П'ятница, 29 Березня 2024 р.
14 Жовтня 2021

ДОДОМУ ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН

Сьогодні ми відзначаємо свято людей, які відстоюють право української нації на мирне життя у власній країні.
Ось уже 7 років війна невпинно забирає життя захисників України. І навіть після загибелі деякі з них залишаються на полі бою. З перших місяців війни доправленням тіл загиблих додому займався голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель», волонтер гуманітарної місії ЗСУ «Евакуація 200» Павло НЕТЬОСОВ.
Востаннє він був на окупованих територіях 2017 року, проте й далі займається проєктами щодо російсько-української війни. Один із них – пересувна виставка «Блокпост пам’яті», присвячена загиблим Героям, де демонструються їхні особисті речі, фото та історії життя. Протягом декількох місяців експозиція перебувала у Старій фортеці.
Історією власної боротьби за українську незалежність як на окупованій, так і вільній територіях громадський активіст поділився з «Подолянином».

ПОТРАПЛЯЛИ ПІД ОБСТРІЛИ, А кадирівці КИДАЛИ ГРАНАТИ

Павло Нетьосов– Павле Олександровичу, як Ви потрапили в місію «Евакуація 200»?
– У мене 25 років пошукового стажу. З 1995 року розшукую загиб­лих, переважно це бійці, які полягли 1941 року. Саме тому мене й покликали в місію на сході України.

– Як організовувався перший виїзд?
– Тодішній очільник Національного військово-історичного музею Владислав ТАРАНЕЦЬ звернувся до мене з проханням знайти загиб­лих у Савур-Могилі. На запитання «Скільки їх?» військовий полковник дав нам відповідь: «Не знаю, але дуже багато», й ми вирушили. І з 1 вересня 2014 року життя змінилося. 31 серпня ми зустрілися з Владиславом Таранцем, наступного дня я відвів доньку в перший клас, а зі шкільної лінійки поїхав на Донбас. Нас було лише троє, хоч мало бути 20. Розпочався процес, який не припиняється й досі. На державному рівні є проблема, що пошук загиблих не проводиться системно, а пошукової роботи вдосталь. Навіть у Кам’янці ми зустрічалися з Оксаною Ремішевською, чоловік якої зник у Донецькому аеропорту. Вона розуміє, що Віталій швидше за все загинув, але його доля невідома. Є лише військовий квиток. Тому у вівторок, 12 жовтня, родини загиблих під Офісом президента вимагали, аби пошуки тривали. Адже навіть у найгарячіші 2014-2015 роки ми домовлялися, приїжджали і забирали полеглих солдатів. На початку війни за нас ніхто не відповідав, але все працювало.

– Які емоції відчуває людина, яка потрапляє з мирного Києва на місце, що вчора було полем бою?
– Це важко. Ми були відповідальними та ставили собі чітке завдання, тому не звертали уваги на власні емоції. Але траплялися люди, які 1-2 рази туди їздили і казали, що вони не мають сил жити під таким психологічним тиском. І це правильне рішення, тому що в один момент може статися нервовий зрив, і тоді відбувається будь-що. На початку війни багато хто навіть не знав, куди їде. Був випадок, коли з нами їхали волонтери з Дніп­ра, які вза­галі ні про що не здога­дувалися. У них були круглі очі при проходженні нашого блокпоста, а на запитання «Вас не повідомили, куди прямуєте?» відповіли: «Ні, нам просто сказали, що треба допомог­ти військовим».

– Раніше Ви казали, що доводилося працювати за присут­ності провідників із боку сепаратистів. Відчували загрозу від них?
– 2014-го було багато небезпечних ситуацій. Наприклад, на Савур-Могилі нас намагалися вивес­ти з рівноваги кадирівці, які згори кидали гранати. Якось нам у машину заклали снаряд, що мав вибухнути. Сепар, котрий це зробив, сів у іншу машину і вже при в’їзді у Донецьк сказав: «Пощастило вам, укропи!». Потрапляли і під обстріли з обох боків. Якраз перебували на ворожому блокпості, коли наші почали його обстрілювати. Сепаратисти одразу розбіглися, ми ж сиділи в авто. У водія почався ступор. А я розумію, що зараз потрапить у нас снаряд, і всі загинемо. Кажу: «Саша, заведись, заведись!». Ми від’їха­ли метрів на сто, а потім повернулися. Найстрашніша ж ситуація була, коли наш провідник з «Оплоту» почав забирати металобрухт, що вже комусь належав. Була небез­пека, що нас усіх розстріляють. Тоді пощастило, що «нашого» провідника впізнав його знайомий. Я навіть дату запам’ятав – 14 вересня 2014 року.

