Неділя, 03 Липня 2022 р.
13 Травня 2022

ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ У ПЕРЕМОГУ СВІДОМОСТІ. ТА У ВІЙНІ

«Через російську мову, відсутність громадянської позиції несвідомих українців гине цвіт нації», – у цьому переконаний відомий актор театру, кіно, дубляжу, поет, бард, тер­­оборонівець, киянин Дмитро ЛІНАРТОВИЧ. До нашого міс­та він приїхав усього на декілька днів на запрошення громадських організацій «Просвіта», «Активна громада Кам’янця-Подільського» та «Реформація». Зустрівся з місцевими військовими, волонтерами і вимушеними переселенцями. А 5 травня в Кам’янець-Подільській цент­ральній міській біб­ліотеці ім.Костя Солухи провів тригодинну творчу зустріч-концерт, під час якої звучали пісенні оповіді. Ними автор і виконавець реагує на події сьогодення, показує єство українських громадян. А ще багато розмовляв із кам’янчанами та гостями міста про війну, її причини і майбутню відбудову країни.

Кам’янець-Подільський для Дмитра Лінартовича – знайоме міс­то, адже тут він знімався в головній ролі у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь», а також був кас­кадером у «Тарасі Бульбі». Ка­же, що природа, краєвиди у нас зцілюють, змушують вірити в доб­ро й пере­могу.
– Перемога обов’язково буде за нами, – переконаний Дмит­ро. – Для цього кожному українцю треба почати ідентифікувати себе через мову, культуру, традиції. А далі справа за українськими військовими. Свою громадянську позицію актор від­стоює давно й досить жорстко, і має на це моральне право. Давно відмовляється від російськомовних ролей, обминає вистави, які підривають прес­тиж нації.

НАДАЮ ПЕРЕВАГУ СЛОВУ

Дмитро Лінартович (у центрі) під час зустрічі в бібліотеці в Кам’янці-ПодільськомуНародився наш співрозмовник у акторській родині режисера Костянтина Лінартовича і актриси Наталії Заболотної. В молодших класах навчався у школі-інтернаті, а після закінчення загальноосвітньої столичної школи служив в армії, у прикордонних військах.
Диплом про вищу освіту отри­мав 2003 року, закінчивши акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. З 2013 року є членом Національної спілки кінематографістів України, знімався у семи повнометражних фільмах. Із 2005 р. поєднував зйомки і театральні вистави з роботою викладача кафедри хореографії та пластичного виховання в рідній альма-матер. А з 2016 р. і донині – викладач в університеті ім.Т.Г.Шевченка на кафедрі кінотелемистецтва. Словом, тримати аудиторію вміє.
Воно й не дивно, що, сидячи в бібліотеці майже три години, ніхто не помітив, як швидко пролетів час. Бо тут і концерт бардівської пісні, і театральна вистава, і вечір роздумів про війну, сьогодення. А ще вчувався голос капітана Америки з усіх фільмів Марвела, прослуховувалися інтонації з «Тачок», «Як приборкати дракона», «Людини-павука: повернення додому», «Піратів Карибського моря».
Хоча виконавець усім присутнім на виступі в бібліотеці дозволив розслабитися і користуватися мобільними телефонами, в гаджетах ніхто не сидів. Виявляється, в читальному залі настільки хороша акустика, що співану поезію можна викону­вати без мікрофона, завдяки цьому вийшло душевне й щи­ре спілкування, було не до соц­мереж. Більшість глядачів не з власної волі приїхали до Кам’янця-Подільського, а поезія Дмитра Лінартовича, як оголений нерв сьогодення, стала їм неабияк близькою. Назви пісень із його репертуару говорять самі про себе: «Волонтерка», «Молиться капелан», «Я не загину», «Сапер», «Мобілізація», «Дорога на схід», «Срібна сережечка», «Серденько». Митець зізнається, що, пишучи поезію і ставлячи її на власну музику, почувається у своїй тарілці, впевненіше і спокійніше, адже відповідає за кожне слово, кожен звук та інтонацію.
Ще 2015 р. спільно з рок-гуртом «Колір Ночі» він записав альбом пісенних оповідок «Час». 2016 р. вийшов його відеокліп «Морський піхотинець», того ж року – музичний альбом «Мобілізація», до якого ввійшли 13 пісенних оповідей на військову тематику. За Дмитром – текст, музика, виконання.
– Я працював у різних мюзиклах, виставах, навіть їздив у Торонто на Дні української культури. Там, на великій сцені, показуєш техніку, майстерність, але не власні емоції. Натомість надаю перевагу слову, бо сам – художник, творець. І такий щирий, чуттєвий момент, як наша з вами зустріч, без­цінний, – зізнає­ться автор і виконавець. – Дуже люблю українську мову, нею думаю, пишу, можливо, тому й поезія мені нині така близька. Трапляється, що вночі кручуся, не сплю, бо думаю, як замінити слово, аби воно було співзвучним, і знаходжу чи­мало гарних, влучних відповідників. Мені подобається різнобарвність мови. Бачу це і в адаптації дуб­ляжу під нас. Перекладачі підшуковують сполучники, «смачні» власне українські прислів’я, фразео­логізми. Нам, акторам, залишається лише переда­ти емоції, відтворити стан завдя­ки спеціальним акторським при­йомам.
До речі, в репертуарі Дмитра першим здубльованим фільмом українською мовою став мульт­фільм «Тачки», а ще його голосом розмовляє капітан Америка в усіх фільмах Марвела, герої двох частин «Піратів Карибського моря». Загалом у репертуарі 63 фільми дубляжу.

