ВІЙНА: ІСТОРІЇ ТРЬОХ ХЛОПЦІВ

«Подолянин» продовжує збирати для історії свідчення про російсько-українську війну. Сьогоднішні наші співрозмовники – троє молодих чоловіків, які на декілька днів потрапили до Кам’янця-Подільського. Їхні історії беруть за живе. Скажімо, Володимир війну зустрів у росії, звідки родом його дружина. Дорога додому була важкою. Ро­сіяни знімали з автобусів і потягів українців, кидали їх за грати під різними приводами.
А ще не без труднощів братам Максиму і Тимуру таки вдалося евакуюватися з Гостомеля.

ПОЧАТОК ВТОРГНЕННЯ ЗАСТАВ ЙОГО В РОСІЇ…

Про те, як українець Володимир добирався до рідного дому, можна кіно знімати. Війна застала його в росії, звідки родом дружина. Там вони прожили недовго, місяців п’ять.
А до цього щасливих п’ять років мешкали в Україні, і саме тут народилася їхня донечка. Їхати до росії подружжя бажання не мало, однак було вимушене це зробити. Через помилку з документами дружині Володимира не надали українського громадянства, та ще й термін дії біометричного пас­порта в жінки закінчився, тож їй порадили їхати додому і зробити новий. Однак чомусь і там не надто поспішали з виготовленням документа, і через це сім’я змушена була затриматися на місяці. Володимир, аби не сидіти без діла, встиг навіть влаштуватися на роботу. Коли йшов до праці вранці 23 лютого, познайомився із людьми в чорному…
– За день до початку війни до будинку під’їхала машина. Запитали: «Владімір? Садітєсь в автомобиль», і таким тоном, що в мене не було вибору. Відібрали документи, рюкзак, сім-карти – російську та українську. Почали щось запитувати, про все і ні про що. На завершення кинули: «Не дьоргайся і нікуда не виєзжай! Ми тєбя еще будем провєрять». Правда, документи і ре­чі повернули. Я зрозумів, що це були співробітники ФСБ. Про все розповів директору і попередив, що, ймовірно, йому небезпечно тримати в себе таку людину, як я. Але він мене не звільнив, натомість оформив учнівський договір, щоб я міг далі працювати.
– 24 лютого в доньки день народження. Вранці я пішов на роботу. З Україною різниця в часі три години. Коли дізнався, що почалася війна, зателефонував до мами, яка живе в Кіровоградській області. Вона ще спала, сказав, аби ввімкнула телевізор. Саме почали бомбити аеродроми по всій Україні. У мами, на щастя, було спокійно. Зателефонував батькові, він працює в Мелітополі, але зв’язку з ним не було. Подзвонив другу, який служить, і почув: «У нас усе серйозно. Почалася справжня війна», – розповідає Володимир. – Наступого дня росіяни активно обговорювали «спєцоперацію на Украінє», мовляв, треба цих нацистів бити. Був шокований: багато людей вважали, що така агресія – нормальне явище. Єдине, що в них доб­ре працює, то це пропаганда, яка цілодобова і на всіх каналах. Це поливання помиями України. Хоча в росії проблем чимало, але про них мовчать. Натомість говорять про нашу країну. Зомбоящик там усюди, включаючи рекламу в кінотеатрі та торговельних центрах. У зомбування вкладені солідні гроші. І, на жаль, для нас це працює наповну.
У росії про опозицію знають лише ті, хто був за кордоном, або ж молодь, яка може знайти інформацію з інших джерел. У них настільки потужний бар’єр у голові, що об нього розбивається будь-яка логіка. Ти кажеш людині, що ось інформація, інші джерела, сам подивися і перевір. Але це не спрацьовує. Так було завжди, а тепер набуло ще більших масштабів.
Володимир попередив директора про від’їзд і почав шукати квитки. Зізнається, що це було важко, бо вони розліталися, як гарячі пиріжки. Ледве придбав на літак до москви і автобус до Риги. До наплічника закинув два костюми і вималював план на екстрений випадок.
– Уночі сів на літак і прилетів до москви, а ввечері мав автобус до Риги, – продовжує ділитися спогадами співрозмовник. – Коли сидів у хостелі, подзвонили з Латвії й повідомили, що, за їхньою інформацією, громадян України російська вла­­­да знімає з рейсу. Аби я не втратив грошей, запропонували здати квиток. Я сказав, що ризикну і спробую виїхати. Коли сидів на вокзалі в залі очікування, почув, як дівчина сказала «шо». Зрозумів – свої.