– А де було найскладніше?
– Однозначно в Іловайську. Локація між населеними пунктами Побєда та Новокатеринівка. Там озера. В одній ямі лежали 30 на­ших бійців, загиблі переважно з 93 бригади… Коли ти туди спускаєшся, стаєш, а там – рідина по коліна, оскільки тіла майже розклалися.
В той момент пошуковці не витримували психологічно. Ми пізніше розмовляли з військовополоне­ним, якого росіяни примусили копати ту яму і стягувати тіла наших бійців. Він просто не пам’ятає того процесу. Це для нього настільки важко психологічно, що він час від часу лягає до психлікарні.

– Після Іловайська були бої в Донецькому аеропорту. «Евакуа­ція 200» туди довгий час не могла потрапити. Що спричиняло складність у перемовинах?
– Вороги фактично нікого туди не пускали. Тіла загиблих збирали українські полонені, а бойовики доставляли їх до моргу в донецькій лікарні імені Калініна, а нам потім їх передавали вже у морзі. Але навіть із цим були труднощі. А в самому аеропорту вони зробили тільки показовий заїзд, разову акцію. Тоді вдалося забрати рештки одного хлопця з Чернівецької області.

– Чи можете Ви нині потрапити на окуповану територію?
– Ні, частково завдяки вистав­ці, адже росіяни вважають це пропагандою. Також тому, що, коли 2017-го ми відпрацювали в районі Донецького аеропорту, забираючи тіла сепаратистів, не зняли українських шевронів. Це показало телебачення, від «Life News» до «Макеев­ка ТВ». Через деякий час зателефонував наш куратор із Донецька та повідомив, що надійшов наказ згори посадити нас «на подвал» у разі появи на окупованих територіях. Після цього підготували пошуковців із Житомира, але їхня робота вже була епізодичною.

ЯК ПЛАЧУТЬ ВІДВІДУВАЧІ СТАРОЇ ФОРТЕЦІ

– Коли виникла ідея створення «Блокпоста пам’яті»?
– Це почалося практично одразу, як ми почали працювати в місії «Евакуація 200». Збирали тіла загиб­лих і все, що поряд із ними. Домовилися, що будемо запитувати провідників-сепаратистів, чи можемо забирати речі наших солдатів. Зібране відразу передавали до На­ціонального військово-історичного музею України, це було моментальне рішення. Я контролював цей процес. Добровольцям, які працювали в місії, казав, щоб вони знайдене відкладали в бік. Усе фіксував, фотографував, як це робиться в музейній справі. Тоді й виникла перша системна виставка по «не­оголошеній війні». Ще тоді ми казали, що це російсько-українська війна, але керівництво музею підпорядковується Міністерству оборони, тому вони обрали таку нейтральну назву. Для розміщення експозиції нам надали музейне приміщення 450 квадратів.
2015 року стало зрозуміло, що виставка працює, але люди туди не ходять. Тому вирішили застосувати пересувний формат. 2016 року я зробив перший такий проєкт, який привіз до школи для дітей-інвалідів у Києві. Їх це зацікавило, й стало зрозуміло, що все працює. Згодом влаштували таку акцію на полігоні для нацгвардійців, їх теж вразило. І вже 2018 року ми побачили, що в пересувному вигляді «Блокпост пам’яті» протягом року відвідали щонайменше 100 тисяч українців.
Як усе працювало в Кам’янці-­Подільському – не найкращий ва­ріант, адже ми можемо дізнатися лише те, скільки людей відвідали саму фортецю, а не «Блокпост». Хороші результати дає співпраця з освітою, оскільки вчителі приводять свої класи, і стає зрозуміло, скільки людей нас відвідали. Зазвичай я завчасно прибуваю до школи, яка погоджується надати нам приміщення, запрошую вчителів та учнів, які пишуть наукові праці, та роблю з них екскурсоводів. 3-6 годин розповідаю їм про кожен предмет на виставці, вони записують це на диктофони і потім обирають цікаві для себе моменти, які роз­повідають іншим. Але завжди все по-різному. Коли ми з Дарницького району в Києві, куди прийшли 30 ти­сяч людей, перемістилися в Деснянський район, активності не було.

