ЯК ВІЙНА ПРИЙШЛА В СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК

19 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА

Війна в країні триває вже дев’ятий рік, і більшість кам’янецьких медиків за цей час неодноразово працювали у прифронтових містах та рятували українських військовослужбовців. Але після повномасштабного вторгнення працюють вдень і вночі, докладаючи надлюдські зусилля. Адже поранених тепер у рази більше. Цьогоріч професійне свято медиків буде особливим. Можливо, й більшості з них буде не до нього.

Щороку «Подолянин» приділяв увагу медикам Кам’янеччини. Але цього року традицію порушить. Нашою співрозмовницею стане лі­карка-переселенка із Сіверськодонецька, судмедекспертка, в.о. начальника Луганського обласного бюро СМЕ 29-річна Юлія ЗМІЄВСЬКА. Вона розповіла про перші тижні війни, як із колегами пережили обстріли, і чому обрала таку специфічну професію.
Нині пані Юлія працює в Кам’янці-Подільському. Місцевий колектив її гостинно прийняв і допоміг швидко влитися в роботу. Розмовляємо в її кабінеті, в поліклініці, що на вул.Огі­єнка. І починаємо з наболілого – із війни.

ПРАЦЮВАЛИ ЦІЛОДОБОВО

– Усі кажуть, що війна розпочалася 24 лютого, але на Луганщині, в таких містах, як Щастя, Попасна, Станиця Луганська, активні обстріли почалися за три дні до цього, – каже Юлія. – У цих районах уже почалися перебої з електроенергією, звідти долинали гучні вибухи, люди почали евакуюватися. У Сіверськодонецьку все почалося 24 лютого. Але ще з тиждень у місті майже все працювало. Правда, траплялися проблеми зі зняттям готівки, з електроенергією і газом. У перші дні побільшало українських військових і техніки. Хоча вони й раніше були в місті, але не в такій кількості.
Особисто я не зустрічала тутешніх жителів, котрі б чекали на «русский мир». Якщо такі й були, то це одиниці. Коли нині дивлюся відео, де показують, як населення радіє окупантам, то припускаю, що вони змушені це робити під дулом автомата, або ж то асоціальні елементи, котрим усе одно, аби лише їм щось дали. Свідомі люди цього не хотіли. Особливо боляче було спілкуватися з пенсіонерами, які зі сльозами казали, що на старості літ залишилися без усього. Важко й тим, які 2014-го залишили домівки в Луганську і переїхали в Сіверськодонець. Їм двічі довелося тікати від війни.
Лікарка зізнається, що за декілька днів до вторгнення зібрала тривожну валізу з найнеобхіднішим: теплий одяг, документи і гроші. Власне 24 лютого із цим усім прийшла на роботу:
– П’ятеро колег теж прихопили необхідне, адже розуміли, що за­гиблих буде багато, – продовжує розмову Юлія. – У нас немає нічних санітарів, котрі б могли прий­мати тіла. Тому розуміли, що доведеться чергувати цілодобово, перший тиждень прожили в морзі. Приймали загиблих і вдень, і вночі. Переважно молодих військових, більшість із яких мали мінно-ви­бухові травми, бо це вже була справжня війна артилерії, а не пі­хоти. Траплялося, що окремо привозили частини тіла, й людину неможливо було ідентифікувати. У таких випадках відбирали матеріал на ДНК-дослідження, відправля­ли в лабораторію, аби встановити особу загиблого. Зазвичай для цього потрібні зуби, ребра і стегнова кістка. В середньому за добу приймали близько десяти тіл військовослужбовців і декілька ци­вільних. Одного дня з одного місця привезли аж чотири тіла мирних жителів. У їхній будинок прилетіло – і всі загинули.
У перші дні ще траплялися сміливці, які не ховалися. Але пізні­ше почало прилітати і в будинки. На жаль, серед жертв були і діти. За офіційними даними, близько 60 дітей постраждали в Луганській області.
Фактично в перший тиждень працювали 24/7. Нам пощастило, бо мали робочу зону і зону для відпочинку. В нас є кабінети з диванами, холодильниками, мікрохвильовою піччю.
Із магазинів люди вигребли майже все, полиці стояли порожніми. Тож вдячні нашим військовим, які передавали їжу, коли привозили загиблих. Так вони нас врятували, бо вийти до магазину і стояти в чер­зі можливості не було.