Роз­говорилися, в неї також були квиток до Риги й історія, схожа на мою: вона – українка, чоловік -росія­нин.
Під час оголошення посадки всім сказали: «Гражданє Європи і росіі, станьтє в одну сторону, а гражданє Украіни – в другую и в самий конєц!». Нас розділили, як євреїв під час голокосту. Було неприємно. Встиг познайомитися з жінкою з так званої днр. Цікава особистість, котра підтримує днр, але з українським паспортом їздить в європу, бо його не встигли відібрати. Така хитра днрниця з українським біометричним паспортом.
Почали запускати жінок і дітей. Щойно вони пройшли, зайшли поліцейські разом із персонажами, яких я називаю «галстуками», – чоловіки без розпізнавальних знаків, але видно, що серйозні. Стали загороджувальною стіною. Працівники вокзалу мене пропустили, але зупинили люди у формі:
– Куда єдєтє?
– В Ригу.
– Зачєм?
– Завершується термін реєстрації, повинен виїхати, але знову повернуся до родини.
– Хорошо. Проєдєм в отдєл і там обо всьом поговорім.
– Хлопці, а що з моїм автобусом робити?
– Нічего. Ми вас завтра посадім.
Паспорт Володимиру не віддали.
– Усіх чоловіків, а їх було з десяток, затримали. Пройшов лише літній чоловік. А нас відвезли до відділку. Там вичікували ще декілька українців. Як потім дізнався, їх затримали напередодні. Я на щось схоже очікував, тому спочатку й не дуже нервував.
Приїхали «галстуки», розвели нас по кабінетах. Мене підібрав найнепрофесійніший. Почав сипати запитаннями: «Как относішься к нацизму? А к нацизму на Украінє? Что думаєшь о політіке Зєлєнского? Прі ньом стало легче жіть? Как относишься к вооруженному конфлікту на терріторіі Украіни? Чем занімался? Служіл в арміі ілі кто-то із родних? Імєєшь отношеніє к оружію?». Я відповідав ні позитивно, ні негативно. Мовляв, у житті не бачив нацизму, поясніть, що це. Максимально нудно свою біографію розповів. Він узяв мій телефон, але до цього я був готовий і заздалегідь видалив усе зайве. Потім він пішов, щось доповів начальству. Повернувся, оглянув мої речі в наплічнику. Я запитав, чи зможу виїхати. «Я доложу соотвєтствующім ліцам, і вам помогут сєсть в автобус».
І тут з’ясувалося, що немає мого паспорта. Я ще описував міліціянта, який забрав його. Почали виходити затримані, сказали, що їх закривають. Знайшли і мій паспорт. Виходить міліціонер «мудакуватого вида», сідає, кладе на стіл протокол і каже:
– Відішь, ти въєхал, проєхал і все. Где ти бил? Ти нє зарєгістріровался, тєбя нєт в базє данних.
Я дістав довідку про реєстрацію і показав.
– Ти гдє єє купіл? Всьо, парєнь, ти попал. Подпісивай протокол, пєрєночуєшь у нас і завтра поє­дєшь.
Відверто, я не був готовий до такого. Почав сперечатися, просив зателефонувати в міграційну службу і все з’ясувати. Але мене завели до іншого кабінету, де сидів казах Олег. Він теж спочатку вмовляв підписувати, а потім почав погрожувати. Я спробував розрулити ситуацію і дізнатися, а що буде, коли не підпишу. Могли відправити до колонії до рішення суду. Словом, надовго. Тому підписав.
– А чьо ж ти, Володька, нє поєхал в Казахстан? Туда можно въєхать і виєхать. Думаєшь, ми тут дуракі сідім? На войну собрался? Воєвать? Ах вот какой ти, Володька! Ну, нічего!
Мене сфотографували і відвели в камеру, розраховану на дві людини. Але всі камери були забиті українцями. Один розповів, що сидить уже чотири доби, не дають ні води, ні їжі. Мені, на диво, дали сухпай, і я його віддав чоловікам.