ЯК РОБИЛИ З КАМ’ЯНЦЯ КАНАДУ

Кадри з фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»Наш співрозмовник знявся в таких кінострічках: «Невелика подорож на великій каруселі» (2002), «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2012), «Загублене міс­то» (2015), «Гетьман» (2015), «Осінні спогади» (2016), «Толока» (2019), «Обмін» (2022). Перша велика роль була у фільмі 2002 року «Невелика подорож на великій каруселі» режисера Михайла Іллєнка. Рівно через 10 років вийшов другий фільм за його участі та цього ж режисера – «Той, хто пройшов крізь вогонь» – біографічна драма воєнного пілота родом із Полтавщини.
Ця картина близька як самому актору, так і нам, кам’янчанам, адже чимало епізодів знімалися саме в нас. Дмитро у стрічці зіграв головну роль – Івана Додоку. Його прототипом став реальний український пілот Іван Даценко, який після війни потрапляє до Канади, де неочікувано для себе стає вождем ін­діанського племені.
– Кіногрупі поїхати до Канади до­рого. А в Кам’янці унікальна природа, яка перезавантажує і доводить, що треба радіти кожному дню, кожній хвилині, – переконаний актор. – Це багатюща земля на красу, знамениті мішані ліси. Я з радістю нині пішов би до вашого лісу… В Києві через бойові дії вони небезпечні, похід може дорого обійтися…
Словом, на зйомках зупинилися тут. Із Кам’янця зробити Канаду допомогли консультанти з Харківщини, які спеціалізуються саме на вивченні індіанських Кадри з фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»племен. Вони детально розповіли все про їхні звичаї, радили нам пісні, атрибутику, кожну деталь. Під час зйомок акторам потрібно було розмовляти п’ятьма мовами. Мов нас навчали також перекладачі-консультанти. А, крім того, ми багато спілкувалися про ту епоху, про прототипа Івана Додоки – Івана Даценка. Це людина непересічна, оскільки пережила чимало життєвих перипетій: війну, німецький полон, радянський ГУЛАГ та індіан­ське плем’я. Доля кидала Івана
з одного куточка світу в інший, та він був колосально вмотивова­ний тим, що треба повернутися в Україну до сина та дружини. Він – патріот, життєлюб, відчайдух, людина, яка бореться за своє існування, і йому в цьому допомагають як вищі сили, так і власні, доб­ра репутація батька, його настанови. До ролі мені допомогли підготуватися розповіді діда, тата, я багато читав, дивився кінохро­-ніку. Потім на підставі побаченого, прочитаного й почутого почав уявляти той час та існувати в його вимірі. Мені легко працювалося з Михайлом Іллєнком, він – професіонал, знає, чого хоче, і вміє це пояснити.
У розмові актор часто трагічні речі переводить у жарт, каже, якщо не жартувати, а сприймати все, як є, то можна збожеволіти. Тому й анекдот про голодомор з його уст не викликає роздратування, а історії про зйомки фільмів по п’ять років через брак фінансування викликають іронічну усмішку.
– Україна ще тоді не горіла, але фільм «Той, що пройшов крізь вогонь» знімали 5 років, – каже Дмитро. – Через фінансування. Зазвичай фільми знімаються близько місяця: є картинка, є епоха. Коли збираються професіонали, робота виконується швидко.
Усе ж маємо якісний, цікавий продукт, а уважний кам’янчанин у стрічці побачить нашу бруківку, родзинки Старого міста. Про початок війни герої дізналися на майдані Вірменський ринок, на велосипеді каталися неподалік собору Олександра Невського. А ось Канаду у фільмі «зіграла» частинка цибулівського лісу.

ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ПРАПРАКОРІННЯ

Кадри з фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»Дмитро Лінартович зізнається, що питання мови його боліло завжди.
– До Києва, підкорювати столицю, всі ці роки приїжджали люди з усієї України: Харківщини, Луганщини, Миколаївщини. Це люди земні, непідробна сільська інтелігенція, в яких була якась своя культура, естетика, внутрішня порядність, у них була українська говірка, але ж приїжджали до столиці й набиралися всього російського. Постійно дивувався, як так? Чому? – роздумує актор. – Українська мова багата, широка, об’ємна, бо має чимало голосних. Ми вбираємо її з дитинства, на це заточені, тому в нас стільки все­світньо відомих оперних співа­ків.
Чітке перемикання на мову в мене відбулося років 20 тому. Батько мій з Миколаївщини, де жили вільні південні козаки. Але система була так побудована, що все українське – це непотріб. Він у Сімферополь потрапив за розподіленням і мав право вибору: піти працювати в театр український чи російський. Українсь­кий – галушки і сало, дух хлібороба. Повна маячня, яку ніхто не хотів грати. Російська ж мова була жива, жвавіша, постановки якісніші. І тоді він зробив вибір на користь російського театру. Це згодом тато став засновником українського театру в Києві, є хрещеним бать­ком українського дубляжу, повністю перейшов на українсь­ку. Все життя йому казали: «Зберігай свою органічність!». І він її зберіг. Згодом і я почав розуміти, що й до чого. Тому уникав вистав, у яких підривався престиж нації, відмовлявся від ролей у російсь­комовних виставах.
Перед повномасштабним вторг­ненням і у столиці почали україні­зуватися. У транспорті чув: «Передайте за квиток!», але, на жаль, було вже пізно. Чому ми нині програє­мо певні епізоди війни? Бо через рації здаємо все, ворог розуміє, про що говоримо. Коли переходимо на українську, її московити не розуміють. А величезний відсоток прекрасних воїнів, козацюг, патріотів гинуть саме через москальську мову. Кажете, що мова не на часі?
Запитуємо в актора і про повномасштабне вторгнення росії, чи очікував на це, яка ситуація нині на фронті, й коли ж буде перемога. Він із перших днів повномасштабного вторгнення пішов у терооборону Києва, тому знає, про що каже.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, не виникло подиву взагалі, я знав, що це буде. Усвідомлював, що мусить бути боротьба: або ти, або тебе, – пояснює. – Розумів, що московит, в якого загарбницька, гвалтівницька психологія, робитиме такий акт, який називається війна, садизм, вандалізм, знущання, цькування, і отримуватиме від цього задоволення. Запитаєте, звідки я це знав? Бо з дитинства спілкуюся з військовими, у старших класах був актором театру ЗСУ. Їздив у Крим до морських піхотинців, берегової охорони, це були 93-94-ті роки, і вже тоді бачив, як солдати російської армії зухвало, агресивно там себе поводили, що говорили, як ненавиділи все українське, вважали себе вищою нацією, а українців – недолюдьми. І нині просто настав час їхнього наступу.
Війна для мене почалася ще тоді, 93-го. На вулиці в 90-ті всюди панувала кримінальна естетика. Був вибір: або піти тією чорною стежиною, або надавати перевагу спорту, військовій службі. Ми не знали слова «патріотизм», але грали у військові ігри. Була така собі військова романтика. Коли пішов на службу, в армії любов до війська не згасла. Тому військова тематика така часта в моїй поезії.
Кадри з фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»Актор згадує: коли тато зателефонував йому 24 лютого і сказав, що почалася повномасштабна війна, він частину рідні відвіз у закуточок України й наступного дня вже був у теробороні. Взяв до рук зброю.
– Це мій поклик, я – громадянин, на своїй землі, це моє, а за своє треба боротися. Це не була патетика, це було самостійне рішен­ня, – каже Дмитро Лінартович. – Зрозуміло, що надто боляче реагуєш, коли кацап, московит приходить на твою землю, гвалтує жінок, недолюдок знущається, рве, нищить помешкання, проливає кров. Але ніхто не збирається здаватися, ми виграємо війну. Дуже важко прощатися із загиблими родичами, друзями, находженими місцями, проте відбудова буде швидкою.
Московит усе життя навмисно знецінював нашу культуру. Все ж, якщо залишатися самим собою, прислухатися до прапракоріння й мати власні судження, тоді будуть і мова, і нація, почуватимешся звитяжно, житимеш повноцінно. На щастя, українці мають вибір: дивитися про матрьону і парашу, чи щось патріотичне, високе.
До повномасштабної війни у про­дюсерів був страх ставити вистави, знімати кіно українською. Але, якби ми всі розмовляли українською, плекали нашу культуру, були розумні державницькі програми, цієї війни не було б. Якщо нація має свою позицію, дух, то ворогу немає куди потикатися. Нині ця свідомість приходить особистісно. У когось загинула рідна людина, когось убили, когось згвалтували, в будинок прилетів снаряд, хтось став переселенцем. І в такі моменти починаємо думати активніше. На жаль, через кров. Я це кажу, а в самого рубці на серці. Все ж війна закінчиться, ми переможемо. Я ще приїду до Ка­м’ян­ця з масштабнішими проєктами. Піс­ля перемоги їх буде багато ці­кавих, матимемо творчий сплеск доробків про нас, про українців. Бо ми почали мислити, петрати, як казали козаки. От і допетрали нарешті.