ВІД ОБСТРІЛУ ХОВАЛИСЯ В КАМЕРІ ДЛЯ ТРУПІВ

Через тиждень працівники вирішили змінити напружений графік: після чергування одні поверталися додому, інші заступали на зміну. Пані Юлія каже, що до її будинку хвилин 10-15 пішки, але ця відстань здавалася довжелезною:
– Коли почали ходити додому, стало трохи легше, але водночас лячно. Все стріляє, гуде, гримить, ти не розумієш, звідки і куди воно летить. Нас учили розрізняти обстріли, але коли ти в стресі, не дуже це і вдається.
Один випадок закарбувався в пам’яті. Дорогою до мого будинку є магазин, який працював до останнього. Зміна закінчилася, і я пішла додому. А за пів години до цього снаряд влучив біля магазину, де лежали загиблі й сиділи поранені, які чекали на «швидку». Якби йшла на пів години раніше, не знаю, що б могло статися. І такі ситуації змушують переосмислювати все.
На щастя, в перший місяць по нас не було ракетних ударів, лише артилерійські обстріли. Більшість будівель їх витримували. Правда, в багатьох повилітали вікна, в деяких були зруйновані поверхи.
Я з колегами на роботі перенесли три такі обстріли, коли влучило в будівлю і поряд із нею. Щось прилетіло на дах, і він загорівся. Наші військові швидко залізли і загасили вогонь. Завдяки їм будівля вціліла, бо страшно подумати, чим усе могло закінчитися.
Відчуття жахливі: все гримить, вікна повністю вилетіли. На вході до будівлі в нас із чотирьох боків міцні металеві двері. То ті, які були відчинені, так вигнуло, що їх неможливо зачинити, а які були зачинені – вже не відчиниш.
Зазвичай ми ховалися в коридорах, дотримуючись правила двох стін. Але одного разу нас попередили, що можливий ракетний удар. Найміцніша конструкція – холодиль­на камера для зберігання трупів. То ми півтори години провели в холодній камері, накинувши на плечі теплий одяг.

«ПРАЦЮВАТИ НА ОКУПАНТІВ НЕ ЗБИРАЛИСЯ»

На початку березня чимала частина Луганщини вже опинилася під окупацією. Три тижні пані Юлія активно працювала, але коли місто облетіла звістка, що рашисти наближаються, вирішила виїжджати.
– Уже не так страшно було, коли стріляє і вибухає, як боялася опинитися в окупації, – зізнається суд­медекспертка. – Розуміла, що виїхати тоді не вдасться. У нас специфічна служба, а працювати на окупантів не збиралися. Коли їхали, в нашій 2-поверховій будівлі вже був пошкоджений дах, з’явилися дірки в стелі й на даху.
Один із наших завідувачів їхав із сім’єю власним автомобілем, тож узяв мене з подругою. Коли виїжджали, лише одна дорога залишалася неокупованою. Правда, прострілювалася, але не критично, ще можна було рухатися. Виїхали рано-вранці, а під вечір дісталися до Дніпра, бо дорогою зустрічалося багато блокпостів із нашими військовими, які перевіряли документи, ретельно оглядали авто та речі. Переночували в гуртожитку медичної академії. Наступного дня поїхали до Кропивницького, а вже по­тім – до Хмельницького. Тут звер­нулася по допомогу щодо праце­влаштування до начальниці Хмельницького бюро судово-медичної експертизи Наталії Козицької. До цього ми з нею не були знайомі. Вона нам допомогла. Я влаштувала­ся в Кам’янці-Подільському, а подруга – в Дунаївцях.
Із неабиякою теплотою пані Юлія розповідає про волонтерів, тепло і турботу яких відчувала впродовж усієї мандрів­ки. Відверто зізнається, що в її колективі медсестри і санітарочки майже до останнього сиділи в місті, боялися виїжджати, мовляв, куди їхати, за що там жити і де працювати.
– Коли ми вже були на місці, я співробітникам і знайомим дзво­нила й казала, щоб не боялися їхати. Волонтери настільки все налагодили, що в яке б місто не приїхав, тобі з усім допоможуть: нагодують, дадуть дах над головою, вислухають, словом, не залишать наодин­ці. Наш очільник військової адмі­ністрації Сергій Гайдай, коли закликав людей виїжджати, завжди на­голошував, що евакуація безкош­товна, волонтери цілодобово працюють, у регіонах України є спеціалізовані штаби, де допомагають із розселенням, харчуванням, працевлаштуванням.
Нас теж зустріли тепло і по-родинному. З Хмельницького службовим автомобілем привезли до місця роботи. Тоді з житлом у Кам’янці було вкрай складно, але мені і з цим допомогли. Я приїхала з однією валізою, фактично без нічого. Але завідувач відділення Ярослав Цвігун із дружиною принесли постільну білизну, рушники, словом, усе потрібне. Розповіли, де і що краще купити, що можна подиви­тися. Коли люди допомагають, спрямовують і координують, це надихає, і легше звикаєш до нового місця. Тож у колектив швидко влилася.