Так просиділи до ранку. Нас відвезли в суд. Українцям пропонували співпрацювати з російськими службами, мовляв, помилуємо, відпустимо. Але ніхто не погодився. Тому всім дали максимально й за хуліганство: 15 діб і штраф. Мене ж навіть на суд не покликали, дали рішення: 3 доби і 25 тисяч рублів штрафу. Після цього до кожного підійшов суддя і сказав: «Ізвінітє, парні, но нічєго нє могу сделать!».
За гратами нам не давали води, в туалет водили лише раз на день. У камері і вдень, і вночі горіло світло. Тобто, про таке поняття як сон годі й говорити. Та ще й постійно ходили міліціянти, кидаючи в наш бік принизливі слова: «Ну, что, тварі! Молчітє?».
А ще до нашої камери підсадили чи то пияків, чи то наркоманів. З одним із них в якийсь момент я загризся. Але мене зупинив наш хлопець, мовляв, їм за це нічого не буде, бо спеціально й підсадили для провокації, а ось нам можуть ще термін допаяти.
Володимиру таки пощастило покинути росію і пройти кордон. У Ризі випадкові знайомі допомогли добратися до Варшави, і вже звідти він нарешті приїхав до рідного дому. Залишив речі й пішов до військкомату. Сьогодні Володимир бореться зі злом, яке прийшло в його країну. Мріє про перемогу над окупантами. А ще обійняти дружину і донечку:
– Розумію, що зробив помилку, залишивши їх у росії. На той момент гадав, що в Україні буде небезпечно. Але тепер розумію, що насправді небезпека там. Особливо після тих жахливих світлин із Бучі. Чи це країна людей?
Я щодня думаю, як забрати сім’ю в Україну. Сподіваюся, що це вдасться зробити після нашої перемоги. Хвилююся, аби до них в Україні поставилися з розумінням. Адже дружина не з тих, хто підтримує дії кремлівського ката. Їй теж боляче від того, як окупанти знущаються над українцями.

ДВА БРАТИ ПІШЛИ ВОЮВАТИ

Замість лекцій та зацікавлених студентський очей – окопи, замість прицілу відеокамер – справжня зброя в руках. Брати Максим і Тимур НІЗАМЕЄВІ після пережитого в Гостомелі, не вагаючись, взяли до рук зброю і долучилися до лав захисників. У мирному житті 35-річний Максим – науковець, кандидат фізико-математичних наук, викладач в Інституті металофізики ім.Г.В.Курдюмова НАН України. Його 29-річний брат Тимур – актор театру та кіно. Знімався у рекламах, кліпах і серіалах, зокрема «Нюхач-3», «Порушуючи правила», «Речдок», «Водна поліція», «Слід».
Війна застала хлопців і їхніх рідних у Гостомелі. Під час розповіді про пережите в їхніх очах страху не було, натомість палав гнів і ненависть до рашистської орди. Адже хвилювалися не стільки за себе, як за батьків.
– Вирішили з рідними, що коли почнеться війна, ми всі збираємося в моєму будинку, адже мешкаємо на різних вулицях, – починає розповідь Тимур. – Перші вибухи пролунали тоді, коли батьки поверталися з роботи. Брат теж прийшов до мене. І поки вирішували, що робити далі, вже прилетіли кацапські гелікоптери. Я живу неподалік від аеропорту, де базується відомий усьому світові літак «Мрія». І саме тут розпочалися повітряний і наземний бої. Для нас це було незвично, сховалися в підвалі сусіднього будинку. Там і заночували, а наступного дня дізналися, що вцілів лише один міст. Наші війська піді­рвали інші, щоб ворожа техніка не дісталася до Києва. Ми не могли зрозуміти, під чиїм контролем перебуває Гостомель. Час минав. Постійно точилися бої. Лінія фронту зміщувалася.
Ми вичікували. І в цей час надходила жахлива інформація, що людей, котрі намагалися самостійно евакуюватися, окупанти розстрілювали. Тому вирішили дочекатися приходу наших Збройних сил. Так прожили два тижні.
Харчі й ліки в людей почали закінчуватися, і дехто намагався покинути місто власним транспортом, бо автобуси не приїжджали. Жителі добралися до Бучанської колонії, але далі їх не випустили окупанти, повідомили, що міст заміновано. І добре, що не пропускали. Бо згодом наш товариш став свідком того, як кацапський БТР підірвався на мосту.