– А чи можливо було налагодити зв’язок з освітянами в Ка­м’янці-Подільському?
– Так, але тут я фактично нікого не знаю. Лише начальника гарнізону полковника Володимира РОДІКОВА та директора Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника Олександра ЗАРЕМБУ, який приїхав до Боярки та запросив нас сюди. Проте й часу, щоб підготувати людей і налагодити роботу з освітянами, не було.

– Як позначився ковід на діяльності «Блокпоста пам’яті»?
– Так, цьогоріч ніхто не бере на себе відповідальності, щоб організовувати заходи. Бо всі бояться порушити правила карантину чи того, що хтось захворіє. Але, якщо людина знаходиться на своєму місці та розуміє, наскільки великий потенціал має наша виставка, то допомагає. Наприклад, Олександр Олександрович казав, що вперше в житті побачив, як відвідувачі Старої фортеці плачуть, виходячи з неї.
Є й такі, хто постійно з нами. У Льво­ві ми залишили таку експозицію Будинку офіцерів. Нею опікується керівник установи Віталій Провозін.
І там усі військові частини міста пройшли через «Блокпост пам’яті». Групи приходять по 15 людей, із дотриманням соціальної дистанції, а екскурсії проводить заступник керівника установи.

– А скільки людей працюють разом із Вами? Адже історії бійців настільки деталізовані…
– Один я! Я постійно кажу «ми», але це лише я. Так, долучаються люди, готові допомогти, але повантажити чи щось надрукувати. А коли потрібно здійснювати опис предметів, це роблю я. Оскільки знаю кожну річ, бійця, родину.
Тому це ніхто інший виконувати не може. На жаль, так склалося. Не всі можуть перейняти цей досвід.
У кожній області в нас є загиблі, але ж не всі хочуть цим займатися. А я вже й не рекомендую…

– Чому?
– «Ми» вичерпали себе з цим проєктом. Усе коштує чималих грошей. У Кам’янці допомогли атовці. Хлопці заправили машину, завантажили все в мікроавтобус, а їхні родичі домовлялися за транспорт. Тепер веземо виставку до Хмельницького, а потім я розміщу її в столиці.

– А чи існує співпраця з владою?
– За часів свого президентства був у нас Петро Порошенко – спів­праці не вийшло. З Володимиром Зеленським я зустрічався 29 серпня минулого року, але зацікавле­ності не побачив. Розумію, що існує й багато інших загальнодержавних питань. Може, інтерес з’явиться згодом. А поки що й залишати матеріали комусь на зберігання не можна. Бо вже бачу, що немає навіть деяких предметів, переданих Національному військово-історичному музею. Наприклад, речі, які були зібрані після окремого бою, потім передавалися до філій у Луцьку чи Полтаві, і в результаті «розійшлися» по всій країні. Через це страждає сенс ви­ставки. Тому все, як є, я б передав, наприклад, нашій діаспорі в Канаді. Оскільки був би впевнений, що вони це збережуть, а не віддадуть до різних фондів, де матеріали будуть втрачені. Я вже багато років прошу в столичної влади місця, де це все можна було б встановити
і показувати людям. Але його в Києві для нас не вистачає. У мене ж це все зберігається в невеликій кімнаті. Тож поки до Хмельниць­кого, а потім очікуємо кращих часів.

– Що українське суспільство має зробити, аби герої справді «не вмирали»?
– Будувати армію. Поки що я цього не бачу. Так, форма хороша, у порівнянні з 2014-2015 роками, є позитивні зміни. Але хочеться більшої професійності, оскільки ще багато залишків «совка». Я очікую моменту, коли молоді військові стануть начальниками управлінь, тоді будуть і зміни. А щоб ми розуміли, що війна не «десь там», повинні зробити систему, як в Ізраїлі, де кожен громадянин має пройти військову службу. Тоді всі будуть знати відповіді на запитання: «Де війна?», «Із ким?» і «За що?».

Олександр ЩЕРБАТИХ.