­ромилі Львівської області двір одного пана був повністю вимощений такими плитами. Активісти домоглися, щоб підняти їх, забрати, натомість чоловіку вимостили подвір’я спеціально придбаною для нього дорогою плиткою. Дослідники декілька років не могли забрати в нього ті плити, бо господар стояв на своєму, мовляв, вони зручні, міцні й болота немає. А є люди, які самі телефонують і кажуть: «Заберіть це з нашого подвір’я негайно! Ми щойно зрозуміли, що ходимо по надгробках».
Вірування, що не можна турбувати померлих, є в кожній традиції, але в християн перепоховання дозволені, а в євреїв – ні. У Львові років 5 тому намагалися зробити реконструкцію огорожі довкола сучасного пологового будинку. А цей будинок розташований у місці, де колись був єврейський шпиталь, а за ним через декілька метрів – цвинтар. Коли почали копати, зрозуміли, на що натрапили. Все стоїть досі розрите. Викликали рабинів із Лондона. Там є організація, яка займається вирішенням таких спірних питань. Вони приїжджають і дають поради місцевій владі, як можна вирішити проблему з погляду єврейського і українського законів. Але в Україні, крім місцевої влади, ще й чимало єврейських громад, організацій, які інколи займаються приватизацією єврейської історії. Наприклад, у Львові є достатньо впливовий рабин, який сказав, що не підтримує рішення лондонських рабинів. Він загальмував цю роботу і блокує досить непогане рішення, яке пропонувалося.
Але з Карвасарами вашими у нас не було проблем, із місцевою владою в тому числі. Навпаки, нам всіляко намагалися допомогти.
З травня все почалося. Нова влада сприяє і допомагає, та й попередня не заважала. Там є тривалий процес, який ми опрацьовуємо з міською владою. Межі виносяться на слухання, депутати голосують. Ми затвержуємо проєктно-кошторисну документацію, тому процес може тривати від декількох місяців до років.

– Зважаючи на те, що наш мік­рорайон Жовтневий збудований практично на кладовищі, чи не сприймають ваші ініціативи як захоплення земель?
– Часто чуємо такі закиди, мовляв, хочемо побудувати там багатоповерхівку. Інституційної довіри до чужих немає. Все треба пояснювати, тому приїжджають наші спеціалісти, які на громадських слуханнях усе розповідають. Одні з наших цілей – спільна спадщина, спільна відповідальність, робота з історичним спадком і, найголовніше, збереження пам’яті. Немає окремо польської, вірменської, української, єврейської пам’яті. Всі наші предки жили на цій землі, спільно творили історію, тому в нас всіх спільна відповідальність за цю спадщину. І повинні однаково всіх шанувати. Тому ми не тільки огорожі робимо, в нас є освітній відділ, де пояснюємо, видаємо книги, працюємо з бібліотеками, краєзнавцями, музеями, школами. На прикладі локального цвинтаря показуємо, що можна втілити з туристичних проєктів. До карантину я особисто із колегами возила туристичні групи молоді, які вивчають єврейську історію предків. Такі групи іноді налічують до 400 осіб одночасно. Вони можуть мати дещо інші маршрути, але Ка­м’янець є однією з основних точок, де всі групи зустрічаються.