РІДНІ ПЕРЕЖИЛИ БОМБАРДУВАННЯ ХАРКОВА

Юлія каже, що, будучи в Сівер­ськодонецьку, хвилювалася за рідних, які живуть у Харкові. Адже це красиве, сучасне і розвинуте місто російські окупанти бомбили з неабиякою жорсто­кістю. Два місяці її тато, мама, дві бабусі, дідусь і тітка провели в одній квартирі, аби разом легше було пережити обстріли. Усі мешкають в одному мікрора­-йоні Салтівка, який неабияк постраждав, особливо Північна Салтівка, яку окупанти знищили вщент. Аж наприкінці квітня їм вдалося виїхати. Прихисток зна­йшли у Чернівцях, але батько співрозмовниці повернувся до Харкова, бо має там бізнес і мусить працювати.
– Мама родом із комсомольська-на-амурі хабаровського краю росії, – продовжує лікарка. – У цьо­му місті є завод, який виготовляє винищувачі СУ. Там працювали мати і бабуся, яку ми рік тому забрали в Україну. І коли вони пересиджували обстріли, казали, що все життя віддали заводу, і, виходить, для того, щоб ті літаки нині їх бомбили. Їм психологічно важко було це усвідомити й пережити.
У росії ще залишилися родичі та друзі. Два тижні тому я їздила у Чернівці, аби провідати рідних, і стала свідком неприємної розмови. Бабусі зателефонували сусіди, мовляв, читали новини, що в Сіверськодонецьку судмедексперти про­дають у Європу та Америку органи російських військових. Кажу їм:
«Я працюю там судмедексперткою, і такого немає». У відповідь чую: «Значит, это ты продаешь и никому не рассказываешь».