І таких невдалих спроб евакуа­ції, за словами братів, було декілька. Під час однієї з них родина Нізамеєвих познайомилися із земляками, в ошатному будинку яких заселилися рашистські варвари. Повертатися людям не було куди, тож їх приютили Нізамеєві.
– Родину – матір, доньку і зятя – кацапи загнали до підвалу. Там вони прожили майже два тижні. Помитися не мали змоги, лише протиралися спиртом. Добре, хоч мали що їсти й пити, – продовжує Максим. – У їхньому дворі стояв рашистський танк, який стріляв, і в який стріляли. Ще вимагали в господарів шторку, аби на другому поверсі посадити снайпера. В українців склалося враження, що в їхній дім прийшли або зеки, які навіть 9 класів не закінчили, або сироти з інтернату, які, щоб мати бодай якесь забезпечення, пішли до армії, бо там годують та одягають. Вони мали ознаки застуди, дуже кашляли. Просили в господарів телефон з інтернетом, бо власних не мали, як і нормального зв’язку між собою. Із забезпеченням теж мали проблеми. На танку сушили взуття, з квартир гостомельців крали їжу, ліки, покривала, матраци, одяг, утеплювали техніку і себе.
Одного дня донька не витримала і зробила окупантам зауваження, аби не плювали на підлогу і не струшували туди попіл, мовляв, є ж для цього попільничка. На що один солдат почав струшувати попіл в попільничку. Він виявився адекватнішим, ніж його товариш, що зняв запобіжник з автомата. Цій родині, як вони зізналися, ще пощастило, хоча згадувати пережите важко. Нині вони в безпеці.
Покинути Гостомель одразу щастило не всім. Брати розповідають, що в гостомельських чатах їхні земляки писали, що кацапи під час евакуації в деяких українців відбирали документи і відправляли в Білорусь, а декому відкрито заявляли: «Хотите эвакуироваться? Без проблем. Езжайте в Белорусь». Спроба евакуації 9 березня теж ні до чого не привела. А напередодні рашисти ще й розбомбили кінну ферму.
– Ми сиділи вдома і дивилися у вікно. Побачили, що повертається колона аж з іншого кінця Гостомеля: автомобілі, люди і голодні коні, в яких аж ребра випиналися, і боки світилися. Особливо врізався в пам’ять дідусь, на грудях у якого навхрест була мотузка, немов упряжка. У такий спосіб він перевозив дружину на інвалідному візку. Сам ледве пересувався, адже того дня подолав чималу відстань у надії покинути місто, але безуспішно, – продовжує Максим.
Співрозмовникам пощастило покинути місто аж 11 березня. Із 32 автобусів, які мали евакуювати жителів, приїхали лише 8. Інші, які їхали порожніми, орки розстріляли. Люду зібралося чимало, місця бракувало. Оскільки через годину мала початися комендантська година, родина Нізамеєвих вирішила ризикнути і йти пішки. Так вони добралися до Бучі й переночували в гуртожитку Українського гуманітарного інституту.
– Ми родом з міста Кам’янське Дніпропетровської області. Спочатку думали повертатися до рідні, але того дня і туди прилетіли ракети. Ми з батьком трималися, а ось матері було важко. Тому, коли мені зателефонував друг Олексій Хільський, з яким я навчався в театра­льному коледжі й працював у Дніпропетровському молодіжному театрі «Віримо!», і запропонував зупинитися в Чернівецькій області, без вагань погодилися, – каже Тимур і додає, що після приїзду пішли з братом до військкомату, стали на облік і фактично за лічені дні долучилися до захисників.
На запитання, що ж допомог­ло вижити під час окупації, Максим відповів без вагань:
– Згуртованість і єдність. У когось був генератор, завдяки якому могли запустити насос, набирати воду з криниць, заряджати телефони. Хтось мав пластинку ліків, що врятували життя. Продуктами, хто що мав, ділилися із сусідами. Людяність допомагала всім нам. Завдяки цьому ми змогли вижити, евакуюватися, стати в стрій, аби перемогти цю кляту навалу орди.
А ще ми безмежо вдячні всім волонтерам, водіям автобусів, які вивозили населення з Гостомеля, працівникам ДСНС, котрі організовували гуманітарні коридори, а ще особлива подяка працівникам Ставчанського ліцею, які прийняли нас як рідних.