ПРО РОБОТУ З РІДНИМИ НЕ РОЗМОВЛЯЄ

Не могли не поцікавитися в молодої, красивої жінки, чому обрала таку, м’яко кажучи, не­жіночу професію, і як її вибір сприйняли батьки:
– Родом я з Харкова, там навчалася в університетському ліцеї, в хіміко-біологічному класі. Завжди хотілося зрозуміти, як людина влаш­тована зсередини, як працюють органи і системи.
Після закінчення ліцею вступи­ла на медичний факультет Каразінського університету. На жаль, за місяці безперервних бомбардувань і обстрілів Харкова російські окупанти зруйнували частину корпусів рідного універа. Отримала диплом лікаря загальної практики. Вчитися на судмедексперта пішла під час навчання в інтернатурі. Саме тоді, а це був 2016 рік, у Луганській області потрібні були такі спеціалісти. Батьки були проти цієї спеціальності, але в мене складний характер, тому важко щось забороняти. Тепер вони звикли, але мама постійно повторює: «Я змирилася, але про свою роботу зі мною не розмовляй, нічого не розповідай.
Я знаю, де ти працюєш, але не можу це сприйняти» (усміхається).
Юлія зізнається, що страху перед першими трупами не відчувала, навпаки, їй усе було цікаво. Ще на першому курсі університету на гуртку з анатомії та гістології ретельно розглядала забальзамовані трупи, органи, кінцівки. На третьому курсі їхня група вперше відвідала морг.
– У нас були заняття з патанатомії та патофізіології. Пам’ятаю, як наша викладачка, яка довго пра­цювала судовим медиком, а потім пішла в патанатомію, відпустила поїсти, мовляв, не потрібно, щоб ви непритомніли від голоду. Пішли, поїли, а після заняття ще довго сиділи і казали, що краще б не їли, бо там нестерпний запах, – пригадує студентські роки співрозмовниця. – Добре пам’ятаю і перший розтин. Нас прийшли чотири інтерни, і ми разом його робили. Зазвичай така проста процедура, без ушкоджень і насильницької смерті тіла, займає півтори години. Ми ж «ко­лупалися» аж чотири. Думаєш, який ніж взяти, як правильно розріз зробити, органи подивитися, зважити їх. Але вийшли всі задоволеними, під враженнями, що таки впоралися. А потім уже самі робили розтин. Страху в мене взагалі немає, навпаки, є цікавість. Не розумію, як люди приходять у цю професію і нічим не цікавляться.
Судмедексперт працює з кримінальними трупами або підозрою на кримінал. Люди, які померли природною смертю, – робота патологоанатома. Є розтини, які роблять безпосередньо в морзі, іноді треба виїжджати на місце події. То коли ще працювала інтерном, мала невелику зарплатню, просила грошей у батьків на таксі, аби на власні очі подивитися, як працює опергрупа: водій, слідчий, опер, криміналіст і судмедексперт.
Виявляється, що в пандемію ковіду судмедекспертці теж довелося робити розтини. Правда, спочатку не всі регіони давали дозвіл на це, адже була пересторога, аби не наражати ме­диків на небезпеку. За словами Юлії, під час першої хвилі ковіду ніхто не знав, скільки часу вірус зберігає життєздатність. Зазвичай живе він за рахунок живого організму, і коли людина помирає, не має чим харчуватися і теж вмирає:
– Європейські країни спочатку максимально намагалися не робити розтини людям, які померли від ковіду. В Україні це вирішувалося на місцевому рівні. Якщо хворий на ковід вмирав у лікарні, розтин не робили, але якщо поза межами медзакладу, то робили. Переважно в померлих, яким проводила розтин, причиною смерті була тотальна вірусна пневмонія, сильний набряк легенів. Для судових медиків картина була схожа, як при уто­п­ленні: легені, ніби наповнені водою, збільшилися настільки, що на них навіть відбитки ребер видно. Переважко помирали старші люди. Але запам’ятався випадок, коли 20-річна жінка на 5 місяці вагітності померла від ковіду. Жодних хронічних захворювань не мала. У неї було настільки сильне запалення легенів, що ліки не допомагали.

ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРНУСЯ В СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК

Наша співрозмовниця каже, що вже понад місяць не має зв’язку зі знайомими, які залишилися в Сіверськодонецьку. До наступу рашистів там мешкали близько 150 тисяч осіб, нині залишилися лише 15 тисяч. Міс­то жило переважно за рахунок заводу «Азот», який окупанти фактично знищили. Як і Льодовий палац, який був улюбленим місцем тутешніх жителів не одне десятиліття.
– У масштабному залі проводилися футзальні змагання. Тут тренувалися не лише місцеві коман­ди, а приїжджала команда з Донецької області, яка не мала потріб­ного залу, а грала в екстра-лізі чемпіонату України, – із розпачем каже Юлія. – Мешканці з радістю при­ходили на матчі, для них це було справжнім святом спорту. Для мене це місце теж було особливим, адже працюю арбітром на ама­торських чемпіонатах із футзалу і жіночих чемпіонатах України. Ме­ні завжди подобається настрій і атмосфера таких змагань. Словами не передати цей спортивний драйв.
А ще завжди дивлюся футбол. Вболіваю за харківський «Металіст». Ця команда мені подобається, ще з дитинства часто ходила вболівати за них.
Юлія Змієвська зізнається, що Кам’янець їй припав до душі, полюбляє прогулюватися Старим містом. Але після Перемоги хоче повернутися в Сіверськодонецьк, який полюбила всім серцем:
– Одного разу я вже поїхала на відновлення Луганської області, яку, сподіваюся, вдасться всю відбити у ворога. Ті, хто ще 2014-го з Луганська переїхав у Сіверськодонецьк, казали: «Ми повернемося у Луганськ». І я з упевненістю кажу, що ми повернемося і в Луганськ, хоча я там ніколи не була. Щиро вірю, що будемо працювати, відбудовувати, відновлювати всю Луганщину. А до Кам’янця приїжджатиму в гості. Жартую, що із собою повезу не власні речі, а цемент із вашого цемзаводу для відбудови Луганщини.